Докторська школа імені родини Юхименків

Permanent URI for this community

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/35502

Browse

Now showing 1 - 20 of 64

Принцип правової визначеності як складова верховенства права : дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
(2019) Матвєєва, Юлія; Цельєв, Олексій
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень". – Національний університет "Києво-Могилянська академія". – Київ, 2019. У дисертаційному дослідженні проаналізовано сутність, становлення та еволюцію, сучасне розуміння принципу правової визначеності як однієї з найважливіших складових верховенства права, його співвідношення з іншими спорідненими поняттями; основні вимоги принципу правової визначеності для нормотворчої та нормозастосовчої, зокрема, судової практики. На основі проведеного дослідження запропоновано комплексний науково-методологічний підхід до розуміння принципу правової визначеності як багатогранного й багатовимірного поняття, яке складається з елементів-підпринципів, і класифікацію вимог для нормотворчої та нормозастосовчої діяльності.
Правовий режим власності Православної церкви синодального періоду : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
(2019-04-26) Шмарьова, Тетяна; Якушик, Валентин
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень" (081 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська Академія", Київ, 2019. Дисертація є одним із перших у вітчизняній науці спеціальних комплексних досліджень, присвячених правовому режиму власності православної церкви за синодального періоду (1700-1917 рр.). Комплексність зумовлена трьома чинниками. Перший – здійснення юридичного аналізу фактичного матеріалу, який частково був об’єктом дослідження історичної науки, але такі дослідження характеризуються локальністю предмету, а також хронологічних та/або географічних рамок. Другий базується на синтезі доробку канонічної та світської наукової думки, використаної в контексті здійсненого дисертаційного дослідження. Третій чинник випливає із об’єкту дослідження, який узагальнено вбирає у себе всі види церковної власності, а також географічного ареалу – території Російської імперії. У роботі проаналізовано уживані щодо визначення церковної власності смислові конструкції та зроблено висновок про уніфікацію понятійного апарату на користь поняття, визначеного за допомогою прив’язки до суб’єкта права власності – церковна власність або церковне майно, які можуть використовуватися як синоніми. Також обґрунтовано існування церковної власності як окремого виду власності, проаналізовано теорії походження церковної власності, типологізовано об’єкти права церковної власності в контексті їхньої оборотоздатності й способів захисту. На підставі аналізу державно-церковних відносин від періоду зламу удільної системи та встановлення самодержавства у Московському князівстві зроблено висновок, що саме у цей період було закладено підвалини домінуючої ролі держави, і така модель в історичній науці отримала назву цезаропапізму. Державна домінанта підсилалась в результаті проведених Петром І реформ, наслідком яких було встановлення державного контролю над церковним майном, а також було проведено заміну патріаршого управління синодальним. Було створено державний орган – Святійший Синод, через який монархія здійснювала управління у сфері зовнішнього і внутрішнього життя церкви. Водночас при Св. Синоді було засновано посаду обер-прокурора, роль якої підсилилась у середині ХVІІІ ст. та залишалась суттєвою до кінця синодального періоду. Наслідком секуляризаційної реформи 1764 р. стало позбавлення архієрейських домів, церков і монастирів земельних володінь із одночасним введенням штатів (за класами), відповідно до яких провадилися регулярні виплати утримання від державної скарбниці. У ХVІІІ ст. результатом реформи став занепад чернецтва і монастирів, які відродилися у ХІХ ст. завдяки політиці надання індивідуальних дозволів на придбання землі, а також офірувань різними видами майна від монарших персон, юридичних і приватних осіб. Аналогічна реформа в українських землях була проведена на двадцять років пізніше, у 80-х рр. ХVІІІ ст. У роботі проаналізовано співвідношення термінів "канонічне право" і "церковне право". Церковне право розглядається як система норм походженням від верховної влади, з частковою імплементацією норм канонічного права. Церковним правом було врегульовано внутрішню структуру церкви, правовий статус окремих її інституцій, взаємовідносини з іншими церквами різних віросповідань, духовними центрами і державою, режим церковного майна, а також віднесені до відання православної єдиновірської церкви питання шлюбу, сім’ї, духовних заповітів, опіки й піклування. В результаті аналізу імперського законодавства і практики Цивільного касаційного департаменту Урядуючого Сенату було зроблено висновок про набуття окремими церковними інституціями статусу юридичних осіб – через визнання за ними майнової правоздатності, а також права бути позивачами і відповідачами в суді. На підставі аналізу ієрархічної структури православної церкви, ґрунтованої на канонічних правилах підпорядкування архієрейській владі, а також діючих за синодального періоду нормах законодавства, зроблено висновок про значну роль Св. Синоду, а також правлячих архієреїв і духовних консисторій у процесі реалізації окремими церковними інституціями повноважень власників. Така роль характеризувалась законодавчими ініціативами, заходами з уніфікації правозастосування, а також владно-розпорядчими та управлінськими функціями. Визначено способи набуття церковними інституціями права власності на об’єкти нерухомості – через дарування, пожертви, духовний заповіт, купівлюпродаж та внаслідок застосування правила земської давності. Набуття права власності на об’єкти нерухомості у Російській імперії було пов’язано із його визнанням державою (в законодавстві й у науковій літературі використовувався термін "укріплення права"). З’ясовано обсяг повноважень власників церковного майна щодо володіння і розпорядження ним, ступінь їхньої самостійності в процесі реалізації правомочностей власників, а також значний вплив на процес верховної влади, Св. Синоду та єпархіальних органів управління та контролю. Сформульоване на Соборі 1503 р. правило невідчужуваності церковних земель відтоді застосовувалось не у контексті неможливості експропріації церковної землі державою, але щодо неможливості церковним інституціям відчужувати належну їм землю самостійно. Для відчуження у всіх випадках потрібен був найвищий дозвіл. Церковні землі, будинки та оброчні (доходні) статті могли здаватися в оренду – при їхній низькій прибутковості й з дозволу єпархіального архієрея. Такого ж дозволу потребувало будівництво на церковній землі. Церковними домами визнавались приміщення храмів, каплички, будинки церковних училищ тощо. Їхнє будівництво було жорстко регламентовано – законодавством визначались не тільки будівельні умови і правила, але і заборона розташовувати поблизу церков шинки, харчевні й навіть храми інших конфесій. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що рухоме майно церкви, залежно від належності до речей сакральних або освячуваних, також підлягало жорсткій регламентації. Напрестольні речі були вилучені з цивільного обігу, за стародавніми канонічними правилами священні сосуди підлягали відчуженню тільки у випадках скрути, і то – у вигляді злитків, а не виробів. Ікони спадкувались без дорогоцінних риз, але ніколи – іновірцями. Убранство домових церков після смерті власника підлягало передачі найближчому храму, так же як речі старих або таких, що не підлягають ремонту церков. Окремий вид церковного майна становили грошові кошти. Захист церковної власності здійснювався судовим порядком на загальних підставах, оскільки власність церкви, на відміну від майна священно- і церковнослужителів, вважалась публічною. У 1902 р. сенатською практикою було змінено попереднє розуміння церковної землі як сакральної, а, відтак, невідчужуваної через не застосування до неї загального правила про давність. Захист церковної власності здійснювався також шляхом надання церкві преференцій у вигляді звільнення від стягнення окремих видів податків. На підставі аналізу державно-церковних відносин у Російській імперії зроблено науково обґрунтований висновок про недоцільність зрощування державних і церковних інституцій, а також державного контролю за внутрішнім і зовнішнім життям церкви як суспільного союзу. Роль держави на сучасному етапі має зводитися до встановлення правил створення, реєстрації та діяльності церковних структур, правовій регламентації церковного майна, а також, у разі потреби, наданні й обґрунтуванні преференцій щодо його оподаткування та захисту.
Синтез та структурна модифікація піразоло[1,5-a]- піразинових сполук : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 102 "Хімія"
(2020) Гринишин, Євгеній; Вовк, Михайло
Дисертаційна робота присвячена розробленню препаративно зручних та ефективних методів синтезу нових лінійно функціоналізованих та гетероанельованих піразоло[1,5-a]піразинів на основі 4-галогенопіразоло[1,5- а]піразинів, піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-тіонів, 4-гідразинопіразоло[1,5- а]піразинів та похідних піразоло[1,5-а]піразин-4-карбонових кислот. Вдосконалена методологія одержання піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-онів, яка ґрунтується на використанні піразол-5-карбонових кислот як ключових синтетичних субстратів. Галогенуванням піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-онів трихлорооксидом фосфору або трибромооксидом фосфору отримані 4- хлоро(бромо)піразоло[1,5-а]піразини, а тіонуванням пентасульфідом фосфору – піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-тіони. Взаємодією 4-галогенопіразоло[1,5-а]піразинів із алкіламінами та тіофенолами, а також алкілуванням піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-тіонів функціоналізованими алкілбромідами синтезовані нові 4-аміно(тіо)заміщені піразоло[1,5-а]піразини. В ряду синтезованих речовин виявлені сполуки із помірною протимікробною активністю, а також із вираженим антибактеріальним та протигрибковим ефектом. Проведено скринінг та оптимізовано умови перебігу Pd-каталізованого крос-сполучення за Сузукі-Міяура 4-бромопіразоло[1,5-а]піразинів із арил(гетерил)борними кислотами. Знайдене перетворення було вдало використанодля отримання ряду невідомих раніше 4-арил(гетерил)піразоло[1,5- а]піразинів. Розроблено метод синтезу мультиграмових кількостей метил піразоло[1,5- a]піразин-4-карбоксилатів, який базується на реакції Pd-каталізованого карбонілювання оксидом вуглецю(II) 4-хлоропіразоло[1,5-а]піразинів при підвищеному тиску. Одержані естери через проміжні нітрили були трансформовані у відповідні амідоксими та амідини. Циклоконденсація амідоксимів із трифторооцтовим ангідридом або етил хлороформіатом знайшла застосування для екзофункціоналізації піразоло[1,5-a]піразинового ядра 1,2,4- оксадіазоловим циклом, а амідинів із ацетооцтовим естером або етоксиметиленмалоновим естером – для модифікації піримідиновим циклом. Знайдена реакція [3+2]-диполярного циклоприєднання етил ізоціаноацетату до 4-хлоропіразоло[1,5-а]піразинів, яка успішно використана для анелювання фармакофорного імідазольного ядра. В результаті синтезовані перші представники нової гетероциклічної системи – етил імідазо[1,5- а]піразоло[5,1-с]піразин-1-карбоксилати, які прогідролізовані до відповідних кислот, а також послідовно перетворені в спирти та альдегіди. Взаємодією 4-хлоропіразоло[1,5-а]піразинів із трет-бутил ціаноацетатом із подальшим деалкоксикарбонілюванням отримані нові представники 2- азагетерилацетонітрилів із піразолопіразиновим каркасом. Їх реакція із діетил 2- [(диметиламіно)метилен]малонатом та (4-метилбензиліден)пропандинітрилом знайшла застосування для синтезу похідних нової гетероциклічної системи піразоло[1,5-a]піридо[2,1-c]піразину із високофункціоналізованими піридиновими ядрами. Циклоконденсацією 4-хлоропіразоло[1,5-a]піразинів із антраніловими кислотами синтезовані представники нової гетероциклічної системи піразоло[5',1':3,4]піразино[2,1-b]хіназоліну. З’ясовано, що швидкість їх утворення контролюється характером замісників у реактантах. Вперше синтезовані гідразинолізом 4-хлоропіразоло[1,5-a]піразинів їх 4- гідразинопохідні виявилися ефективними реагентами для конструювання низки конденсованих трициклічних похідних піразоло[1,5-a]піразину. Так, їх взаємодія із триетилортоформіатом привела до утворення піразоло[1,5- a][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразинів. Показано, що хемоселективність реакції 4-гідразинопохідних із оцтовим ангідридом сильно залежить від умов реакції і може приводити як до 3-метилпіразоло[1,5-a][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразинів, так і до їх суміші з триацетилгідразинами. Розроблено ефективний варіант одержання піразоло[1,5-а][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразин-3(2Н)-онів та анельованих 1,2,4-триазоло-3-тіонів конденсацією із етилхлороформіатом та фенілізотіоціанатом відповідно. Дією згенерованою in situ НNO2 отримано перші представники нової гетероциклічної системи піразоло[1,5-a]тетразоло[5,1- с]піразинів. Досліджено взаємодію 4-гідразинопохідних з діетилоксалатом, яка, в залежності від замісників в піразоло[1,5-a]піразиновому циклі, може приводити або до утворення нової гетероциклічної системи – 2Нпіразоло[5',1':3,4]піразино[2,1-с][1,2,4]триазин-3,4-діону, або до етил піразоло[1,5-a][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразин-3-карбоксилатів. На базі реакцій 4- гідразинопіразоло[1,5-a]піразинів із ацетилацетоном, етоксиметиленмалонодинітрилом та етоксиметиленціанооцтовим естером зреалізовано зручний метод екзофункціоналізації піразоло[1,5-a]піразинового скафолда 1-піразольним циклом.
Сексуальне і гендерно-обумовлене насильство, пов'язане з конфліктом, як міжнародний злочин : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі "Міжнародні відносини" за спеціальністю "Міжнародне право"
(2020) Заворотько, Інна; Скалецька, Зоряна
Дослідження присвячено ґрунтовному і комплексному міжнародно- правовому аналізу явища сексуального і гендерно-обумовленого насильства (далі – СГОН), пов’язаного з конфліктом, а також вивченню практики кваліфікації та розслідування його як міжнародного злочину міжнародними й інтернаціональними кримінальними трибуналами та судами. Окремим питанням роботи є здійснення міжнародно-правової оцінки СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, а також діяльності правоохоронних і судових органів України щодо притягнення до відповідальності осіб, винних у їх вчиненні. Поширені випадки не сприйняття СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину не тільки з боку жертв, а й уповноважених осіб правоохоронних і судових органів, незначна практика притягнення до відповідальності осіб за вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, розбіжності в доктрині міжнародного права зумовили нагальну необхідність проведення ґрунтовного дослідження теоретичних і практичних аспектів кваліфікації та розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину. Враховуючи те, що СГОН є невід’ємною частиною сучасних конфліктів, питання не тільки не втратило своєї актуальності, а й потребує нових підходів до вивчення і розуміння. Зазначене є особливо важливим для України з огляду на наявність проблеми СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, спричиненим агресією Російської Федерації. У дослідженні надається характеристика таким питанням, як: генеза міжнародно-правової заборони вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом; становлення та розвиток поняття СГОН, пов’язаного з конфліктом, у міжнародному праві; зв'язок СГОН із конфліктом; СГОН, пов’язане з конфліктом, як складова частина воєнного злочину, злочину проти людяності та геноциду; особливості кваліфікації СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; практика міжнародних й інтернаціоналізованих кримінальних трибуналів та судів щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; обов’язок держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину та внесок недержавних акторів; проблеми відповідальності за СГОН, пов’язане зі збройним конфліктом на території України. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що з використанням сучасних методів пізнання було проведено комплексне дослідження різних аспектів складової частини міжнародних злочинів – СГОН, пов’язаного з конфліктом. Дисертація є першою спробою дослідити теоретичні та практичні питання кваліфікації та розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, а також виявити прогалини і недоліки сучасного стану відповідальності за СГОН, пов’язане зі збройним конфліктом на території України, як міжнародний злочин, та розробити концептуальні шляхи їх врегулювання. До новизни дослідження можна віднести наступні положення. Уперше було: - детально досліджено ґенезу міжнародно-правової заборони вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом, та виділено три її форми у джерелах МГП та дві форми у джерелах МППЛ; - виділено закономірності дослідження СГОН, пов’язаного з конфліктом, у доктрині міжнародного права; - обґрунтовано необхідність вживання цілісного поняття СГОН, пов'язаного з конфліктом, а не окремих його складових частин; - сформульовано авторську дефініцію СГОН, пов’язаного з конфліктом, під яким запропоновано розуміти акт сексуального характеру та (або) акт, що вчиняється відносно особи через гендер, якщо вони вчинені в умовах примусу та завдали особі фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди, а також погроза вчинення зазначених актів та (або) примус до участі у них, за умови, що вони мають географічний, часовий і причинний зв'язок зі збройними конфліктами або іншими ситуаціями, що порушують мир; - здійснено класифікацію воєнних злочинів, злочинів проти людяності та актів геноциду з точки зору визнання їх СГОН, пов'язаним з конфліктом, та виділено їх дві групи: до першої належать ті, що незалежно від будь-яких факторів є актами СГОН, пов'язаного з конфліктом, до другої – ті, що залежно від причини та обставин їх вчинення, можуть бути актами СГОН, пов'язаного з конфліктом; - доведено існування зв'язку між воєнними злочинами виділених груп і формами заборони вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом у МГП; - запропоновано періодизацію становлення переліку злочинів проти людяності з точки зору включення до нього актів СГОН, пов’язаного з конфліктом, у межах якої виділено три етапи: 40-і роки 20 століття (перший етап), 90-і роки 20 століття (другий етап) та початок 21 століття (третій етап); - встановлено взаємозв'язок між виділеними групами злочинів проти людяності та формами заборони вчинення СГОН, пов'язаного з конфліктом, у джерелах МППЛ, а також етапами розвитку таких заборон та етапами становлення переліку злочинів проти людяності; - деталізовано процес кваліфікації СГОН, пов'язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, та виділено дві його стадії, друга з яких налічує два етапи; - відповідно до стадій виділеного процесу кваліфікації сформовано практичні інструменти (для першої стадії – таблиці, для другої – схеми) кваліфікації "класичних" актів СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; - виділено й охарактеризовано особливості розслідування міжнародними й інтернаціональними кримінальними трибуналами та судами СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; - виокремлено систему міжнародно-правових зобов’язань держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, до якої увійшли обов’язки держави щодо кримінального переслідування осіб за вчинення міжнародних злочинів загалом (закріплені в нормах договірного, звичаєвого та м’якого права), а також обов’язки розслідувати власне СГОН, пов’язане з конфліктом, як міжнародний злочин (закріплені у нормах м’якого права); - здійснено комплексний аналіз внеску недержавних акторів у розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину та виділено п’ять основних його видів; - виділено проблемні питання відповідальності за СГОН, пов’язане зі збройним конфліктом на території України, основні з них детально охарактеризовані. Надано рекомендації щодо їх врегулювання; - запропоновано проблему відсутності у національному законодавстві України цілісного поняття СГОН та похідні від неї питання подолати шляхом внесення змін до Закону України "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків" щодо доповнення його дефініцією "сексуальне і гендерно-обумовлене насильство", сформованою у даній роботі; - запропоновано проблемне питання відсутності поняття зв’язку злочинних діянь із конфліктом під час їх розслідування врегулювати шляхом внесення змін до Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, затвердженого наказом Офісу Генерального прокурора № 298 від 30.06.2020, а також розширення інтерфейсу ЄРДР щодо можливості поетапної фіксації зв’язку кримінального правопорушення зі збройним конфліктом на території України з урахуванням географічного, часового та причинного критеріїв. Удосконалено та детальніше вивчено - окремі складові частини понятійного апарату СГОН, а саме "сексуальне насильство" і "гендерно-обумовлене насильство"; - коло конфліктів, вчинення СГОН під час яких у разі дотримання критеріїв зв'язку з конфліктом може бути таким, що пов'язане з конфліктом, до яких віднесено збройні конфлікти (міжнародного і неміжнародного характеру) та інші ситуації, що порушують мир (порушення внутрішнього порядку і ситуації внутрішнього напруження, стихійні лиха у нестабільних умовах); - головні ознаки збройних конфліктів та інших ситуацій, що порушують мир, а також норми міжнародного права, що підлягають застосуванню, які підтверджені конкретними прикладами СГОН, пов'язаного з сучасними конфліктами; - зміст зв’язку СГОН з конфліктом, який розкрито через призму його географічного, часового і причинного критеріїв, сформованих у результаті аналізу практики застосування норм міжнародного права; - відмінності у підходах різних міжнародних й інтернаціоналізованих кримінальних трибуналів і судів до визначення злочинів проти людяності, зокрема і актів СГОН, пов’язаних з конфліктом; - компоненти складових actus reus і means rea "класичних" актів СГОН, пов’язаного з конфліктом, у договірних джерелах міжнародного кримінального права та систематизовано практику їх застосування; - недоліки кваліфікації СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, як ординарних, а не міжнародних злочинів. Подальшого дослідження отримали такі тези: - понятійний апарат СГОН, пов’язаного з конфліктом, врегульований міжнародним правом на недостатньому рівні, адже жодна з галузей та інститутів не визначає цілісне поняття СГОН, пов’язаного з конфліктом; - СГОН, пов’язане з конфліктом, залежно від обставин його вчинення може бути кваліфіковане як міжнародний злочин: воєнний злочин, злочин проти людяності або геноцид; - поняття зв'язку СГОН з конфліктом на низькому рівні урегульовано нормами МГП, МППЛі МКП та визначається виключно в рамках контекстуального елементу складу воєнних злочинів. Найкраще питання змісту зв’язку СГОН з конфліктом визначається нормами "м’якого права"; - усі воєнні злочини "проти осіб" залежно від причини та обставин їх вчинення, можуть бути актами СГОН, пов'язаного з конфліктом; - усі діяння, які належать до переліку злочинів проти людяності, а також геноциду залежно від причин і обставин їх вчинення можуть бути СГОН, пов'язаним з конфліктом; - "класичними" актами СГОН, пов'язаного з конфліктом, кримінальнізованими у джерелах міжнародного права, є зґвалтування, сексуальне рабство, примусова проституція, примусова вагітність і примусова стерилізація; - до кола конфліктів, СГОН, пов'язане з якими може бути кваліфіковане як злочин проти людяності та геноцид належать усі його види: збройні конфлікти й інші ситуації, що порушують мир; - СГОН, пов’язане з конфліктом, є відокремленою складовою частиною міжнародного злочину, а тому має свої особливості розслідування; - особливості розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину є однаковими (спільними) для всіх його видів (категорій): воєнного злочину, злочину проти людяності та геноциду; - обов’язок третьої держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину визначається у межах обов’язкової (примусової) універсальної юрисдикції та стосується лише для тих актів СГОН, що є воєнними злочинами, пов’язаними зі ЗКМХ; - обов’язок держав-учасниць Римського статуту МКС співпрацювати з Офісом прокурора МКС в розслідуванні міжнародних злочинів варто розглядати як складову обов’язку держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; - неможливість встановлення вичерпного переліку видів внеску недержавних акторів у розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину зумовлена їх плюралізмом і різноманіттям завдань; - відповідальність осіб за вчинення СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, є обмеженою; - акти СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, наразі кваліфікуються представниками правоохоронних органів України переважно як ординарні злочини; - існує гостра необхідність прийняття Верховною Радою України нормативно-правового акта щодо криміналізації конкретного переліку актів СГОН як воєнного злочину та злочину проти людяності, а також порядку застосування амністії, наприклад, проєкту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення гармонізації кримінального законодавства з положеннями міжнародного права"; - кращі міжнародні практики щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, зокрема положення Міжнародного протоколу з документування та розслідування сексуального насильства в конфлікті, мають бути імплементовані в національне законодавство України; - документування актів СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, має бути включене до обов’язків Національного центру документування порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях як окрема категорія порушень прав людини. Викладені вище положення можуть бути використані: у науково-дослідній сфері – для наступних теоретичних та практичних досліджень особливостей відповідальності за СГОН, пов’язане з конфліктом; у правотворчій діяльності – під час розробки змін до широкого кола нормативно-правових актів України щодо відповідальності за протиправні діяння, зокрема СГОН, пов’язане з конфліктом, як міжнародний злочин, понятійного визначення СГОН, порядку реєстрації та розслідування кримінальних правопорушень, проведення окремих видів експертиз у межах кримінальних проваджень тощо; у правозастосовній діяльності – для ознайомлення представників правоохоронної та судової систем України зі змістом стадій та етапів кваліфікації СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, а також практикою та підходами міжнародних й інтернаціоналізованих кримінальних трибуналів та судів щодо притягнення до відповідальності за СГОН, пов’язане з конфліктом, як воєнний злочин, злочин проти людяності та геноцид (після гармонізації Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з Римським статутом МКС); у навчальному процесі – під час підготовки методичних розробок, підручників, навчальних посібників із курсу "Міжнародне право", а також спеціалізованих курсів.
Метрична розмірність метричних та ультраметричних просторів з умовами скінченності : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2021) Пономарчук, Богдан; Олійник, Богдана
У дисертаційній роботі розглянуто задачу пошуку метричної розмірності для скінченних ультраметричних просторів, а також описано метричну розмірність для деяких конструкцій метричних просторів з умовами скінченності. Визначення метричної розмірності метричного простору було запропоноване Блюменталем в 1953 році. 20 років потому Харарі та Мелтер у своїй роботі застосували це визначення до метричних просторів визначених графами. Після чого, концепт метричної розмірності знайшов широке коло застосувань: комбінаторний аналіз, робототехніка, біологія, хімія та інші. У 2013 році С. Бау та Ф. Беардон продовжили ідеї Блюменталя щодо дослідження метричної розмірності метричних просторів. Вони вивчали метричну розмірність підпросторів Евклідового простору. Пізніше, М. Хейдарпур та С. Магсауді підрахували метричну розмірність геометричних просторів. Відомо що, пошук метричної розмірності метричного простору є NP-складною задачею. Є декілька шляхів дослідження метричної розмірності. Один з них — дослідження метричної розмірності для певних родин метричних просторів чи графів. Другим підходом є дослідження метричної розмірності конструкцій метричних просторів, що побудовані на основі метричних просторів, метрична розмірність яких вже відома. У дисертаційній роботі дослідження здійснюються в обох описаних вище напрямках. А саме повністю охарактеризовано метричну розмірність скінченних ультраметричних або неархімедових просторів. Показано, що для довільного скінченного ультраметричного простору його метрична розмірність може бути знайдена за поліноміальний час. Наведено поліноміальний алгоритм знаходження метричної розмірності для довільного ультраметричного простору. Для побудови цього алгоритму було використано ізометричне зображення ультраметричних просторів деревами. Показано, що складність побудови такого зображення дорівнює O(n5), де n — кількіств точок ультраметричного простору. Також доведено, що метрична розмірність ультраметричного простору, який визначається на кореневому дереві, або дорівнює метричній розмірності цього дерева як графа, або на одиницю менше. В роботі також повністю описано ультраметричні простори метрична розмірність яких дорівнює одиниці. Окрім ультраметричних просторів в дисертаційній роботі розглянуто метричну розмірність різних конструкцій метричних просторів. Зокрема показано, що для довільної шкали трансформації метрична розмірність метричного простору дорівнює метричній розмірності його трансформації. Наведено формулу для підрахунку метричної розмірності вінцевого добутку скінченного метричного простору і рівномірно дискретного метричного простору. У випадку коли метрична розмірність рівномірно дискретно метричного простору дорівнює нескінченності, метрична розмірність конструкції також дорівнює нескінченності. Крім того, для прямої суми метричних просторів скінченого діаметра показано, що її метрична розмірність дорівнюватиме сумі метричних розмірностей цих просторів. Показано, що для довільних метричних просторів скінченного діаметра метрична розмірність їх прямої суми дорівнює двом тоді і тільки тоді коли метрична розмірність кожного з просторів дорівнює 1. В останньому розділі також розглянуто метричну розмірність прямого добутку еквідистантних метричних просторів з метриками di, та dTO. Показано, що хоча ці метрики є топологічно еквівалентними, відповідні метричні простори мають різну метричну розмірність. Таким чином, в дисертаційній роботі містяться наступні нові наукові результати: 1. Наведено алгоритм зображення ультраметричного простору кореневим деревом, часова складність якого O(n5). 2. Для довільного скінченного ультраметричного простору показано, що існує поліноміальний алгоритм обчислення його метричної розмірності. 3. Охарактеризовано всі ультраметричні простори розмірність яких дорівнює одиниці. 4. Отримано формулу для обчислення метричної розмірності вінцевого добутку скінченного метричного та рівномірно дискретного метричного просторів. 5. Охарактеризовано метричну розмірність прямої суми метричних просторів скінченного діаметра. 6. Описано метричну розмірність прямого добутку еквідистантних метричних просторів з метриками di, d2 та dTO. Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертації мають теоретичний характер. Вони можуть використовуватися в теорії графів, робототехніці, теорії метричних просторів. Дисертація може бути використана для читання спецкурсів з теорії графів для студентів математичних спеціальностей.
Синтез піразоло[4,3-b]піридинових систем на основі N-Bос-4-амінопіразол5-карбальдегідів : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2021) Яковенко, Георгій; Вовк, Михайло
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 102 "Хімія", спеціалізація "органічна хімія" – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2021. Дисертаційна робота присвячена розробленню препаративно зручних методів синтезу раніше не описаних типів функціоналізованих піразоло[4,3- b]піридинів та дослідженню їх трансформацій з метою конструювання нових азовмісних полігетероциклічних систем. В ролі базових субстратів для синтезу піразолопіридинових систем були використані N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегіди, які перетворюють послідовним лініюванням та подальшим формілюванням N-Bос-4- амінопіразолів, використовуючи диметилфорамід або етилформіат, в залежності від субстрату. Синтетичний потенціал N-Bос-аміноальдегідів був вдало розкритий на прикладі класичної реакції Фрідлендера із діалкіл- та алкіларилкетонами в середовищі киплячої оцтової кислоти і в присутності піролідину як каталізатора. Це дозволило в одну препаративну стадію із помірними виходами отримати нові 5,6–діалкіл-або арилзаміщенні піразоло[4,3-b]піридини. Подальший напрямок досліджень був сфокусований на взаємодії N-Bос- 4-амінопіразоло-5-карбальдегідів із циклічними β-дикетонами. Результатом підібраних реакційних умов стало одержання піразоло[4,3-b]хінолін-8-онів, які через стадію утворення оксимів, були перетворені в піразоло[3’,4’:5,6]піридо[3,2-b]азепіни перегрупуванням Бекмана із використанням трифлуорометансульфонового ангідриду. Синтетичні можливості N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів продемонстровані взаємодією із низкою ацетооцтових естерів та 3,3- диметоксипропаноатом, яка привела до 5-алкіл-заміщених-6- карбофункціоналізованих піразоло[4,3-b]піридинів. Каталітичним гідруванням останніх отримані похідні 4,5,6,7-тетрагідропіразоло[4,3-b]піридину, які є піразоланельованими аналогами біологічно активних ніпекотинових кислот. Високоефективною виявилась взаємодія N-Bос-4-амінопіразоло-5- карбальдегідів із такими метиленактивними сполуками, як малонова та ціаноцтова кислоти, їх естери, а також із малонодинітрил та ціанацетамід. Скринінг реакційних умов показав, що процес розпочинається при кімнатній температурі з утворенням інтермедіатів реакції Кньовенагеля в кислому середовищі оцтової кислоти або в слобколужному розчині ацетонітрилу в поєднанні із каталітичною системою піролідин-пролін. Подальша циклізація із елімінуванням N-Bос-групи відбувається при кип’ятінні в продовж 4-6 год супроводжується формуванням 5-амінопіразолопіридинової або 5- оксопіразолопіридинової систем. Циклоконденсацією синтезованих 5- амінопіразоло[4,3-b]піридинів із галогенкетонами були синтезовані нові імідазо[1,2-a]піразоло[3,4-е]піридини, а при взаємодією із циклоконденсуючими агентами (CDI, ортоестери та етил хлорформіати) отримані або піразоло[3',4:5,6]піридо[2,3-d]піримідини, які становлять інтерес як перспективні біологічноактивні об’єкти. Ще одним прикладом вдалого використання N-Bос-4-амінопіразоло-5- карбальдегідів для конструювання нових гетероциклічних систем виявився синтез 6-аміно- та 6-оксоімідазо[4,5-b]піразоло[3,4-е]піридини. При цьому 6- амінопохідні були отримані циклізацією N-Bос-амінопіразолокарбальдегідів із креатиніном в киплячій оцтовій кислоті в присутності піролідину. Натомість, для синтезу 6-оксопохідних запропонований підхід, який базується на використанні 5-амінопіразоло[4,3-b]піридин-6-карбамідів. Останні піддавались гідролізу до 5-аміно-6-карбонових кислот. Вони в ході реакції Курціуса із дифенілфосфорилазидом перегруповувались в цільові оксоімідазо[4,5- b]піразоло[3,4-е]піридини з високими виходами. Наукова новизна одержаних результатів. В рамках виконання дисертаційного проєкту, нами розроблений ефективний метод синтезу мультиграмових кількостей N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів. Метод базується на селективному лініюванні N-Bос-4-амінопіразоламів із подальшим формілюванням диметилформамідом або етил форміатом. Встановивши, що отримані N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегіди реагують із діалкіл- та алкіларилкетонами в середовищі киплячої оцтової кислоти присутності еквімолярної кількості піролідину із утворенням нових 5,6–алкіл- арилзаміщених піразоло[4,3-b]піридинів з помірними виходами. Оптимізовані умови, в яких відбувається хімічна взаємодії N-Bос-4- амінопіразоло-5-карбальдегідів із циклічними β-дикетонами, дозволили здійснити синтез піразоло[4,3-b]хінолін-8-онів, їх оксими при дії трифлуорометансуфонового ангідриду перегруповувалися у піразоло[3’,4’:5,6]піридо[3,2-b]азепіни. Досліджені закономірності конденсації N-Bос-4-амінопіразоло-5- карбальдегідів із низкою ацетооцтових естерів та 3,3-диметоксипропаноатом, вона приводить до 5- заміщених піразоло[4,3-b]піридин-6-карбоксилатів. Їх відновлення методом каталітичного гідрування на Pd/C каталізаторі, отримані похідні 4,5,6,7-тетрагідропіразоло[4,3-b]піридинів будова яких однозначно доведена методом РСА. Взаємодією N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів із малоновою та ціаноцтовою кислотою, її естером, а також із малонодинітрилом та ціанацетамідом в середовищі оцтової кислоти або розчині ацетонітрилу в присутності каталітичної системи піролідин-пролін синтезовані 5- оксо(аміно)піразоло[4,3-b]піридин-6-карбонові кислоти, нітрили та аміди. Їх подальша циклоконденсація із галогенокетонами виявилась успішною для одержання нових імідазо[1,2-a]піразоло[3,4-е]піридинів, а із CDI, ортоестерами або етил хлорформіатом були отримані піразоло[3',4:5,6]піридо[2,3- d]піримідинові системи, які становлять інтерес як потенційно біологічноактивні об’єкти. Циклоконденсацією N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів із креатиніном у киплячій оцтовій кислоті в присутності піролідину були синтезовані 6-аміноімідазо[4,5-b]піразоло[3,4-е]піридини. Для одержання їх 6- оксоаналогів нами використані 5-амінопіразоло[4,3-b]піридин-6-карбаміди, які піддавались гідролізу з утворенням відповідних 5-аміно-6-карбонових кислот з подальшим формуванням імідазолонового циклу за рахунок взаємодії із дифенілфосфорилазидом в умовах реакції Курціуса. Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці препаративно зручного методу синтезу N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів у мультиграмових кількостях, що дозволило успішно використати їх для синтезу нових 5,6-функціоналізованих піразоло[4,3-b]піридинових систем. Вони виявилися цінними поліфунціональними молекулярними платформами для конструювання нових молекулярних систем, а також біоперспективними аналогами фармацевтичних об’єктів, які перебувають на фінальних стадіях біологічних досліджень або вже мають практичне застосування.
Рокайль як феномен західноєвропейської культури XVII–XVIII століть: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології
(2021) Данченко, Марія; Собуцький, Михайло
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології за спеціальністю 26.00.01 – Теорія та історія культури (культурологія). Національний університет "Києво-Могилянська академія", Міністерство освіти і науки України. Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Міністерство культури та інформаційної політики України. Київ, 2021. Дисертація присвячена вивченню рококо як культурного феномена, що відображає трансформацію суспільної свідомості в країнах Західної Європи в період з 1660-х до 1740-х років. На основі даних, які дають інформацію про приватне життя населення Франції, Німеччини й Італії в XVII-XVIII ст., та даних, що були отримані з різних пам’яток мистецтва (творів живопису, витворів орнаментального мистецтва, літературних та драматургічних творів) було досліджено природу культури рококо як інтелектуального, світоглядного та стилістичного феномена. Вперше у вітчизняній культурології було проведено порівняння особливостей розвитку культури рококо в регіоні континентальної Західної Європи та була надана авторська інтерпретація специфіки і відмінностей культурного продукту рококо у Франції, Німеччині й Італії. Також уперше було застосовано інтердисциплінарний метод дослідження для реконструкції тих ментальних змін, які, за висновками автора, відбулися спершу у свідомості опозиційно налаштованих французьких аристократів, і упродовж наступних сорока років розповсюдилися серед освічених кіл французького суспільства і знайшли своє відображення не лише в творах живопису і пам’ятках декоративно прикладного мистецтва, а й у творах художньої літератури. Наукової новизни ми намагаємося досягти, досліджуючи культуру рококо в контексті її становлення у трьох країнах – Франції, Німеччині й Італії. Німеччину ми включили в наше дослідження з тієї причини, що генеза стилю рококо в цій країні відбувалася, на нашу думку, значною мірою автономно, і це наше твердження ми намагаємося довести, продемонструвавши процеси формування художньої ідеології рококо у Німеччині на матеріалі німецького любовного роману 1660–1730 рр. Також ми включаємо в контекст даного дослідження Італію, оскільки ключові художні символи культури рококо були створені саме в італійському культурному контексті – це, перш за все, колористична манера, властива художникам венеційської школи, яка стала базовою для французького рокайльного живопису, а також репертуар театру Італійської Комедії, який упродовж 1660–1680 рр. увійшов в обіг у драматургів французького походження. Крім того, ми вперше в європейській науці піднімаємо питання про наявність виразного стилістичного розшарування між експортним італійським культурним продуктом, та тими творами живопису і літератури, які створювалися самими італійцями для італійських глядачів, і намагаємося висвітлити і проаналізувати причину і природу цієї ідеологічно-культурної стратегії.
Монетарні інструменти стимулювання розвитку фондових ринків в умовах підвищених ризиків: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2022) Сова, Євгеній; Лук’яненко, Ірина
В умовах зростання глобальної невизначеності протягом останніх декількох років внаслідок пандемії COVID-19, зокрема й результуючої кристалізації прихованих ризиків фінансових і соціально-економічних систем, дедалі більшого значення набуває стратегічний підхід до макроекономічної політики держави. Важливою складовою цієї політики є забезпечення ефективного функціонування фондового і грошово-кредитного ринків, які мають суттєвий вплив на матеріальний стан домогосподарств і фірм: на фондовому ринку формується вартість фінансових активів, що знаходяться у портфелях економічних агентів; а грошово-кредитна політика держави має визначальний вплив на динаміку відсоткових ставок та інфляцію, які визначають вартість грошових коштів. У країнах з розвиненою економікою суттєвий вплив на розвиток фондового ринку здійснюється через інструменти монетарної політики, що не завжди спостерігається у країнах зі значними політичними й економічними ризиками, зокрема й в Україні. Відтак, необхідними є теоретико-методологічне обґрунтування та системне емпіричне дослідження взаємозв’язків між фондовим ринком і монетарною політикою центрального банку у країнах з різним рівнем і темпами економічного розвитку, географічним розташуванням, монетарними умовами та ринковою кон’юнктурою, враховуючи різні сценарії майбутніх макроекономічних умов. Виявлення найбільш ефективних монетарних інструментів для стимулювання чи стабілізації розвитку фондового ринку для різних груп країн є важливим елементом стратегії та економічної політики держави, що прагне досягти стійкості до зовнішніх шоків в умовах глобальної невизначеності, включаючи і Україну. Об’єктом дослідження дисертаційної роботи є розвиток фондового ринку за різних монетарних умов та макроекономічних ризиків. Предметом дослідження є теоретико-методологічні аспекти та емпіричний аналіз впливу інструментів монетарної політики для стимулювання розвитку фондового ринку. Для виконання поставлених завдань у дисертаційній роботі було використано загальнонаукові та спеціальні теоретико-методологічні й емпіричні методи дослідження. Зокрема, методи аналізу, синтезу, абстрагування та класифікації було використано для дослідження сутності поняття монетарної політики і її основних інструментів, фондового ринку та характеру взаємозв’язку між ними. Методи порівняння і систематизації слугували при аналізі наукової літератури щодо основних монетарних показників, фондових індексів та досвіду застосування економіко-математичного інструментарію для визначення та оцінювання взаємозв’язку монетарної політики та розвитку фондового ринку. Порівняльний статистичний і візуальний аналіз часових рядів застосовувалися для дослідження історичної динаміки основних монетарних і фондових показників у країнах з різним рівнем економічного розвитку. При розробці комплексу економіко-математичних моделей було використано методи векторної авторегресії, механізми коригування відхилення часових рядів від довгострокової рівноваги, методи панельних даних, регресійний аналіз з перемиканням режимів Маркова. Для визначення прогнозної динаміки фондових індикаторів за різних монетарних умов було використано сценарний аналіз. Інформаційною базою дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних вчених, законодавчі та нормативні акти, офіційні статистичні й методичні матеріали Національного банку України, Державної служби статистики України, Першої фондової торгівельної системи (ПФТС), Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), Міжнародного валютного фонду (IMF), Світового банку (World Bank) та інших веб-ресурсів. У процесі дослідження було визначено теоретико-методологічні аспекти та розроблено комплекс оригінальних економіко-математичних моделей для визначення ефективних інструментів монетарної політики в Україні та інших країнах, що розвиваються, з метою стимулювання та стабілізації розвитку фондового ринку в умовах макроекономічних збурень та підвищених ризиків. На відміну від наявних досліджень, у даній роботі системно досліджено та емпірично обґрунтовано очікувану динаміку фондового ринку за різних сценаріїв монетарних режимів і заходів в Україні, а також реакцію фондового індексу ПФТС у відповідь на різноманітні макроекономічні шоки, що є важливим елементом стратегії та економічної політики держави для досягнення стійкості до зовнішніх шоків в умовах глобальної невизначеності. Удосконалено теоретичні та практичні підходи до аналізу чутливості фондових і монетарних індикаторів для країн з різним рівнем розвитку шляхом оцінювання імпульсних відгуків монетарних показників і фондових індексів у відповідь на зовнішні і внутрішні шоки, що дозволяє визначити доцільність втручання центрального банку для здійснення активної монетарної політики з метою стабілізації макроекономічної ситуації у кожній з груп країн, що досліджуються. Розширено та вдосконалено емпіричні підходи до аналізу впливу фондового ринку на реальний сектор економіки в рамках дії трансмісійного механізму, які, на відміну від існуючих, враховують інші інституційні й макроекономічні передумови економічного зростання у розвинених країнах і країнах, що розвиваються, зокрема рівень прямих іноземних інвестицій, контроль над корупцією, а також рівень загальної соціально-економічної невизначеності. Систематизовано концептуальні підходи до обґрунтування каналів впливу трансмісійного механізму на фондовий ринок шляхом узагальнення положень, наявних у науковій літературі, та визначення основних груп факторів, від яких залежить ступінь та спрямованість впливу монетарної політики, зокрема типу монетарного режиму, напрямку зміни відсоткових ставок, галузевих та індивідуальних характеристик, рівня ринкової капіталізації і структури боргових зобов’язань фірм тощо. Дістали подальшого розвитку практичні методи аналізу еволюції монетарних режимів в Україні на основі моделі з перемиканням режимів Маркова, що дозволяє виділити періоди експансивної та рестрикційної монетарної політики, їхню середню тривалість протягом історичного періоду, а також імовірність переходу до іншого режиму. Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що запропоновані основні теоретичні узагальнення, авторський комплекс моделей і висновки можуть бути використані при розробці рекомендацій щодо необхідних заходів монетарної політики з метою стимулювання розвитку фондового ринку за різних макроекономічних сценаріїв. Розроблені теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації можуть бути використані Національним банком України та іншими державними органами, що здійснюють макроекономічну політику, при вдосконаленні інструментів грошово-кредитної політики та під час розробки стратегічного плану з розвитку фондового ринку в Україні в умовах глобальної невизначеності у середньостроковій перспективі. Теоретичні аспекти, методологічні підходи та практичні результати проведеного наукового дослідження використовуються фахівцями Національного рейтингового агентства "Рюрік" при визначенні кредитних рейтингів банківських установ та розробці інформативно-аналітичних матеріалів (довідка №21/12/20-01 від 20.12.2021), при підготовці навчальних матеріалів Академії Публічно- Приватного Партнерства для представників публічної влади з питань стратегічного планування (довідка №113 від 11.01.2022), при викладанні навчальних дисциплін "Фінансовий ринок", "Ринок фінансових послуг", "Фінансовий менеджмент", "Поведінкові фінанси" у процесі підготовки бакалаврів та магістрів зі спеціальності "Фінанси, банківська справа та страхування" у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (довідка від 21.02.2022).
Темпоральні характеристики закону : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2022) Шуліма, Альона; Козюбра, Микола
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії зі спеціальності 081 "Право". Національний університет "Києво-Могилянська академія", м. Київ, 2022. Досліджений аналіз історичних особливостей становлення наукової думки та практики щодо темпоральних характеристик закону дає підстави зробити такі висновки: 1) основний акцент зроблено на принципі незворотності закону та способів (видів) дії законів у часі; 2) значний вплив на розвиток і зміну наукових та науково-практичних поглядів на питання темпоральних характеристик закону має суспільно-політичний контекст, зокрема баланс співвідношення "держава – особистість"; 3) дослідження мали спорадичний характер: актуалізувалися при виникненні проблем у правозастосуванні або правотворчості; 4) поверхневий підхід до вивчення питання дії закону в часі у Російській імперії та СРСР зумовлений відмінностями історичного розвитку цих держав порівняно з іншими державами Європи; 5) українська правова наука і практика все ще перебувають на роздоріжжі між радянським та європейським досвідом через збереження впливу радянського позитивізму й недостатню залученість у законотворчій та правозастосовній практиці до європейських цінностей і традицій; 6) вітчизняні юристи здійснюють дослідження у різних, зокрема й за методологічною базою, напрямах: від класичної проблематики – досліджень способів (видів) дії закону в часі – до пошуків стосовно питань часу та (або) дії закону в широкому та вузькому розумінні цього поняття. Установлено, що дослідження закону в часовому континуумі має здійснюватися з урахуванням двох аспектів: перший полягає у тому, що час є діалектичною категорією; другий – у тому, що темпоральні характеристики закону не лише існують і змінюються у часі, а й виступають засобами освоєння часу, які слугують певним завданням у праві. Темпоральні характеристики закону є інтегративною категорією, яка базується на знаннях про форми використання календарного часу (датування, тривалість, повторюваність, одночасність, послідовність, наступність і своєчасність) з урахуванням особливостей правової системи. Ця категорія включатиме такі моменти тривалості й особливості реалізації закону в часі, як: 1) дата набрання законом чинності та дата введення його в дію, а також дата втрати законом (повністю або в певній частині) чинності та відповідно припинення його дії; 2) чинність і дія закону; 3) способи (види) дії закону в часі. Доведено, що правові категорії "чинність" і "дія" закону є не лише темпоральними характеристиками закону, а й його правовими властивостями, що існують та обмежені в часі. Розмежування правових категорій на основі теорії "горизонтального" поділу юридичної сили на складові дає підстави виділити такі особливості співвідношення чинності та дії закону: 1) чинність закону свідчить про об’єктивне існування закону як нормативно-правового акта; чинність наділяє закон частиною юридичної сили, тобто він є обов’язковим до виконання визначеним колом органів державної влади в частині виконання заходів, необхідних для введення закону в дію; 2) чинність закону визначає його чільне місце в ієрархії нормативно-правових актів; дія закону обумовлює його здатність впливати на правовідносини, які він регулює, тобто він стає обов’язковим для усіх учасників правовідносин; 3) у часі чинність закону обмежена моментами набрання та втрати законом чинності; набрання законом чинності є передумовою введення закону в дію; дія закону (навіть якщо норми закону мають ретроактивну дію) починається з моменту введення його в дію. Обґрунтовано, що надання закону юридичної сили в повному обсязі обумовлюється: 1) моментом набрання законом чинності, з якого закон починає своє існування як правовий акт та, відповідно, стає підставою для видання підзаконних актів; 2) моментом уведення закону в дію, з якого закон стає загальнообов’язковим до виконання, тобто фактично починає врегульовувати правовідносини. Встановлено, що дія закону – вияв об’єктивного права, що проявляється у: загальноуправлінській інформативній дії на суб’єктів; регулювальній дії закону на учасників суспільних відносин, які зобов’язані виконувати нормативні приписи закону; техніко-юридичній дії закону на діяльність органу законодавчої влади, зобов’язуючи його узгоджувати прийняті ним нормативні рішення у межах існуючої системи законодавства. Чинність нормативно-правового акта виступає передумовою його дії навіть за умови, що моменти набрання ним чинності та введення його в дію збігаються у часі. Відповідно, втрата нормативно-правовим актом чинності є передумовою припинення його дії. Із втратою нормативно-правовим актом чинності його дія або припиняється повністю, або такий акт припиняє свою дію лише щодо нових правовідносин, але продовжує застосовуватися щодо правовідносин, які виникли до втрати ним чинності та діють після цього. Розмежування понять "чинність" і "дія" вказує на нові напрями юридичних розвідок. Потребує уточнення концепція набрання законом чинності лише "в цілому" як завершальна стадія процесу законотворчості та застосування у разі потреби форми введення в дію закону або окремих його норм пізніше. Відповідно, чинність може розглядатись як темпоральна характеристика та правова властивість закону (правового акта, документа), що встановлює його статус, а дія – як темпоральна характеристика та правова властивість закону, що являє собою систему норм, які містяться у відповідному правовому акті. Встановлено, що закон про внесення змін до іншого закону, як і будь-який інший акт про внесення змін до нормативно-правового акта, містить: 1) нормативні приписи закону, до якого вносяться зміни, або частину (окремі слова, словосполучення) такого припису; 2) приписи, за допомогою яких вносяться відповідні зміни (формули зміни, додавання, виключення); 3) припис щодо набрання чинності законом про внесення змін, а також у певних випадках – перехідні та прикінцеві положення. При цьому висловлено думку, що чинність законів (актів), якими вносилися зміни до конкретного закону (нормативно-правового акта), не має разового характеру, а виступає юридичною підставою для того, щоб відповідний закон (акт) включав усі внесені до нього зміни та діяв у часі з урахуванням них. Визначено, що способи (види) дії нового закону (правової норми) у часі поділяються на негайну, перспективну та зворотну. При цьому перспективна дія нового закону кореспондується із переживаючою (ультраактивною) дією старого акта. Обсяг правовідносин, щодо яких норма нового акта має перспективну дію, фактично визначаються наявністю (або відсутністю) ультраактивної дії норм старого акта щодо таких правовідносин. Зазначено, що важливе значення для вирішення теоретичних і практичних завдань має розрізнення способу дії правової норми в часі та принципу незворотності закону. Спосіб дії правової норми в часі вказує, на які юридичні факти та правовідносини стосовно моменту введення нового закону (норми) у дію вона поширюється. Принцип незворотності закону – як гарантія прав і свобод особи, її довіри до держави – виступає основною засадою, вихідним положенням для формування мислення у сфері темпоральної дії правової норми, тобто як основою правозастосування, так і джерелом вироблення правил (принципів) вибору способу дії закону (норми) законодавцем. При цьому на практиці застосування принципу lex ad praeteriam non valet полягає у пошуку балансу між негайною та перспективною дією закону в часі: дослідження спрямовані на пошук рівноваги між наміром законодавця якнайшвидше змінити правове регулювання та необхідністю збереження правового статусу суб’єкта правовідносин або його правової певності в сталості регулювання. Визначено, що чинниками, які зумовлюють інтерес до інституту тимчасового законодавства, є: розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, завдяки яким швидко з’являються певні продукти та послуги, що потребують законодавчого регулювання; пошук нових форм державного управління (розвиток концепцій належного урядування, регуляторної держави, нового державного управління, багаторівневого урядування, дерегуляції); необхідність оперативної відповіді на масштабні загрози життю і здоров’ю громадян (тероризм, збройні конфлікти, пандемії); посилення регіональної інтеграції, що передбачає делегування частини державного суверенітету наднаціональним органам; запровадження тимчасових економічних режимів для певних галузей, суб’єктів правовідносин або територій; запровадження тимчасових мораторіїв щодо застосування законодавства. У кожному конкретному випадку тимчасове регулювання може бути експериментальним, проміжним (перехідним) або мораторним. Сформульовано підходи, яким має відповідати тимчасове законодавство, прийняте у зв’язку з дією воєнного стану. Обґрунтовано, що особливе місце у процесі модернізації положень Конституції України слід приділити проблемі встановлення гарантії дотримання конституційної процедури розгляду та прийняття закону про внесення змін до Конституції України.
Спіновий перехід в металоціанідних комплексах Fe(II) з біциклічними азиновими лігандами : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2022) Гіюк, Володимир; Голуб, Олександр; Фрицький, Ігор
Дисертаційна робота присвячена синтезу та дослідженню фізичних властивостей нових комплексних сполук Fe(II) зі спіновим переходом (СП) на основі біциклічних азинових лігандів та лінійних або плоскоквадратних ціанометалатних ко-лігандів, встановленню їхньої кристалічної будови та дослідженню кінетичних ефектів перебігу СП. У результаті виконання роботи було отримано 7 нових металоціанідних комплексів Fe(II) на основі біциклічних азинових лігандів, таких як фталазин (phth), піридазино[4,5-d]піридазин (pdzpdz), 2-фенілпіразин (Phpz), 1,6-нафтиридин (1,6-naphthy). Показано, що комплекси на основі phth та pdzpdz з плоскоквадратними ціанометалатними ко-лігандами характеризуються одноетапним СП за низьких температур з широкою петлею термічного гістерезису. Комплекси на основі Phpz з лінійними ціанометалатними ко-лігандами характеризуються двохетапним СП за низьких температур без гістерезису, а металоціанідному комплексу на основі 1,6-naphthy властивий одноетапний СП з широкою петлею термічного гістерезису, центрованою за кімнатної температури. Таким чином, показано що варіація пари азиновий ліганд/ко-ліганд приводить до отримання комплексів Fe(II) із кардинально різним набором основних параметрів СП (температура, різкість, завершеність та гістерезис). На основі результатів монокристального рентгеноструктурного аналізу показано, що всі отримані сполуки мають схожі структурні мотиви, які притаманні аналогам клатратів Гофманна: йони феруму(II) мають псевдооктаедричне координаційне оточення [FeN6] з двома азиновими лігандами в аксіальному положенні та чотирма диціанометалатними [MI(CN)2]− (де MI = Ag або Au) або тетраціанометалатними [MII(CN)4]2− (де MII = Pd або Pt) фрагментами, що займають екваторіальні позиції. Вперше було отримано дві кристалічні структури у різних спінових станах за кімнатної температури для одного і того ж комплексу (комплекс на основі 1,6-naphthy). Було показано, що 3D каркаси на основі pdzpdz з плоскоквадратними ціанометалатними ко-лігандами характеризуються високою поруватістю, маючи доступні для гостьових молекул пори. Шляхом порівняння властивостей фталазинових комплексів із сполуками на основі піридазину та фенілпіразинових комплексів із сполуками на основі піразину було показано, що структурна модифікація аксіального ліганду дозволяє отримати нові сполуки Fe(II) із кардинально різним набором параметрів СП. Виявлено, що перебіг СП у всіх отриманих комплексах Fe(II) супроводжується різкою зміною забарвлення комплексів (термохромним ефектом) при переході між ВС та НС станами. Показано, що ширина петлі термічного гістерезису та різкість СП у монокристалах металоціанідного комплексу Fe(II) на основі 1,6-naphthy залежить від швидкості зміни температури, що свідчить про наявність кінетичних ефектів перебігу СП в даній сполуці. Виявлено, що при швидкості зміни температури 0.1 К∙хв-1 комплекс характеризуються найнижчою швидкістю поширення фази (3 нм∙с-1) серед відомих для комплексів Fe(II) зі СП. Причиною цих кінетичних ефектів є наявність численних мікроструктурних дефектів у монокристалах, що є невід'ємною характеристикою даної сполуки.
Синтез та властивості каліксареновмісних сорбентів для зв'язування Eu(III) : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Бойко, Юрій; Голуб, Олександр; Родік, Роман
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 102 – Хімія. – Національний університет "Києво-Могилянськаакадемія", Міністерство освіти та науки України, Київ, 2023. Дисертаційна робота присвячена синтезу та дослідженню властивостей каліксареновмісних сорбентів на основі матриці силікагелю. В даній роботі нами були синтезовані каліксарени, модифіковані по верхньому вінцю макроциклу фосфонатними та фосфіноксидними групами, здатними до ефективної координації металів, та розроблено два методи іммобілізації каліксаренів на поверхню силікагелю. Фосфоровмісні каліксарени були синтезовані за реакцією Арбузова, яка полягає у взаємодії хлорометилкаліксарену з фосфорилюючим агентом (етил-ізопропілфосфонітом, три-ізопропілфосфінітом, діетил-ізопропілфосфінітом,дипропіл-ізопропілфосфінітом, дибутил-ізопропілфосфінітом, фенілоктил-ізопропілфосфінітом). Реакцію проводять у хлороформі за кімнатної температури протягом 8-12 годин. Вона приводить до отримання каліксаренів з високими виходами. Подібно до вихідного хлорометилкаліксарену, його фосфорильовані похідні існують у конформації конус. Про конусоподібну конформацію свідчать результати спектрів 1Н та 13С ЯМР. Молекулярна структура тетрагідроксикаліксарен фосфіноксиду та біс-метоксикарбонілметоксикаліксарен фосфіноксиду була підтверджена рентгеноструктурним аналізом. Перший метод іммобілізації каліксаренів на поверхню силікагелю полягає у взаємодії метоксикарбонілметоксильних груп каліксаренів з аміногрупами на поверхні силікагелю з утворенням амідних зв’язків. Реакцію проводили при кип’ятінні в толуені протягом 30 год. Для цього були синтезовані фосфоровмісні каліксарени, які містять на нижньому вінці макроциклу метоксикарбонілметоксильні групи. Їх отримували з виходами 81- 83 % регіоселективним діалкілюванням гідроксильних груп нижнього вінця фосфорильованих тетрагідроксикаліксаренів надлишком метилового естеру бромоцтової кислоти в присутності карбонату калію за реакцією Вільямсона. Синтез амінопропільованого силікагелю проводили при взаємодії силікагелю з 3-амінопропілетоксисиланом в сухому толуені при температурі 110 °С. Другий метод іммобілізації полягає у прищепленні фосфоровмісних тетрагідроксикаліксаренів та їх тіааналогів на поверхню силікагелю. Перевагою цього методу є відсутність стадії попередньої модифікації каліксаренів по нижньому вінцю. Іммобілізацію тетрафосфорильованих тетрагідрокси(тіа)калікс[4]аренів на силікагель проводили у два етапи. На першому етапі силікагель обробляли тетрахлорсиланом у присутності триетиламіну для отримання реакційноздатних трихлорсилільних груп на його поверхні. На другому етапі модифікований силікагель нагрівали з надлишком фосфорильованого тетрагідрокси(тіа)каліксарену та триетиламіну в толуені протягом 24 годин. Отримані силікагелі з ізо-пропоксифосфонатними та ізо-пропоксифосфінатними групами обробляли надлишком триметилбромсилану. Наступна обробка надлишком метанолу триметилсилілових естерів, отриманих в результаті цієї реакції, приводить до силікагелів, модифікованих дигідроксифосфоновими або гідроксифенілфосфіновими кислотами. Виявилось, що обробка триметилбромсиланом призводить до часткового зняття каліксаренів з поверхні силікагелю. Для встановлення просторової будови фосфорильованих каліксаренів методом рентгеноструктурного аналізу була досліджена молекулярна структура тетрагідроксикаліксарен фосфіноксиду та біс-метоксикарбонілметоксикаліксарен фосфіноксиду. Макроциклічний кістяк тетрагідроксикаліксарен фосфіноксиду має конформацію сплощений конус, в якій діедральні кути між протилежними бензеновими кільцями становлять 35° та 85°. Конформація сплощений конус стабілізована трьома внутрішньомолекулярними водневими зв’язками O-H···O на нижньому вінці макроциклу. Четверта гідроксильна група утворює міжмолекулярний водневий зв’язок О-Н···О з атомом оксигену однієї з фосфорильних груп сусідньої молекули. Заміщення атомів гідрогену двох дистальних гідроксильних груп на метоксикарбонілметильні групи (тетрафосфіноксидо-бісметоксикарбонілметоксикаліксарен) порушує систему внутрішньомолекулярних водневих зв’язків і сприяє ще більшому сплощенню макроциклу. Відповідні діедральні кути скаладють 90° і 22° або 86° та 27°. Протилежні гідроксильні групи утворюють з фенольними атомами оксигену сусідніх метоксикарбонілметильних груп водневі зв’язки О-Н···О, але ці водневі зв’язки слабші, ніж в тетрагідроксикаліксарені. Для вивчення можливостей практичного використання отриманих сорбентів було досліджено процес сорбції європію(III) з розчинів нітратної кислоти в діапазоні рН 1-7. Ефективність екстракції європію залежить від типу каліксаренової платформи, природи фосфорних замісників, поверхневої концентрації каліксарену та кислотності розчину. Перевагою отриманих каліксареновмісних матеріалів, порівняно з вихідним силікагелем, є краща сорбція європію(III) при низьких значеннях pН. Були побудовані ізотерми сорбції по моделям Ленгмюра та Фрейндліха за допомогою нелінійної регресії. Модель Ленгмюра характеризує одношарову адсорбцію без бічної взаємодії між адсорбатами, тоді як модель Фрейндліха характеризує адсорбцію на сайтах зв’язування з різною спорідненістю до адсорбату. Характер ізотерм сорбції, а також близькі значення R2 для двох моделей вказують на енергетичну неоднорідність поверхонь сорбенту та реалізацію кількох механізмів зв'язування. Узагальнюючи, можна зробити висновок, що експериментальні дані краще відповідають рівнянню ізотерми Ленгмюра. Обраховані сорбційні ємності коливаються в межах 6.4 – 14.4 мг/г. Ємності залежать від електронної природи замісників у атома фосфору, розміру (тіа)каліксаренової платформи та вмісту зв’язаних (тіа)каліксаренів у матеріалі. Для розуміння природи комплексоутворення синтезованих фосфорильованих каліксаренів з катіонами європію були проведені квантово-хімічні розрахунки ймовірних структр в наближенні DFT (RI-BP86/def-TZVP) для основних станів комплексів каліксарен фосфонатів та Eu(III) з шістьма неспареними електронами. Аналізувалися можливі варіанти координації катіона Eu3+ з різними за своєю природою лігандними групами: фосфонатними групами на верхньому вінці, атомами оксигену карбонільних груп замісників на нижньому вінці та ароматичними π-системами бензенових кілець. Найнижча сумарна енергія спостерігається при координації з Р=О групами, і такі комплекси є найвигіднішими. Катіон європію утворює майже ідентичні за довжиною координаційні зв’язки з чотирма атомами оксигену Р=О (2.34-2.36 Å), тоді як взаємодії з ароматичними π-системами не спостерігаються (найкоротша відстань до атомів карбону бензольних кілець перевищує 4,6 Å). Методи синтезу та іммобілізації, представлені в дисертаційному дослідженні, дозволяють отримувати широкий ряд сорбентів рідкісноземельних металів для різноманітних сфер використання.
Скіфські кургани Північного Приазов'я : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Деміна, Аліса; Болтрик, Юрій
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 032 "Історія та археологія". Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. У роботі представлено дослідження поховального обряду та ритуальних практик у курганах скіфського часу на території Північного Приазов’я. Аналіз включає 175 пам’яток та 243 поховання, до яких входять кургани споруджені скіфами, та насипи доби бронзи з впускними похованнями скіфського часу. Також, окремо розглядаються непоховальні курганні споруди: Кременівка та Якимівка (к. 7, 8). Основна увага приділена створенню каталогу пам’яток, систематизації та кількісному аналізу архітектурних параметрів та інвентарю. Робота має на меті висвітлити послідовні етапи створення індивідуального простору поховання, пов’язаного з тілесністю та ідентичністю небіжчика, а також громадського простору тризни та вшанування пам’яті предків. Історія польових археологічних досліджень у Приазов’ї налічує понад століття. До основних її етапів належать: 1) кінець XIX ст. – початок XX ст.: роботи Імператорської археологічної комісії, передусім В. Городцова у басейні р. Кальміус та М. Веселовського біля р. Обитічна та с. Шульговка; 2) 1910 – початок 1930 років: краєзнавчі дослідження музеїв та каталогізація пам’яток регіону; 3) середина XX ст.: початок діяльності ІА АН УРСР та видання перших узагальнюючих праць. Тоді ж відкритий перший у радянський час "царський" курган у м. Мелітополь; 4) 1970 – 1980 роки: діяльність новобудовних степових експедицій ІА АН УРСР. У цей час досліджено більше 70% відомих пам’яток та удосконалена методика роботи зі складними підземними конструкціями; 5) кінець 1980 років і дотепер: упорядкування та видання матеріалів. За географічним розташуванням та хронологією пам’яток, Приазов’я умовно поділяється на чотири регіони. Скіфські кургани у басейні р. Кальміус (18 пам’яток) починають будуватися в V ст. до н.е. і у цей час характеризуються переважанням поховань у ямах, виразним воїнським інвентарем та широким використанням кам’яних конструкцій в архітектурі курганних насипів. Пізніше, у IV ст., за винятком курганів Двогорба та Передерієва Могили, більшість поховань є впускними в кургани доби бронзи та демонструють синкретичні ознаки, ймовірно, пов’язані з впливом східних кочовиків. Пам’ятки в гирлах річок Берда, Обитічна та Корсак представлені невеликою кількістю поховань (6 пам’яток), більшість з яких є вкрай пошкодженими. Група курганів біля р. Обитічна, досліджена М. Веселовським, ймовірно, датується не пізніше V ст. до н.е. Натомість, у другій чверті IV ст. до н.е. в цьому регіоні з’являється Бердянський курган, одна з найбагатших пам’яток Приазов’я. Найчисельніші групи курганів знаходяться на лівому березі р. Молочна (98 пам’яток). Вони концентруються передусім в її нижній течії, поблизу Молочного лиману. Саме з нього, ймовірно, діставалась морська трава, камка, яка широко використовувалась в облаштуванні поховальних споруд у регіоні. У середній течії Молочної та у верхів’ях р. Тащенак розташована низка аристократичних курганів: Кара-Тюбе, Мелітопольский, Шульговка, Тащенак. Хронологія місцевих поховань є більш строкатою: хоча більшість пам’яток датується широко IV ст. до н.е., окремі поховання належатьдо V ст. до н.е. (Високе к. 2 п. 1) та VI ст. до н.е. (Костянтинівка к. 2 п. 3). Характерною ознакою ранніх скіфських пам’яток у регіоні є впускні поховання в кургани доби бронзи. Скіфські кургани у Північному Присивашші (54 пам’ятки) розташовані, як правило, поблизу тимчасових водоймищ-подів та уздовж морського узбережжя. Хоча поховання тут, в цілому, є подібними до інших скіфських пам’яток Північно-Західного Приазов’я, вони усе ж демонструють окремі відмінності: передусім в переважанні перпендикулярної орієнтації вісей катакомб та західному/північно-західному напрямку положення небіжчиків. Хронологічно вони також у більшості випадків не виходять за межі IV ст. до н.е. Архітектура та планіграфія підземних споруд є досить гомогенною: поховання, як правило, здійснені у катакомбах із паралельним розташуванням вісей вхідної ями і камери. Це характерно і для аристократичних курганів, хоча останнім притаманна більша кількість додаткових приміщень для зберігання поховального інвентарю. Соціальні відмінності також помітні у глибині та загальній площі споруд. Поховання у ямах переважають серед пам’яток V ст. до н.е., тоді як вже в IV ст. до н.е. вони здебільшого належать лише супровідним особам. Окрема увага приділена дослідженню поводження із тілесністю небіжчиків з огляду на антропологічні, гендерні та соціальні аспекти їх ідентичності. Аналіз вибірки поховань із антропологічними визначеннями показав, що більшість похованих були віком від 20 до 45 років, тоді як дитячі поховання у курганах є досить рідкісними. Співвідношення між чоловіками та жінками є досить рівномірним з деяким переважанням перших. Проте, помітна суттєво більша кількість поховань з "чоловічим" воїнським інвентарем, що свідчить про важливість посмертного утвердження воїнської ідентичності незалежно від статі. Похованням із "чоловічими" та "жіночими" типами інвентарю характерні також окремі відмінності у розташуванні артефактів та положенні тіла. Так, для пам’яток регіону р. Молочної західна орієнтація голови притаманна передусім жіночим та парним похованням. Схожа ситуація й з розташуванням супровідної їжі, яка найчастіше знаходиться у голові небіжчиків, а в ногах і з боків зустрічається так само, винятково у похованнях із жінками. Показово, також, що поховання із суто "жіночим" інвентарем рідко є одиничними та центральними у кургані. Кластерний аналіз поховань за складом супровідного інвентарю показав наявність принаймні трьох основних груп, що відрізняються за соціальними та гендерними ознаками. До кластеру 1 належить більшість периферійних та/або безінвентарних поховань. Оскільки серед них також спостерігається значна кількість пограбованих поховань, фактор неповноти скоріше за все дещо викривлює реальну ситуацію у цьому випадку. Кластер 2 складається з двох великих підкластерів розділених за гендерними ознаками. До групи 2.1 належать статусні жіночі поховання, які у свою чергу поділяються на окремі супровідні поховання у заможних курганах та непограбовані поховання амазонок. Для обидвох типів поховань характерне те чи інше поєднання озброєння або престижних предметів (напр. казанів), прикрас та "жіночих" типів інвентарю: дзеркал, деталей веретена, кам’яних плит. Група 2.2 складається з непограбованих або заможних воїнських поховань, серед яких також окремо виділяється невелика група найбільш статусних "вождівських" комплексів. Показово, що інвентар непограбованих поховань V ст. до н.е. виявляється дещо близьким до пізніших аристократичних поховань Приазов’я. Передусім, це проявляється у наявності престижних предметів, а також у більшій кількості та різноманітті категорій захисного обладунку й зброї. Ймовірно, це можна пояснювати поступовим зосередженням владних "воїнських" атрибутів у вужчому соціальному прошарку місцевих вождів. Також, аристократичні поховання IV ст. до н.е. надають перевагу імпортним виробам та, в окремих випадках, демонструють елементи відтворення грецьких традицій споживання вина. Також, у цьому дослідженні розглядається питання постпоховальних дій, зокрема, пограбування та пошкодження поховань. Стверджується, що це явище не можна пояснювати винятково грабіжницькими намірами. Про це свідчить, зокрема, кореляція між розташуванням поховання та рівнем уцілілості. Серед пограбованих поховань суттєво переважають центральні споруди, тоді як могили, що знаходились на периферії, часто жіночі, хоча й могли містити значну кількість коштовних виробів, часто залишались поза увагою грабіжників. Окрім цього, поширені випадки демембрації та навмисного пошкодження цілісності тіла небіжчика. Подібні явища можуть інтерпретуватись як результат міжплемінних конфліктів, а також легітимізації права наслідування через отримання статусних регалій. Проте, не можна виключати наявність соціально регламентованих постпоховальних дій, які могли бути частиною ритуалу. Зокрема, предмети, які були необхідні під час поховальної церемонії, пізніше переставали виконувати цю функцію і повертались до громади. Аналіз курганного насипу та периферії зосереджений передусім на обряді тризни та поминок. Він показав, яким чином жалобний бенкет та жертвопринесення тварин пов’язані зі створенням лімінального простору та фінальним етапом поховання небіжчика. Загалом, дослідження розглянуло меморіальну роль кургану та місце поховального обряду як у збереженні, так і трансформації культурних норм скіфів Приазов’я.
Гетерогенність гемопоетичних клітин-попередників у культурі клітин in vitro та in vivo у нормі та при мієлодиспластичному синдромі : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Пахаренко, Маргарита; Білько, Надія
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 09 "Біологія" за спеціальністю 091 "Біологія". Національний університет "Києво-Могилянська Академія", Київ, 2023. Експериментальні дані останніх років свідчать про те, що злоякісні стовбурові клітини можуть існувати як самостійні популяції відносно клітин, які знаходяться у стані спокою, і зовсім не реагують на звичайні клітинно-токсичні агенти. Відомо, що більшість стовбурових клітин у дорослому організмі перебувають у стані G0, що дозволяє клітинам довготривало перебувати у гемопоетичних нішах та у разі потреби переходити до проліферації. Завдяки знаходженню поза клітинним циклом стовбурові клітини більш стійкі до ушкоджень ДНК. Ця особливість "сплячих" стовбурових клітин дає змогу зберегти "золотий запас" від всіляких стресових подій і тим самим сприяти лікуванню. Разом з тим існує популяція гемопоетичних клітин-попередників, на рівні яких відбувається реалізація процесів проліферації і диференціювання, оскільки вони є чутливими до дії цитокінів, які викидаються у випадку нестачі клітин крові на периферії. Роль гемопоетичних клітин-попередників недооцінена, і вона виявилася вагомішою, ніж вважалося раніше. Незважаючи на те, що завдяки використанню мишиних моделей з’являється все більше доказів про існування стовбурових клітин, що ініціюють лейкемію, менш відомо про зміни на рівні компартменту стовбурових клітин у пацієнтів з мієлодиспластичним синдромом (МДС). Хоча припускається, що МДС є "захворюванням стовбурових клітин", вагомі докази цього твердження досі відсутні, крім того, лишається невідомим рівень пошкодження гемопоетичних клітин-попередників у пацієнтів із МДС, що складають цілу групу попередників, які відрізняються за відстанню їх від стовбурової клітини. Крім того, незважаючи на описані хромосомні аномалії, мутації і епігенетичні зміни при МДС, що спостерігаються в попередниках, етапи розвитку, на яких відбуваються патогенні події, ще не визначені. Для вирішення цих питань необхідні нові методичні підходи для виявлення різних типів клітин-попередників завдяки фенотипуванню і/чи культивуванню ранніх гемопоетичних клітин. Доцільність визначення морфологічних і функціональних показників гемопоетичних клітин-попередників з кісткового мозку мишей, щурів і людини обумовлена необхідністю поглиблення знань про особливості їх функціонування, вирішення питання про гетерогенність клітин-попередників у різних ссавців і людини, як загальне виявлення біологічної природи і потенцій у культурі клітин in vitro і in vivo в нормі і порушеннях гемопоезу. Тож метою дисертаційної роботи було визначення гетерогенності гемопоетичних клітин-попередників в культурі in vitro і in vivo для з’ясування іхньої ролі у формуванні патологічного процесу при МДС-IB. Щоб відповісти на ці питання, ми провели дослідження популяції прогеніторних клітин у пацієнтів з підтипом МДС-ІB. Ми вивчали культури гемопоетичних стовбурових клітин в умовах in vitro і in vivo. Вперше було виявлено гетерогенну групу типів колоній (КУО-ГЕММ, КУО-Г, КУО-ГМ і КУО-ММ), ранні представники яких (КУО-ГЕММ і КУО-Г) були притаманні саме МДС-ІВ, а пізні (КУО-ГМ і КУО-ММ) – нормальному гемопоезу. Було встановлено оптимальні терміни культивування гемопоетичних клітин-попередників для людини (12-14 діб), миші (10 діб) та щура (8 діб). Було проаналізовано відповідь прогеніторних клітин на дію підвищених доз цитокінів (G-CSF, GM-CSF, IL-3) а також їх комбінації у культурі, та виявлено, що найкращий ефект викликає саме комбінація вказаних факторів, значно підвищуючи ефективність колонієутворення. Дослідженням культуральних особливостей клітин-попередників при МДС-ІВ було продемонстровано знижену у порівнянні з нормою здатність до колонієутворення останніх, де кількість клітин у клоні не перевищувала 50, а у нормі – 500. Крім того, якісний склад колоній характеризувався наявністю хаотично розміщених примхливих форм клітин. Вперше було продемонстровано, що наявність стромальної підложки зі здорових кістковомозкових клітин не впливає на дефектність гемопоетичних клітин-попередників при МДС-ІВ. У свою чергу, фідерний шар з кістковомозкових клітин осіб з МДС здатний до підтримки гемопопетичних клітин від здорових осіб. Тож, дефекти кровотворної функції слід шукати у гемопоетичних клітинах-попередниках з урахуванням їх гетерогенності. У майбутньому вирішення поставлених питань сприятиме у підборі тактики лікування злоякісних захворювань крові, серед яких МДС має особливе місце, як захворювання, що з високою імовірністю може переростати у гостру мієлоїдну лейкемію. Результати роботи можна рекомендувати для експериментальних досліджень МДС-ІВ. Отримані у культурі дані про МДС-ІВ можуть у комбінації з клінічними, цитогенетичним, лабораторними та імунофенотиповими даними слугувати додатковою ознакою при постановці діагнозу МДС у ініціальній стадії.
Практики державного контролю над православними громадами Києва (1968-1989) : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Ферт, Андрій; Шліхта, Наталя
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 032 "Історія та археологія". Національний університет "Києво-Могилянська академія". - НаУКМА, Київ, 2023. Дисертація присвячена дослідженню практик державного контролю над громадами Російської Православної Церкви у Києві у пізньорадянський час (1968 - 1989 рр.). Релігія бачилася радянськими ідеологами як "пережиток старого ладу", що з плином часу і поступом суспільства мав неминуче зникнути. У різні періоди радянської історії партійно-державний апарат намагався пришвидшити процес "відмирання релігії" за допомогою репресій, масового закриття храмів та пропаганди атеїзму. Однак згодом партійно-радянська верхівка дійшла висновку, що релігію можна використати на свою користь як для забезпечення стабільності влади у деяких регіонах, так і для просування радянських наративів на міжнародній арені. Особливо помічною у цьому для СРСР була Російська Православна Церква (РПЦ). Після завершення Другої світової війни саме вона мала допомогти уряду радянської України "радянізувати" західні області, де були потужні позиції Греко- Католицької Церкви, та пропагувати радянське бачення миру та міжнародного співробітництва у часи Холодної війни. Існує розлога історіографія про становище Православної Церкви у Радянському Союзі. Переважно йдеться про дослідження взаємин між релігійними інституціями та державною владою чи про адаптацію практикованої побожності до радянської секуляризації. Дослідників передусім цікавлять взаємини між вищими ієрархами РПЦ і керівництвом СРСР та союзних республік, водночас локальний вимір таких взаємин усе ще залишається недостатньо дослідженим. Ба більше, у наявній історіографії йдеться передовсім про періоди сталінізму та хрущовської антирелігійної кампанії (1954, 1957-1964), тоді як відносно спокійний період "застою" лише починає привертати увагу істориків. Тому у цій дисертації зроблено фокус на локальних особливостях державно- церковних взаємин у пізньорадянський час. Ці особливості досліджено на прикладі Києва з низки причин. У Києві знаходився осідок Київського митрополита, що був екзархом - намісником - Патріарха Московського для всієї України. У другій половині 1960-х років роль екзарха помітно зросла через активізацію греко- католиків у західних областях УРСР. Відповідно зріс і статус митрополичої столиці: Київ почали регулярно відвідувати численні релігійні делегації з-за кордону, а у резиденції екзарха відбувалися важливі для РПЦ міжнародні події. Крім того, у цей час Київ перетворився на туристичну принаду як для туристів з інших регіонів СРСР, так і з-за кордону. Усе це сприяло особливій видимості православних громад міста і впливало на характер державно-церковних взаємин на місцевому рівні. Спираючись на широку джерельну базу, зокрема на архівні матеріали, джерела усної історії і низку опублікованих свідчень, у дисертації досліджено специфіку роботи місцевих партійно-радянських органів влади, що контролювали діяльність православних громад міста. Передусім йдеться про уповноваженого Ради у справах релігій - посадовця, який відповідав за впровадження державної політики стосовно релігійних організацій, та районні комісії зі "сприяння дотриманню законодавства про релігійні культи" - квазігромадські об’єднання "місцевого активу", що підпорядковувалися виконавчим комітетам районних рад депутатів і мали допомогти уповноваженому Ради у його роботі. За допомогою загальнонаукових та спеціальних історичних методів, що ґрунтуються на підходах історичної антропології, зокрема "історії знизу" та локальної історії, у цьому тексті проаналізовано практики державного контролю над Церквою та "стратегії виживання" православних громад у межах упроваджуваної на місцях політики. На основі джерел було проаналізовано кадрову політику стосовно осіб, залучених до системи контролю над православними громадами Києва. Зокрема, вперше в історіографії було створено колективний портрет комісій сприяння, а також розглянуто практики їхньої повсякденної роботи. Внаслідок чого вдалося показати, що найбільш активні члени комісій та деякі уповноважені Ради на місцях були переконані, що під покладеним на них завданням з контролю за "дотриманням законодавства про релігійні культи" малося на увазі зменшення "впливу церковників" на містян. Відтак вони брали активну участь в атеїстичній пропаганді. Ба більше, головним завданням для себе вони визначали "зниження рівня релігійної обрядності", що вимагало ведення атеїстичної "виховної роботи". Члени комісій, якщо й не проводили атеїстичні лекції, то принаймні намагалися контролювати атеїстичні заходи на заводах, підприємствах та в школах своїх районів. Для радянських ідеологів, особливо після хрущовської антирелігійної кампанії, стало важливим зрозуміти, чому релігія досі не зникла, попри суспільний та економічний прогрес, попри проникнення радянської ідеології у всі сфери радянського життя. Однією із причин їм бачилася так звана "модернізація релігії" або "пристосуванство" - адаптація практик і віровчення Церкви до радянської дійсності. Слід було досліджувати особливості такої "модернізації" задля вироблення ефективної атеїстичної пропаганди. Відповідно, на уповноважених Ради та комісії сприяння покладалося завдання вивчати "модернізаційні тенденції" у православ’ї, особливо причини, з яких батьки хрестять дітей у церкві, та зміст проповідей священників на богослужіннях. Водночас аналіз практик "пропрацьовування" батьків - себто пошуку та проведення виховних бесід із тими, хто хрестив свою дитину, а також прослуховування й аналізу проповідей у Києві оприявнює низку проблем, що не давали можливості місцевим чиновникам та активістам виконувати ідеологічні й пропагандистські завдання. Передусім уповноваженим та комісіям сприяння бракувало мотивованих людей, які змогли б на постійній основі шукати батьків охрещених дітей, проводити із ними бесіди, та досліджувати, чому ті звернулися до Церкви. По-друге, як уповноваженим, так і членам комісій бракувало інструкцій про те, як потрібно досліджувати проповіді. Внаслідок чого, аналіз проповідей зазвичай зводився до приблизного переказу змісту почутого членами комісій у храмах. А сама практика сприймалася ними та співробітниками апарату уповноваженого як додатковий інструмент контролю за духовенством, а не як спосіб вивчити «церковну модернізацію». Специфіка функціонування системи державного контролю сприяла формуванню стратегій виживання православного духовенства і вірян. Деякі священики вибудовували неформальні дружні взаємини із чиновниками, інші ж використовували суперечності між різними органами влади, аби покращити становище своїх парафій. У дисертації розглянуто феномен «незаконних» ремонтних робіт у київських храмах. Надзвичайна поширеність таких порушень, як і відсутність серйозних наслідків за них для вірян і духовенства, свідчить про те, що уповноваженим та комісіям бракувало людей для нагляду за діяльністю громад, не кажучи вже про чітке бачення того, що саме слід робити із РПЦ. Ба більше, деякі представники духовенства намагалися не просто відремонтувати свої храми, а й збільшити їхню "пишноту" і таким чином "зміцнити дух віри" серед парафіян й заманіфестувати свою релігійну ідентичність. Увага майже винятково до практик інституційної Церкви, тобто до того, що відбувалося у зареєстрованих православних храмах у визначені церковним календарем дні, унеможливлювало подолання практикованої побожності на кшталт"«зборищ у лісі" Феофанії чи на квартирі стариці Аліпії Голосіївської. Крім того, члени комісій та уповноважені були вочевидь недостатньо обізнані з повсякденням підконтрольних їм громад, адже вони жодного разу "не помітили" "підпільну семінарію" Ніни Карпової, що діяла майже двадцять років у Макарівській церкві. Наукова новизна цієї дисертації полягає не лише у аналізі державно- церковних взаємин та особливостей практик державного контролю за Церквою із локальної перспективи, але й у введені до наукового обігу цілої низки нових джерел: усних свідчень та протоколів засідань комісій сприяння, що досі практично не потрапляли у поле зору дослідників. Висновки, спостереження та матеріали цієї роботи можуть бути цікавими для викладачів історії, культурної антропології, релігієзнавства та богослов’я, а також для здобувачів вищої освіти всіх рівнів, шкільних учителів та учнів, які вивчають становище релігії у Радянському Союзі, державно-церковні взаємини, радянську партійно-державну систему, пропаганду атеїзму та насильницьку секуляризацію у СРСР, зміни релігійної культури упродовж XX ст.
Альвеолярний епітелій і рак легені (цитологічні дослідження) : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Пономаренко, Анна; Білько, Надія; Болгова, Лідія
Дисертація на здобуття наукового ступеня PhD в галузі біології за спеціальністю 091 "Біологія", галузь знань 09 "Біологія". − Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Робота присвячена вивченню розповсюдження пухлинних клітин по паренхімі легені та дослідженню морфологічних змін альвеолярного епітелію ІІ типу у разі недрібноклітинного раку легені шляхом використання сучасних морфологічних методів дослідження. За даними Національного канцер-реєстру рак легені за частотою онкологічної захворюваності є одним з найпоширеніших серед чоловіків в Україні та в світі. В Україні, відповідно до уточнених даних Бюлетня Національного канцер-реєстру України №23, у 2020 році захворіла на рак легені 10351 людина, а померло 8339 осіб. Згідно реєстру Globocan у всьому світі в 2020 р. захворіло на рак легені 2,1 млн, а померло 1,7 млн осіб. Рак легені посідає перше місце за оцінкою смертності серед десяти найпоширеніших типів раку серед осіб обох статей. РЛ посідає перше місце за оцінкою смертності серед десяти найпоширеніших типів раку серед осіб чоловічої статі. Ці показники вказують про необхідність вивчення питань ранньої діагностики, профілактики і лікування новоутворень легені. Питання розвитку і розповсюдження раку легені по паренхімі до цього часу не висвітлено в достатній мірі в джерелах вітчизняної і зарубіжної літератури. Дослідники показують імовірне залучення різних клітинних популяцій в розвиток патології раку легені. Ряд вчених висловлюють припущення про наявність як у центральних так і у периферичних відділах легені так званих бронхіоло-альвеолярних ніш, в яких розміщуються стовбурові клітини, що відповідають за регенерацію легеневої тканини і можуть бути залучені в процес злоякісної трансформації. Результати цитологічних та імуноцитохімічних досліджень, проведених на препаратах шкребків з розрізу макроскопічно незміненої паренхіми легені на різній відстані від периферичного краю видаленої під час операції ракової пухлини, вказують на високу проліферативну активність альвеолярного епітелію ІІ типу під час розвитку злоякісної трансформації у легеневій паренхімі, що може свідчити про можливу участь цих клітин у розвитку злоякісної трансформації. Поряд з цим, експериментальні дослідження не містять інформації щодо розповсюдження пухлинних клітин по паренхімі легені. В джерелах літератури наведено результати робіт вчених, які вказують на можливість розповсюдження пухлинних клітин через повітряні шляхи. Натомість, інші автори, спираючись на результати власних гістологічних та гістохімічних досліджень, показують можливість розвитку раку легені з-під слизової оболонки бронха. Такі результати свідчать про невизначеність багатьох проблем вказаної патології. До цього часу немає єдиної думки щодо стовбурової клітини легені. Існують різні погляди на джерело розвитку і розповсюдженість пухлинних клітин по легені. Зовсім не вивчено зміни альвеолярних клітин в паренхімі легені, видаленої під час оперативного втручання пухлини. В той же час є дані, що альвеолярний епітелій ІІ типу може бути стовбуровою клітиною, а відтак складається не вивчена проблема змін альвеолярного епітелію ІІ типу, вивчення якої може пролити світло на характер росту і розповсюдженість клітин недрібноклітинного раку легені. Це має пряме відношення для визначення характеру малігнізації клітин альвеолярного епітелію ІІ типу і пояснити можливість поширення і розвитку самого процесу раку легені. Таким чином, питання гістогенезу раку легені залишається відкритим, а дослідження проблеми розповсюдження раку легені по паренхімі сприятиме уточненню можливої пролонгації патологічного процесу. В дисертаційному дослідженні отримані оригінальні дані, які не зустрічаються у Вітчизняній і зарубіжній літературі. Метою дисертаційної роботи є визначити розповсюдженість пухлинних клітин і клітин альвеолярного епітелію ІІ типу з ознаками проліферації і атипії на різній відстані від новоутворення в макроскопічно незміненій, видаленій з пухлиною паренхімі легені. Для досягнення мети сформульовані наступні завдання: 1. Визначити наявність пухлинних клітин недрібноклітинного раку в паренхімі легені поряд з периферичним краєм видаленої ракової пухлини. 2. Виявити зміни в альвеолярному епітелії ІІ типу поряд з краєм пухлинного вузла, видаленого в процесі оперативного втручання. 3. Установити наявність пухлинних клітин недрібноклітинного раку на відстані 2 см від перферичного краю видаленої новоутворення. 4. Визначити наявність і зміни клітин альвеолярного епітелію ІІ типу на відстані 2 см від периферичного краю видаленої пухлини. 5. Вивчити наявність пухлинних клітин недрібноклітинного раку на відстані 5 см від периферичного краю новоутворення. 6. Визначити і зміни клітин альвеолярного епітелію ІІ типу на відстані 2 см від периферичного краю видаленої пухлини. 7. Проаналізувати наявність пухлинних клітин недрібноклітинного раку легені та за допомогою імуноцитохімічних реакцій з використанням наступних моноклональних антитіл: фактора транскрипції щитоподібної залози-1 (TTF-1), маркеру проліферації Ki-67 (Кі-67), пухлинного протеїну р53 (p53), аспартичної протеази (Napsin-А), кератину ІІ цитоскелетного 7 (Cytokeratin-7) на цитологічних препаратах з розрізів легеневої паренхіми на різних відстанях від пухлини. 8. Провести аналіз отриманих даних з використанням програми MS Excel за t-критерієм Стьюдента. Статистичну обробку проводили з використанням пакету MS Excel для оцінки кількісних цитологічних показників шляхом розрахунку середнього значення показника (M) та його стандартної похибки (m) та використовуючи t-критерій Стьюдента з критичним рівнем значимості у всіх статистичних тестах (p<0,05). Було показано, що кількість пухлинних клітин в паренхімі легені поряд з периферичним краєм видаленої ракової пухлини у разі залозистого раку склала (59±9,8), у разі аденосквамозного раку аналогічний показник склав (65±7,1), у випадках плоскоклітинного кількість пухлинних клітин склала (74±8,4). Числове значення наявності клітин альвеолярного епітелію ІІ типу зі змінами в ділянці периферичного краю новоутворення незалежно від гістологічного типу склало (32±8,7). Кількість альвеолярного епітелію з ознаками проліферації і атипії в ділянці периферичного краю новоутворення у разі залозистого раку становила (34±10,4). Квантитативна оцінка пухлинних клітин у разі аденосквамозного раку в досліджуваній ділянці склала (31±8,3). Аналогічний показник кількості пухлинних клітин у разі плоскоклітинного раку становив (31±7,5). Значення кількості пухлинних клітин в перитуморальній ділянці незалежно від гістолочного типу склала (23±3,0). Кількість пухлинних клітин в паренхімі легені в перитуморальній зоні у разі залозистого раку склала (38 ±5,0), у випадках плоскоклітинного раку аналогічний показник склав (11±2,4). Числове значення клітин альвеолярного епітелію ІІ типу з ознаками проліферації та деякої атипії в перитуморальній зоні незалежно від гістологічного типу раку легені склало (60±2,2). Кількість клітин альвеолярного епітелію з ознаками проліферації і атипії у разі залозистого раку склала (50±3,4), а у разі плоскоклітинного раку становила (76±2,7). Кількість пухлинних клітин в найбільш віддаленій зоні незалежно від гістологічного типу пухлини склала (3±1,1). У разі залозистого раку кількість пухлинних клітин в досліджуваній ділянці становила (5±1,9), а у разі плоскоклітинного (1±0,7). Числове значення клітин альвеолярного епітелію ІІ типу з ознаками проліферації та деякої атипії в найбільш віддаленій ділянці незалежно від гістологічного типу раку легені склало (55±2,4). Аналогічний показник кількості альвеолярного епітелію зі змінами у разі залозистого раку становив (58,0±3,2), а у разі плоскоклітинного раку склав (54±3,2). Маркер Cytokeratin-7 в пухлинних клітинах показав позитивну експресію у разі залозистого раку у 1 хворого в ділянці периферичного краю новоутворення та в найбільш віддаленій зоні від пухлинного вузла. У разі аденосквамозного раку в ділянці периферичного краю видаленої пухлини цей маркер мав високий рівень експресії у 2 досліджуваних хворих. У випадках плоскоклітинного раку маркер експресувався у 1 з 2 пацієнтів у ділянці периферичного краю новоутворення. Використання на пухлинних клітинах різних гістологічних типів недрібноклітинного раку легені маркерів TTF-1, Napsin-A, p53, Ki-67 не показали достатнього рівня експресії на цитологічних препаратах у досліджуваних пацієнтів. Отримані дані свідчать про різний ступінь розповсюдженості пухлинних клітин на різну відстань від пухлинного вузла, особливо у випадках ЗР. Результати проведених цитологічних та імуноцитохімічних досліджень свідчать про високий проліферативний потенціал, наростання атипії і можливу малігнізацію альвеолярного епітелію ІІ типу як поруч з пухлиною, так і різній на відстані від неї. Новизна дослідження. Вперше за допомогою цитологічного та імуноцитохімічного методів визначено наявність та проведено квантитативну оцінку пухлинних клітин недрібноклітинного раку легені на різних відстанях від пухлинного вузла. Вперше проведені дослідження, які дозволили визначити розповсюдженість клітин раку легені різної гістологічної структури по макроскопічно незміненій паренхімі поруч і на різній відстані від видаленого під час операції пухлинного вузла. Вперше застосовано новий підхід у вивченні морфологічних змін клітин альвеолярного епітелію ІІ типу – показано проліферацію і атипію та проведено квантитативний аналіз клітин альвеолярного епітелію ІІ типу на різних ділянках макроскопічно незміненої паренхіми легені, видаленій з пухлиною під час операції, що може бути опосередкованим показником можливості їх малігнізації та може опосередковано свідчити про те, що альвеолярний епітелій ІІ типу може бути стовбуровою клітиною. Ухвали біоетичних комітетів: Дана робота схвалена до виконання витягом з протоколу №201/9 засідання Комісії з питань етики Національного інституту раку від 21.11.2021 року та ухвалою Комітету з етики наукових досліджень НаУКМА протокол №2 від від 07.07.2022 року за реєстраційним номером №00030125.
Функціоналізація полівініліденфлуоридних мембран : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Бубела, Галина; Коновалова, Вікторія
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю "102 – Хімія" (галузь знань – "10 – Природничі науки"). Національний університет "Києво-Могилянська академія", Міністерство освіти і науки України, Київ, 2023. Дисертаційна робота присвячена розробленню методів модифікування поверхні полівініліденфлуоридних (ПВДФ) мембран з метою надання їм бажаних характеристик, а саме: посиленої стійкості до забруднення і фотокаталічних властивостей; а також дослідженню їх поверхневих, морфологічних і транспортних параметрів. Окрім того, досліджено можливості застосування модифікованих ПВДФ мембран для процесів видалення надлишкового заліза (Fe2+) з води, фракціонування білків і розкладання барвників (на прикладі родаміну Б і родаміну Ж). Для надання комерційним ПВДФ мембранам магніто-активних властивостей запропоновано простий метод модифікування із використанням дешевих і неагресивних реагентів: наночастинок магнетиту (Fe3O4), а також поліетиленіміну, як полімерного лінкеру між поверхнею мембрани і Fe3O4. Завдяки здатності наночастинок Fe3O4 до руху за наявності зовнішнього магнітного поля та додаткової турбулізації у примембранному дифузійному шарі, модифіковані полівініліденфлуоридні мембрани характеризувались кращими транспортними характеристиками (45 л·м−2·год−1·бар−1 для комерційної ПВДФ мембрани і 72 л·м−2·год−1·бар−1 для модифікованої ПВДФ мембрани) і посиленою стійкістю до забруднення. До того ж магнітоактивні комерційні ПВДФ мембрани було успішно застосовано до процесу розділення і фракціонування білків. Безсумнівно, що розроблені мембрани можна застосувати для виділення лізоциму із суміші з іншими білками (бичачим сиворотковим альбуміном і ліпазою), оскільки рух наночастинок у примембранному шарі забезпечував запобігання явищу вторинного затримування, і, як наслідок, накопиченню лізоциму на поверхні мембрани (коефіцієнт затримування 5,3 % при рН 12,0). Додатково, розроблений метод було застосовано для модифікування поверхні формованих ПВДФ мембран з об’ємним модифікуванням (до полімерної матриці мембрани було додано Fe3O4). Структуру та морфологію досліджуваних мембран було охарактеризовано із використанням різноманітних методів (ІЧ спектроскопії, сканувальної електронної мікроскопії, енергодиспергійної рентгенівської спектроскопії, атомної силової спектроскопії тощо), що підтвердило, що наночастинки магнетиту були успішно інтегровані в матрицю мембрани і на її поверхню. Встановлено, що модифікування поверхні привело до гідрофілізації поверхні мембрани (контактний кут змочування для ПВДФ мембрани 106,1º ± 3, тоді як для модифікованої ПВДФ мембрани 74,8º ± 2). Досліджувані ПВДФ мембрани було застосовано для очищення води від надлишку феруму (Fe2+) у процесі ультрафільтрації із використанням поліакрилової кислоти, як сполуки здатної до зв’язування Fe2+ у поліелектролітний комплекс. Було протестовано здатність до видалення заліза для трьох типів полівініліденфлуоридних мембран (початкові ПВДФ мембрани, ПВДФ/Fe3O4 мембрани, ПВДФ/Fe3O4 мембрани із додатковим модифікуванням поверхні). Використання модифікованих ПВДФ мембран дозволяє видалити (Fe2+) до концентрації 0,08 мг·л-1, що відповідає стандартам Всесвітньої організації охорони здоров’я (0,3 мг·л-1) і Регламенту Європейського Союзу (0,2 мг·л-1). Отже, слід зазначити, що розроблений процес модифікування поверхні полівініліденфлуоридних мембран наночастинками Fe3O4 дозволяє отримувати ПВДФ мембрани із посиленою стійкістю до забруднення і транспортними параметрами, що підтверджує їх очевидний потенціал для очищення води від важких металів. Полівініліденфлуоридні мембрани із фотокаталітичними властивостями було одержано завдяки модифікуванню поверхні із використанням графітового нітриду вуглецю (g-C3N4), а також його похідних, легованих залізом. Фотокаталізатори було отримано методом термічного піролізу меламіну, а у випадку каталізаторів допованих залізом: термічного піролізу меламіну із відповідною сіллю (ферум (ІІІ) хлорид гексагідрат). Для підтвердження синтезу g-C3N4 і його похідних було використано трансмісійну електронну спектроскопію, ІЧ спектроскопію, рентгеноструктурний аналіз тощо. Подальше модифікування поверхні комерційної ПВДФ мембрани із відсікальною здатністю 150 кДа здійснювали після активування поверхні мембрани карбонатним буфером, унаслідок його відбувалось дегідрогалогенування і утворення подвійних зв’язків на поверхні мембрани. Окрім того, для ефективної адсорбції фотокаталізаторів на поверхні було застосовано метод фізичного модифікування поверхні полівініліденфлуоридної мембрани полідопаміном. Досліджено адсорбцію родаміну Б та родаміну Ж на модифікованих мембранах та їх подальше розкладання на поверхні фотокаталітичної ПВДФ мембрани під опроміненням видимим світлом. Мембрани з іммобілізованим g-C3N4 мали в 10 разів більшу швидкість адсорбції Родаміну Ж порівняно з Родаміном Б. Найвища фотокаталітична активність модифікованих мембран спостерігалася в лужному середовищі. Використовуючи ізопропанол, трет-бутилгідрохінон, йод калію та Cr(VI) як поглиначі радикалів ·OH, радикалів ·O2−, h+ та ē, було показано, що утворені дірки відповідальні за деградацію барвників у кислому середовищі, а супероксидні радикали у лужному середовищі. Об’ємний потік родамінів через мембрану ПВДФ-g-C3N4 становив 320–350 л·м-2·год-1 під час процесу ультрафільтрації. Коефіцієнти затримування родаміну Б і родаміну Ж становили 96 і 94% відповідно. Розкладання барвників становило близько 80% і 85% для родаміну Б і родаміну Ж відповідно для концентрації барвників від 5 до 50 мг·л-1. Мембрани ПВДФ-g-C3N4 характеризуються високою стабільністю та придатністю до повторного використання в процесі ультрафільтрації барвників у проточному режимі. Втрата мембранної активності після 5 циклів ультрафільтрації (загальна тривалість 10 год) становила приблизно 15%. Ключові слова: мембрани, модифікування поверхні полімерних мембран, полівінілідефлуоридні мембрани, наночастинки магнетиту, магнітоактивні мембрани, графітовий нітрид вуглецю, фотокаталіз, ультрафільтрація,концентраційна поляризація, фракціонування білків, очищення води від барвників, посилена ультрафільтрація, очищення води, очищення водних розчинів.
Принципи конструювання множинних художніх (Усе)світів у літературі середньовіччя й модерності : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Калитенко, Тетяна; Пронкевич, Олександр
Актуальність. Загадка законів Усесвіту є однією з тих, що повсякчас бентежить людську свідомість на кожному із етапів історичного розвитку. Цей тип зацікавлення та пошук відповідей відбивається у різних галузях життєдіяльності, зокрема і в явищах культури. Аналіз сучасного стану розвитку літератури й мистецтва надає такий масштабний висновок: художні світи й Всесвіти конструюються за допомогою принципу плюральності. Множинні структури (Все)світів стають основою багатьох художніх літературних історій та сюжетів: і фантастичних, і фентезійних, і кіберпанкових, і трилерних тощо. Також така схема розбудови Універсуму притаманна не лише мистецтву слова, а й жанровому кінематографу, галузі комп’ютерних ігор, графічній прозі, музиці, скульптурі, живопису, що вказує на гостру актуальність і затребуваність такої структури, яка може дати безліч варіантів та можливостей для вираження креативних ідей. Проте, як відомо, такий спосіб космогонії не є сучасним явищем, що зактивізувалося в 60-х рр. ХХ ст. разом із розвитком жанру наукової фантастики, наприклад. Бачення Всесвіту як множини альтернативних світів було притаманне епохам модерністі, середньовіччя і дохристиянським формам суспільства. Саме тому дослідження головних принципів розбудови таких плюральних (Усе)світів у літературно-історично-теоретичній перспективі допоможе краще зрозуміти процеси, що відбуваються у сучасній літературі, розкрити їхні механізми творення, а також функціональні особливості такої структури. Мета. Результат дослідження літературознавчих, культурологічних, історичних, теологічних, філософських та праць із інших галузей знань має обґрунтувати категорію "множинних художніх (Все)світів" як самостійне поняття, застосоване в теорії літератури. Також мета дисертаційної роботи передбачає створення нової схеми аналізу художніх літературних текстів, що вивчає їх з точки зору багатосвіття, а також практичне застосування цієї схеми на літературних зразках середньовіччя ("Старша Едда", Києво-Печерський патерик, "Внутрішній замок" Терези з Авіли) й модерності ("Мандри Ґуллівера" Джонатана Свіфта, "Калевали" Еліаса Леннрота, "Марсіанських хронік" Рея Бредбері). Предмет і об’єкт дослідження. Предметом поточної праці є категорія множинних художніх Всесвітів як окрема теоретико-літературна категорія. Об’єкт дослідження – способи структурування множинних світів у літературі середньовіччя і модерності. Методи. Враховуючи особливості мети дисертаційного проєкту, в роботу були залучені такі методи: компаративістика; структурний метод; полікритична методологія культурних студій; міфокритика; новий історизм; аналіз простору; close reading. Наукова новизна. Дисертаційна праця "Принципи конструювання множинних художніх (Усе)світів у літературі середньовіччя й модерності" вирізняється на тлі попередніх досліджень на дотичні теми тим, що намагається теоретично осягнути явище художнього багатосвіття, а також підібрати поняттєвий апарат, який відповідає запитам літературознавчої науки. Також робота є першою спробою в українському літературознавстві виокремити в струнку систему головні принципи, що формують множинну структуру художніх (Усе)світів. Низка цих принципів лягає в основу методології аналізу літературних текстів, які репрезентують плюральність художніх світів, що дає змогу по-новому перепрочитати відомі тексти. Теоретичне значення. Поточне дослідження прокладає місток між модальною логікою, що в 60-х рр. ХХ ст. ґрунтовно розробило поняття можливих світів, і літературознавством, акцентуючи увагу на літературно теоретичних засадах, дистанціюючись від логічних і філософських учень. Науково-практичне значення. З огляду на вищезазначені мету, об’єкт, предмет, методи, а також матеріал дослідження, в праці розроблена методологія аналізу множинних структур художніх (Усе)світів у літературних творах. Тож науково-практичне значення полягає у подальшому використанні його результатів у межах таких дисциплін як "Теорія літератури", "Історія світової літератури", "Історія української літератури" тощо. Перший розділ дисертаційного дослідження оглядає теоретичні засади, дотичні до поняття множинності світів, починаючи з літературознавчих шкіл і підходів. Діалогізм, поліфонія, компаративістика, історична поетика, міфокритика, рецептивна естетика, деконструкція – ці та інші галузі літературознавства яскраво демонструють багатоманіття світів у межах однієї структури, прямо не послуговуючись конкретним прикметником «множинний». Ця обставина зумовила розгорнути дослідження в бік середньовічної філософії, теології й астрономії, що більш докладно й повно вивчала Всесвіт як множину та нескінченність світів. Спираючись на вчення Миколи Кузанського та Джордано Бруна, модерні філософи, зокрема німецький класик Ґотфрід Ляйбніц, ще більше розвинули бачення Всесвіту як плюральності й обґрунтували його в своїх працях, що стали вирішальними у розбудові наукової думки середини ХХ ст. Найближче до вивчення множинності світів у гуманітаристиці підійшли модальні логіки. Яакко Гінтикка, Сол Кріпке, Девід Льюїз та інші науковці сформували й теоретично розвинули поняття можливих світів, що втілюються в судженнях, які протистоять «дійсному» світу/реальності в певний відрізок часу. Для ілюстрування гіпотез дослідники послуговувалися прикладами з художньої літератури: циклами текстів про Шерлока Голмса Артура Конан Дойля, «Пані Боварі» Гюстава Флобера; тож цілком органічним є те, що категорія можливих світів "перекочувала" із модальної логіки до літературознавства завдяки працям Цветана Тодорова, Умберто Еко, Томаса Павела, Любомира Долежела тощо. Далі в розділі, за допомогою попередніх теоретичних напрацювань, виокремлені головні принципи, що формують множинність художніх Усесвітів: конвенційність, ієрархія (соціально-політична, моральна, просторова) та взаємодія. Ця тріада принципів лягла в основу схеми нової методології аналізу, що допомагає не лише зафіксувати процес розбудови плюральної структури художніх світів на рівні моделей хронотопів й поділу простору на свій/чужий, а й глибше розглянути функціональні особливості кожної вище названої одиниці, закладеної в творі. У другому розділі дисертаційного проєкту, за допомогою нової методології, проаналізовано твори раннього середньовіччя ("Старша Едда"), високого середньовіччя (Києво-Печерський патерик) й проміжного періоду пізнього середньовіччя-ранньої модерності ("Внутрішній замок" святої Терези з Авіли). Результати аналізу продемонстрували ключову роль окремих топосів у конструюванні множинної художньої моделі Всесвіту та спрощення структури Всесвіту та увиразнення ієрархії всередині літературних творів, що реалізувалися в результаті переходу від поганського до християнського світогляду. У третьому розділі дослідження акцентується увага на модерному часі, за допомогою аналізу "Мандрів Ґуллівера" Джонатана Свіфта, "Калевали" Еліаса Леннрота і "Марсіанських хронік" Рея Бредбері – творів, що іще більше віддалені одне від одного в часі, світоглядах, географії, у національних культурах та способах нарації. Результати читання й осмислення текстів репрезентують заміну теологічно спрямованої свідомості на свідомість, що прагне до науки як до абсолюту. Також відмічено, що всередині текстів доби модерності яскраво зображується зміна конвенції всередині конкретного художнього Всесвіту, яка фіксує еволюцію людської думки й буття. У висновку підкреслено, що аналіз художнього багатосвіття не лише демонструє механіку конструювання цієї плюральності, а й репрезентує глобальну епістемну трансформацію.
Монетарна політика України в умовах макроекономічної нестабільності : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі "Управління та адміністрування" за спеціальністю "Фінанси, банківська справа та страхування"
(2023) Насаченко, Марія; Лук’яненко, Ірина
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі 07 "Управління та адміністрування" за спеціальністю 072 "Фінанси, банківська справа та страхування". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Зважаючи на зростання загальносвітової невизначеності протягом останніх років внаслідок пандемії коронавірусу, ризиків рецесії, військових конфліктів та фінансових криз виникає потреба застосування комплексного підходу до державного регулювання. Важливим елементом управління економічною системою країни є проведення монетарної політики з метою регулювання грошово-кредитних відносин, які суттєво впливають на розвиток бізнесу та добробут населення: центральний банк застосовує інструменти монетарної політики, під дією яких формується вартість грошей в економіці (процентні ставки); а економічні агенти отримують за відповідними ставками кредитні кошти для бізнесової діяльності та оформлюють депозити. В Україні та світі за останнє десятиріччя спостерігається запровадження більш жорстких монетарних заходів у зв’язку з суттєвим зростанням волатильності макроекономічних показників та підвищенням рівня глобальної невизначеності. Саме тому необхідним постає теоретично-методологічне обґрунтування проведення монетарної політики в Україні в умовах кризових явищ, макроекономічної дестабілізації, повномасштабної російсько-української війни, недостатності фінансування та структурних реформ, з урахуванням різних сценаріїв майбутнього розвитку подій. Визначення ефективних комбінацій монетарних інструментів для зниження негативних та руйнівних наслідків макроекономічної нестабільності, а також повернення до економічного зростання є ключовим стратегічним завданням державної макрофінансової політики. Застосування ефективних методів і стратегій проведення монетарної політики вимагає глибокого аналізу макроекономічних процесів, включаючи взаємодію між центральним банком, банківською системою, фінансовими ринками та іншими учасниками економіки. Ґрунтовний аналіз різних підходів та практик в монетарній політиці, а також оцінка їх ефективності у забезпеченні стабільності та розвитку економіки є невід’ємною частиною її провадження центробанками світу. У світлі зростаючих глобальних ризиків, таких як рецесія, пандемія COVID-19 та російсько-українська війна, все більше уваги приділяється розробці стратегій монетарної політики на основі аналітичних розрахунків, економіко-математичного моделювання та фундаментальних досліджень. Внаслідок кризи, політичної та економічної дестабілізації в Україні, проведення грошово-кредитної політики зіштовхується зі значними викликами. Вони впливають на ефективність монетарного трансмісійного механізму та ускладнюють оцінювання результатів застосування монетарних інструментів. Таким чином, постає актуальним теоретичне обґрунтування та емпіричний аналіз проведення монетарної політики в умовах дії факторів дестабілізації. Важливою складовою дослідження є застосування сценарного аналізу на основі економіко-математичного інструментарію різного рівня складності для визначення наборів інструментів монетарної політики за дії стимулюючих та дестабілізаційних факторів. На основі подібного аналізу уможливлюється виявлення найбільш ефективних комбінацій монетарних заходів для стабілізації економічної ситуації, що дозволяє згладжувати зовнішні та внутрішні дисбаланси з врахування мможливих значних ризиків. Об’єктом дослідження дисертаційної роботи є монетарна політика у періоди макроекономічної нестабільності та підвищених ризиків. Предметом дослідження дисертаційної роботи є теоретичні та методологічні аспекти, а також емпіричний аналіз впливу макроекономічних та зовнішніх ризиків на проведення монетарної політики в Україні. Виконання поставлених у дисертаційній роботі завдань обумовило використання загальнонаукових та спеціальних теоретично-методологічних методів проведення дослідження, зокрема синтез, аналіз, класифікацію, наукову абстракцію застосовано для дослідження проведення сучасної монетарної політики, її цілей, ключових інструментів, сутності поняття макроекономічної нестабільності. Шляхом застосування методів систематизації інформації та порівняння результатів розкрито сутність основних понять та теоретичних підходів застосовних у сфері монетарної політики, а також економіко-математичного моделювання у центральних банках світу. Візуалізація, а також статистичні методи були використані для ґрунтовного аналізу динаміки досліджуваних показників монетарної політики та макроекономічних індикаторів. Для розробки комплексу економіко-математичних моделей застосовувались економетричні методи, а саме динамічна система симультативних рівнянь з механізмом корегування помилки, Марківські моделі з перемиканням режимів, векторна авторегресійна модель з Марківським перемиканням та багатофакторна регресія. На основі отриманих розрахунків за допомогою методу сценарного аналізу реалізовано прогнозування монетарних та макроекономічних показників за різних варіантів розвитку майбутніх подій, а також розроблено рекомендації щодо проведення монетарної політики, зокрема монетарних та інституційних заходів доцільних в умовах макроекономічної нестабільності. Інформаційною базою дисертації є праці українських та іноземних науковців, законодавчі, нормативні акти, офіційні матеріали та статистичні бази Національного банку України (НБУ), Міжнародного валютного фонду (IMF), Державної служби статистики України, Державної системи правової охорони інтелектуальної власності та інші ресурси. У процесі дослідження було розроблено авторський комплекс взаємодоповнюючих динамічних макромоделей української економіки на основі системи симультативних рівнянь з механізмом корегування помилки та векторних авторегресійних моделей Марківських процесів з перемикачами для оцінки ефективності монетарної політики у часи макроекономічної нестабільності, розбалансування економічної системи, кризових явищ, тінізації, військових дій. На відміну від існуючих, запропонований комплекс моделей дозволяє врахувати як вплив факторів дестабілізації на ефективність монетарної трансмісії, так і оцінити ймовірність настання та тривалість дестабілізуючих станів, а також проводити сценарний аналіз для визначення доцільних заходів монетарної політики, спрямованих на подолання негативних наслідків макроекономічної нестабільності та повоєнне відновлення української економіки. Удосконалено методологічні підходи до проведення сценарного аналізу чутливості впливу ризиків макроекономічної дестабілізації, тінізації та військових дій на провадження монетарної політики України, що дозволяє визначити та обґрунтовувати необхідність адекватних дій центрального банку у відповідь на значні зовнішні та внутрішні шоки у короткостроковому, середньостроковому та довгостроковому періодах. Розширено мапу ризиків дії дестабілізуючих факторів розроблену на основі різних типів сценарного аналізу за оціненою авторською динамічною макромоделлю України з механізмом корегування помилки, що дозволяє завчасно визначати ефективні монетарні інструменти для запобігання розвитку негативних подій та процесів, пов’язаних, зокрема, з веденням військових дій, соціально- економічною невизначеністю та повоєнною відбудовою економіки. Узагальнено методи оцінювання дієвості каналів монетарної трансмісії в умовах підвищених ризиків та військових дій на основі розроблених Марківських векторних авторегресійних моделей зі зміною режимів, що додатково дозволяє оцінити ефективність передачі імпульсу від монетарних інструментів на реальний сектор за різних несприятливих макроекономічних умов. Розширено підходи щодо оцінки та розкриття сутності динаміки інфляційних очікувань за умов домінування кризових періодів, факторів ризику та дестабілізуючих чинників на основі Марківських моделей з перемиканням режимів волатильності, зокрема на відміну від наявних досліджень такий підхід дозволяє чітко розмежувати етапи низьких, помірних та високих коливань очікувань економічних агентів щодо майбутнього рівня цін для ухвалення ефективних рішень у галузі монетарної політики. Дістали подальшого розвитку підходи до визначення основних дестабілізуючих факторів, що впливають на ефективність монетарної трансмісії, зокрема врахування тіньового сектору, ризиків військових дій, нестачі фінансування від міжнародних партнерів, тощо, а також обґрунтування на основі поглибленого системного статистичного та емпіричного аналізу додаткових шляхів підвищення ефективності монетарної трансмісії та економічного зростання. Крім того, удосконалено методологічні та практичні аспекти визначення пріоритетних монетарних та інституційних заходів на основі розробленої концептуальної схеми необхідних кроків НБУ та уряду задля реалізації ефективної спільної взаємоузгодженої політики на шляху до стабілізації післявоєнної економіки України. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання теоретично-методологічних напрацювань та розробленого комплексу економіко-математичних моделей для визначення ефективних монетарних заходів за реалізації різних сценаріїв макроекономічної дестабілізації. При цьому, антикризове стимулювання післявоєнного відновлення та економічного зростання за допомогою інструментів монетарної політики і розвитку стартап-індустрії дає змогу осучаснити наявні підходи, використати досвід західних країн у питаннях відбудови після завершення повномасштабної російсько-української війни. Розроблені автором теоретично-методологічні підходи та рекомендації потенційно можуть використовуватись Національним банком України та іншими державними структурами, що відповідають за здійснення макрофінансової політики, при вдосконаленні інструментів монетарної політики, заходів антикризового регулювання, під час розробки стратегій запобігання та протидії реалізації ризиків, дестабілізуючих чинників, розбалансування економічної системи України у середньостроковій перспективі. Теоретичні аспекти, розроблені методологічні та практичні підходи, а також результати проведеного дослідження використовуються у роботі Центру соціальних та економічних досліджень "CASE Україна" при підготовці аналітичних записок та моніторингових продуктів (довідка №01-06/01/2023 від 06.01.2023 р.), враховані у діяльності Академії публічно-приватного партнерства, зокрема в рамках здійснення аналітичного дослідження щодо досвіду післявоєнного відновлення міст світу (довідка №23/10-2 від 10.03.2023 р.), частково впроваджені підприємством ТОВ "Ворвартс Фарма" для підготовки фінансово-аналітичних звітів щодо оцінювання поточного макроекономічного середовища, зокрема при оцінюванні динаміки обмінного курсу та інфляції було використано результати сценарного аналізу впливу стимулюючих та дестабілізуючих факторів на проведення монетарної політики в Україні (довідка №19-03 від 21.04.2023 р.), а також використовуються у навчальному процесі при викладанні навчальних дисциплін "Фінанси", "Гроші та кредит", "Економетрика", "Макроекономічний аналіз та монетарна політика", "Фінансовий менеджмент", "Фінансова економетрика" на бакалаврській та магістерських програмах факультету економічних наук Національного університету "Києво-Могилянська академія" (довідка від 08.12.2022).
Пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Бакаєв, Микола; Менжулін, Вадим
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 – Філософія (03 – Гуманітарні науки). Національний університет "Києво- Могилянська Академія". Київ, 2023. Вибір теми дослідження обґрунтований широким філософським інтересом до пояснення і розуміння та великим методологічним значенням цих понять безпосередньо для філософії історії. Як показано у вступній частині роботи, впродовж останніх десятиліть у цій галузі відбуваються значущі трансформаційні процеси, що пов’язані з розвитком постаналітичної філософії історії та ще тільки очікують на систематичне осмислення. Заповнити цю прогалину покликана ця дисертаційна робота, яка присвячена дослідженню методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії у трьох аспектах: 1) історичному, 2) теоретичному та 3) прикладному. Центральним фокусом дослідження є виявлення філософсько-методологічного значення понять пояснення і розуміння у вказаних аспектах, а саме: встановлення історичних передумов філософсько-методологічного осмислення понять пояснення і розуміння; з’ясування розвитку відповідних методів у сучасній англомовній філософії; аналіз позиції постаналітичної філософії історії та визначення її специфіки у порівнянні з іншими різновидами філософії історії – аналітичної, яка зосереджена передовсім на історичному пізнанні, та континентальної, яка зосереджена здебільшого на історичному процесі; розгляд ролі методів пояснення і розуміння у методологічних розвідках постаналітичної філософії історії; розкриття прикладного значення вказаних методів. Зазначені три основні аспекти визначили також структуру роботи: кожному з аспектів постаналітичної філософії присвячено окремий розділ. У присвяченому історичному аспекту першому розділі роботи ("Історичні передумови методологізації понять пояснення і розуміння") йдеться про розвиток методів пояснення і розуміння у європейській (континентальній) та англомовній (аналітичній та постаналітичній) філософії упродовж XIX–XXI ст. А саме, у європейській філософії XIX ст. засновник позитивізму Оґюст Конт (1798–1857) обґрунтував застосування пояснення як методу пізнання, а один із провідних методологів історії Йоган Ґустав Дройзен (1808–1884) – застосування розуміння як методу історії (на противагу поясненню – як методу природознавства). Завдяки цьому у XIX ст. сформувалися важливі методологічні передумови для подальшого розколу філософії на аналітичну та континентальну. У континентальній філософії XX ст. розуміння стає центральним поняттям методології гуманітарних наук та філософської герменевтики (Вільгельм Дильтай (1833–1911), Мартин Гайдеґер (1889–1976), Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900–2002) тощо), а Дройзенова методологія історії, "історика" (нім. Historik), набула розвитку як теорія історії. В аналітичній філософії XX ст., Контове пояснення було осмислене як логіко-епістемологічне каузальне пояснення в рамках філософії та методології науки (у Карла Гемпеля (1905–1997) та Ґеорґа фон Вриґта (1916–2003)), а безпосередньо в межах аналітичної філософії історії як альтернатива каузальному було запропоноване наративне пояснення (Артур Данто (1924–2002), Френк Анкерсміт (нар. 1945) та інші). Зазначене дозволяє виокремити два напрямки у розвитку філософії історії – континентальна філософія історії (як герменевтична теорія історичного процесу, зорієнтована на розуміння) та аналітична філософія історії (як логіко-епістемологічна методологія історичного пізнання, зорієнтована на пояснення). В Україні вплив цього розрізнення відчувається й донині: пояснення і розуміння осмислюються здебільшого у контексті поляризації філософії на аналітичну та континентальну, логіко-позитивістську та гуманітарно-герменевтичну тощо. Натомість постаналітична філософія історії розвивається як поєднання континентальної теорії історії та аналітичної методології історії. Таким чином також уточнено поділ англомовної філософії XX–XXI ст. на аналітичну та постаналітичну: аналітична філософія зберігає звичне протиставлення пояснення і розуміння або підпорядковує останнє першому (як робить сучасний дослідник Карим Халіфа, вводячи поняття пояснювального розуміння), тоді як постаналітичній філософії притаманний баланс між поясненням і розумінням (прикладом цього є поняття ідеальної історіографії, яке вводить Константин Сандис). Постаналітична філософія є неформальною назвою для такого напрямку, який бере витоки з аналітичної філософії, але з 1980-х років відходить від неї, залучаючи континентальні джерела та проблеми до вже наявних аналітичних. Найбільш виразним представником постаналітичної філософії в цілому може вважатися Ричард Рорті (1931–2007), відомий, зокрема, методологічним обґрунтуванням жанрового розмаїття історіографії філософії. Власне у філософії історичного пізнання постаналітичні тенденції відображують розвідки таких сучасних дослідників, як Квентін Скіннер, Марк Бевір, Авіезер Такер, Джуліан Рис тощо. Історичний аналіз розвитку уявлень щодо методів пояснення і розуміння у філософії XIX–XXI ст., здійснений у першому розділі роботи, та теоретичний аналіз їх використання у постаналітичній філософії історії, здійснений у другому розділі ("Теоретичне осмислення методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історичного пізнання"), дають можливість побачити, як відповідні поняття спочатку стали ключовими моментами методологічної поляризації позитивістської та герменевтичної ліній філософування, а згодом – у постаналітичної філософії історії – втрачають звичне протиставлення і стають двома взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими елементами історичної рефлексії. Постаналітична філософія демонструє подолання розколу між поясненням і розумінням, поєднуючи ці методи, а отже і напрацювання аналітичної та континентальної філософії. В теоретичному плані, як з’ясовано у другому розділі роботи, пояснення постає для постаналітичної філософії історії як виразник історичної каузальності, яка перевіряється через історичні контрфактичності (загальний рівень аналізу), або ж як некаузальне (довільне) поєднання ідей та каузальна реконструкція життя на тлі цих ідей (індивідуальний рівень). Теоретичний аспект розуміння полягає для постаналітичної філософії історії в тому, що цей метод або дозволяє схопити загальний хід історії за лаштунками певних історичних каузальних зв’язків (загальний рівень аналізу), або ж історизує предмет дослідження як через предмет, так і через його контекст (індивідуальний рівень). В роботі також набули подальшого розвитку філософсько-методологічні настанови постаналітичної філософії історії, які реалізуються передовсім у таких різновидах історичних розвідок, як контрфактична історія (історія того, що могло статися), інтелектуальна історія й історія ідей, а також інтелектуальна біографія. Можливість застосування цих настанов була продемонстрована у третьому розділі ("Постаналітична модель пояснення і розуміння у філософії історичного пізнання: прикладне застосування") шляхом аналізу двох історичних прикладів, обраних автором, а саме: 1) Чорнобильської катастрофи 1986 р. – за допомогою контрфактичних припущень; 2) ідейної еволюції раннього Дмитра Донцова (1883–1973) – з використанням постаналітичних підходів в інтелектуальній історії та біографістиці. Застосування методу розуміння в обох прикладах полягає у формулюванні певних узагальнень, висновків на основі множини каузальних пояснень, а також з урахуванням контекстів для розкриття і подальшого розвитку каузальних та некаузальних пояснень щодо предмета дослідження. Отже, в усіх трьох аспектах методи пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії передбачають не лише баланс чи просте сполучення двох методів, а і їхню тісну взаємодію та взаємозалежність. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичну, так і практичну користь, адже можуть знайти застосування як у подальших філософсько-історичних розвідках чи дослідженнях щодо пояснення та розуміння, так і у практиці викладання різноманітних навчальних дисциплін з філософії історії, історії філософії, сучасної філософії тощо.
Проблема Іншого в філософії Ричарда Рорті : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Мейта, Ксенія; Лютий, Тарас
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 033 "Філософія". — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертаційну роботу присвячено дослідженню проблеми Іншого в філософії Ричарда Рорті (1931-2007) — видатного американського неопрагматиста, професора філософії Принстонського університету, дослідника гуманітарних студій в університеті Вірджинії та літературної компаративістики — в Стенфордському університеті. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено історико-філософський аналіз висвітлення Р. Рорті проблеми Іншого, що дало змогу систематизувати інтерпретацію філософом фігури Іншого в соціально-філософському, епістемологічному, феноменологічному та культурологічному контекстах. У вступному розділі дисертації проблема Іншого розкривається в історичному контексті. До уваги береться перспектива різноманітних шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Зокрема, розглянуто інтерпретації Іншого в англо-американській філософії (Дж. Лок, Д. Г’юм, Дж. Бентам, Дж. С. Міл, Дж. Г. Мід, Дж. Ролз), філософії фемінізму (С. де Бовуар, Л. Іріґаре, Д. Гаравей, Дж. Батлер, Н. Фрейзер), феноменології (Е. Гусерль, П. Рикер, Е. Левінас, М. Гайдеґер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, М. Бахтін, Т. Наґель, М. Бубер, Д. Чалмерс, М. Фуко, Р. Жирар, Р. Кірні, М. Онфре, А. Бадью, Б. Вальденфельс, Ю. Кристева, Д. Загаві), психоаналізі та структуралізмі (З. Фройд, К. Ґ. Юнґ, Ж. Лакан, К. Леві-Строс). Окреслені напрями обрані задля кращого контекстуального розуміння інтерпретації проблеми Іншого в континентальній і аналітичній філософії. Проблема Іншого у філософії Рорті ґрунтується на пропонованому ним соціально-філософському проєкті ліберальної утопії. Це ідея суспільства майбутнього, що має базуватися на цінностях демократії, на уникненні насилля та протидії знущанням. Філософ полемізує з легалістською настановою кантіанської моралі, наголошуючи на тому, що вона не завжди є доцільною в межових ситуаціях, які передбачають складний етичний вибір. Особливу увагу приділено шкідливості не лише фізичного, а й вербального насилля, що може завдавати шкоди психіці людини, примушуючи її сумніватися у власних життєвих цінностях. Для наочності в роботі наведено приклади з художньої літератури — з антиутопій ХХ століття : "1984" (1949) Дж. Орвела та "Який чудовий світ новий" (1932) О. Гакслі. Саме податливість психологічному насиллю та приниженню, на думку Рорті, є визначальним фактором відмінності людини від тварин. Отже, спостерігаємо потребу в солідарності членів ліберальної утопії на засадах обстоювання спільної безпеки та самозахисту. Відповідно, інклюзія Іншого в такому суспільстві будується на емпатії до страждань людини, навіть якщо її культурний бекґраунд є відмінним від бекґраунду представників інших культур, та здатності індивіда бачити в запобіганні насильству найвищу цінність. Настанова на сприйняття стражденних членів суспільства як "товаришів по нещастю" — fellow sufferers — має походження з християнського вчення про любов до ближнього. У перспективі, члени ліберальної утопії мають консолідуватися на основі ширшої лояльності — об’єднання всіх мешканців світу задля збереження планети. У дослідженні простежено спадкоємність ідеї ліберальної утопії від соціальної філософії утилітаризму Дж. Ст. Міла та Дж. Бентама, зокрема, від принципу "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". У роботі також розглянуто тлумачення проблеми Іншого в контексті індивідуального особистісного проєкту, де філософ-іронік здійснює переопис наявних у соціумі культурних практик за допомогою метафор, які пропонуються суспільству інновацій. Базовим методом історіографії для Рорті стає раціональна реконструкція — переопис позицій філософів минулого, що нагадуватиме діалог рівноправних дослідників із різних епох. Одним із альтернативних шляхів побудови такого підходу, за Рорті, є концептуальна схема — наратив про антиподів: істот, які ідентичні до людей, але нездатні рефлексувати щодо своїх фізичних відчуттів. Наведений приклад ілюструє те, що проблему Іншого проаналізовано не лише на рівні соціальної філософії Рорті, а й у його епістемологічних пошуках, які найповніше ілюструє праця "Філософія та дзеркало природи" (1979). Зрештою, увагу сфокусовано на пропонованому Рорті навчальному проєктові сентиментальної освіти, що передбачає виховання в учнях не лише інтелектуальних здібностей, а й моральних чеснот, зокрема — емпатії. У дисертації проведено паралель між навчальною методикою неопрагматиста і поглядами Р. В. Емерсона та Дж. Дьюї, а також — із герменевтичною концепцією освіти як виховання (Bildung). Методологія сентиментальної освіти має базуватися на ознайомленні учнів не лише з філософськими працями на тему етики, а й із літературними творами, перевага яких полягає в здатності розвитку в них емпатії та можливості ідентифікуватися з персонажами, які роблять певний моральний вибір. Загалом, філософ наголошує на тому, що людство поступово відходить від релігійної та філософської культури й прямує до культури літературної, що зумовлює більшу діалогічну спрямованість та інтерсуб’єктивну відкритість людства до проблем Іншого в різних аспектах і способах життя. На думку філософа, головним у процесі емансипації маргіналізованих соціальних груп є набуття ними семантичної автономії — тобто здобуття права на власний голос шляхом консолідації та організованої діяльності (що демонструється на прикладі фемінізму), на противагу пасивним сподіванням покращити соціальне становище власної групи. Проаналізовано полеміку Рорті з представниками дискурс-аналізу Е. Лаклау та Ш. Муф, а також — із С. Жижеком щодо ефективності представницької демократії та підстав надавання можновладцям права голосу для представництва інтересів партикулярних груп. Якщо представники дискурс-аналізу вважають плюралізм та соціальний антагонізм оптимальними для демократії, то Ричард Рорті наголошує на важливості інтерсуб’єктивного консенсусу та партисипативної демократії, адже найвагоміше значення у прийнятті ключових для соціуму рішень має не кількість осіб, які мають право голосу, а доречність їхньої аргументації та їхня фаховість. За допомогою герменевтичного та компаративістського методу в дисертації проаналізовано проблему взаємодії Заходу та Сходу в рецепції Рорті, зокрема, на матеріалі збірника "Культурна іншість" (1999), що складається з епістолярного діалогу неопрагматиста із А. Н. Балслєв стосовно проблем колоніалізму, етноцентризму та культурного релятивізму. Аргументація Рорті будується на засадах антиантиетноцентризму — розумінні західної культури, зокрема, культури США, як зразка майбутньої ліберальної утопії, оскільки філософ вважає цю державу єдиним вдалим соціальним експериментом із державотворення, а інші національні культури такими, де інклюзія їхніх представників у спільний простір детермінована здатністю приймати правила інтерсуб’єктивного консенсусу. Тоді як теза постмодерної філософії про культурний релятивізм сприймається Рорті скептично, адже цей підхід не містить обмежень у вигляді універсалізованої моралі, й толерує будь-які дії Іншого, якщо вони вважаються прийнятними в культурі, яку він/вона представляє. З погляду філософа, подібне явище може призвести до толерування кримінальних злочинів, на кшталт тероризму. Крім того, в дисертації значну увагу приділено проблемі солідаризації членів різнорідних маргіналізованих соціальних груп. Рорті демонструє, що ефективність їхнього діалогу та взаємодії задля боротьби за власні права сприяє кращим результатам, ніж упереджене небажання солідаризуватися з Іншим. Врешті, окреслено пропоновані Рорті шляхи взаємодії з Абсолютним Іншим (Чужим), які характеризуються виключенням із загального комунікативного дискурсу індивіда, котрий підважуватиме цінність соціального консенсусу насильницькими діями. Загалом, проблему Іншого в філософії Рорті проаналізовано з соціально-філософської перспективи, тобто в контексті оцінки релевантності проєкту ліберальної утопії, розглянуто з точки зору реалістичності її створення та адекватності моральних засад, на яких вона має будуватися. Реалізація принципів сентиментальної освіти має сприяти інклюзії представників різних культурних середовищ та толерантному ставленні до них.

Browse

Browsing Докторська школа імені родини Юхименків by Issue Date

Results Per Page

Sort Options