032 Історія та археологія
Permanent URI for this collection
Освітньо-професійна програма / Освітньо-наукова програма: Історія та археологія
Browse
Recent Submissions
Item Озброєння та військова справа кіммерійського часу : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2025) Клочко, Данило; Клочко, ВікторКіммерійська доба (Х-VIIІ ст. до н. е.) — порівняно недовгий період стародавньої історії України, археологічно представлений насамперед характерними зразками озброєння. З минулого століття значний пласт таких знахідок (не тільки з України, але й з сусідніх країн) поданий та проаналізований у чисельних наукових працях — статтях, монографіях тощо. При цьому протягом останніх двох десятиліть тема представлена головним чином статтями, які присвячені одиничним знахідкам, щонайбільше — певному типу чи виду зброї кіммерійського часу. Натомість осучаснена загальна праця, яка об’єднала б в один контекст нещодавні знахідки із давно відомими, у вітчизняній історіографії відсутня. Об’єктом цього дослідження виступають культурно-історичні процеси, що відбувалися на території Північного Причорномор’я, а предметом — зразки озброєння та військова справа у якій ті могли використовуватись. Хронологічно дослідження охоплює кінець доби бронзи та початок доби раннього заліза — ХІІІ-VII ст. до н. е. Дещо виходячи за усталені рамки кіммерійського часу, автор дослідження має змогу розглянути не тільки класичні зразки озброєння того періоду, але й прототипи та подальші варіанти, таким чином задаючи доречний контекст. Географічно дослідження включає терени сучасної України, а також прилеглі (Центрально-Східна Європа, Кавказ, Кубань) та віддалені (Близький Схід, Центральна Азія) регіони. До дослідження залучено як археологічні, так і історичні джерела. Першу групу, своєю чергою, можна поділити на три категорії: предмети, описані у інших наукових працях дотичної тематики; матеріали з музейних фондів; випадкові знахідки з особистого архіву В. І. Клочка — наукового керівника цього дослідження. Друга група — це зображення, а також писемні свідчення у яких згадуються кіммерійці. Відповідно до джерел з різних сфер, використовується кілька дослідницьких методів. Оскільки основу все ж складають археологічні дані, найбільше буде використовуватись класифікаційно-типологічний метод: зіставлення різних знахідок, їхніх параметрів, контекстів тощо. На підставі цього зіставлення, проаналізовані матеріали будуть або віднесені до вже існуючих типів (і, за певних умов, до варіантів в межах цих типів), або ж об’єднані у нову типологію. Усі знахідки, представлені у досліджені (за виключенням тих, чиє походження не вдалося встановити), нанесено на карти, що дозволяє бачити поширення різних видів озброєння, співвідношення цих видів, а також зв’язки між різними — часом доволі віддаленими — територіями. Робота з історичними джерелами передбачає перехресний аналіз повідомлень різних авторів. Крім того, обидві групи джерел — археологічні та історичні — піддані методам дедукції та індукції. Що стосується попередніх наукових робіт у подібних тематиках, їх піддано методу роботи з історіографічними даними. Більшість знахідок, представлених у цьому досліджені, публікуються вперше. Самі по собі ці матеріали суттєво збільшують джерельну базу тематики. Включені у широкий контекст попередніх знахідок, вони дозволяють розширити лінії розвитку різних типів озброєння, а також — переглянути деякі попередні концепції, погляди, гіпотези та теорії. Завдяки цьому стає можливим набагато глибше розуміння кіммерійської доби. На додачу, це дослідження може мати практичну користь для фахівців зі стародавнього зброєзнавства, причому не тільки України, але й територій сусідніх держав. Відштовхуючись від основної мети дослідження — вивчення озброєння та військової справи кіммерійської доби, а також дотичних етнокультурних процесів — було поставлено наступні завдання: аналіз історіографії проблеми; представлення археологічних знахідок (як раніше опублікованих, так і цілком нових) предметів озброєння; аналіз історичних джерел (візуальних та писемних), які присвячені кіммерійцям та їхній військовій діяльності. Кожному з цих завдань у дослідженні відведено відповідні розділи та підрозділи. Історіографічний розгляд було зосереджено, як на історії вивчення кіммерійської проблеми загалом, так і озброєння вказаного періоду зокрема. Предмети озброєння було поділено на три групи: наступальне, захисне та допоміжне. Наступальна зброя, як найбільша за кількістю відомих знахідок, своєю чергою була поділена на три категорії, відповідно до своїх характеристик: дистанційна, ударна та колючо-ріжуча. До дистанційної відносяться луки, списи, стріли та дротики. За кількістю предметів ця категорія є найбільшою з усіх. Ударна зброя включає в себе такі предмети: кельти, молоти, булави, сокири-молоти, клювці та сокири. Ця категорія є найрізноманітнішою, та разом з тим однією з найгірш представлених матеріально, як загалом в збройному комплексі кіммерійської доби, так і зокрема: деякі з перерахованих видів представлені всього лише однією-двома знахідками. Колючо-ріжучу зброю складають головним чином мечі та кинджали. Також окремо розглядаються бронзові руків’я, більшість з яких, через втрату клинка неможливо напевно віднести до мечів чи кинджалів. Загалом же, за кількістю знахідок, ця категорія є другою за чисельністю. Захисне озброєння складають щити, шоломи та обладунки. На жаль, ця група завжди була погано висвітлена в подібних працях у зв’язку з мінімальною кількістю знахідок. Попри те, що це дослідження (та попередні апробації до нього) вводять нові знахідки, число предметів продовжує залишатися малим — у цьому дослідженні ця група є найменшою. Під допоміжним озброєнням маються на увазі предмети, які використовувалися у військовій справі, однак не мали прямого бойового призначення — ані атакуючого, ані захисного. Насамперед це футляри для зброї — горити для луків, та піхви для колючо-ріжучої зброї. Останні більшою мірою представлені не повністю збереженими предметами (подібне наразі відоме лише в одному екземплярі), а металевими деталями для кріплення, а також наконечниками — бутеролями. Останні надають цій групі озброєння значної чисельності, що загалом корелюється з великою кількістю зразків колючоріжучої зброї. Також варто згадати такий різновид озброєння як пояс, який, в залежності від конфігурації, міг виступати і як допоміжне, і як захисне озброєння. При роботі з цією категорією озброєння, окрім безпосередньо знахідок, були залучені також кам’яні стели з Північного Кавказу та Центральної Азії, на деяких з яких чітко видно зображення горитів, поясів та бутеролей. Візуальних історичних джерел, які пов’язують з кіммерійцями наразі відомо три: піший лучник на грецькій вазі VII ст. до н. е., кінні лучники на етруській вазі VI ст. до н. е., та кінні мечники на кришці саркофагу G1 з Клазомен, який датовано стиком VI-V ст. до н. е. З цих трьох лише перше не викликає сумніву у дослідників — завдяки грецькому підпису “Кіммерієць”, що супроводжує зображеного лучника. Два інших зображення також пов’язують зі скіфами, персами, саками тощо, або ж розглядають просто як узагальнений образ кочовика в Малії Азії того часу, можливо навіть історичний на момент створення. Подібне бачення видається правдоподібним щодо кінних лучників на етруській вазі, однак в такому разі їх все одно можна розглядати як демонстрацію зовнішнього вигляду кіммерійського воїна часів перебування цього народу в Малій Азії. Натомість зображення з клазоменського саркофагу видається радше конкретним зважаючи на не надто поширені в ті часи довгі мечі, якими озброєнні воїни. Зіставлення цього малюнка з деякими поховальними комплексами в яких бачимо змішаний поховальний інвентар, наводить на думку, що “клазоменські кінні мечники” можуть бути трерами — фракійськими чи то союзниками, чи то васалами кіммерійців, згаданих Страбоном. Писемні джерела, які мають стосунок до вивчення кіммерійської проблеми, можна поділити на три групи: давньогрецькі, ассирійські та інші. Першу групу представляють такі імена як Гомер, Каллімах, Геродот, Страбон та Діодор Сицилійський. На жаль, жоден з цих видатних мужів ніколи не бачив кіммерійців на власні очі, а відтак їхні повідомлення є по суті переказами та запозиченнями, а відтак нерідко просякнуті узагальненнями, спрощеннями та міфологізацією. Тим не менш, хронологічна віддаленість цих авторів один від одного дозволяє простежити не тільки сам факт того, що образ кіммерійців зберігався в еллінській пам’яті протягом століть, але також і його еволюцію. Ассирійські джерела, натомість, є більш концентрованими і охоплюють період правління чотирьох царів. Інша їхня особливість — автори цих записів були не просто сучасниками кіммерійців (або “гімірі”, як самі їх називають), але й напряму взаємодіяли з ними. Самі записи — це донесення розвідки про діяльність кіммерійців в ассирійському прикордонні, звернення до богів з проханням покарати кіммерійців, а також кілька інвентарних описів де фігурує цей народ. Серед джерел, які згадують кіммерійців, але при цьому не відносяться до жодної з цих двох категорій, є кілька робіт римських та візантійських істориків перших століть нашої ери. Втім самі по собі ці роботи малоінформативні, оскільки загалом просто повторюють згадки своїх еллінських попередників. Окрім того, в рамках дослідження доцільно було звернутися до твердження, яке інколи можна зустріти в профільній літературі буцімто згадки (чи принаймні натяки на) кіммерійців наявні у Старому Заповіті. Насправді ж згадки кіммерійців зустрічаються в тлумаченнях Біблії, причому переважно російських та російськомовних; найраніші з них датуються стиком ХІХ-ХХ ст. У більшменш сучасній англомовній літературі подібна думка також трапляється, але зрідка і є доволі маргіналізованою. Представленні у цьому дослідженні матеріали дають підстави сміливо стверджувати, що для Північного Причорномор’я кіммерійська доба була часом присутності та взаємодії (в тому числі, вочевидь — військової) цілого ряду племен та народів східноєвропейського, місцевого, центральноазійського та можливо близькосхідного походження. Крім того, археологічні дані дозволяють говорити про передумови для подальших періодів. На жаль, у писемних джерелах не сказано нічого про безпосередньо військові тактики й стратегії кіммерійців, отож ми можемо хіба що подивитися на результати їхнього застосування. В наслідок відносно недовгого періоду свого перебування на історичній арені Малої Азії кіммерійці залишили по собі слід настільки яскравий, що стародавні митці зверталися до нього і сотні років потому. Таким чином, порівняно недовга кіммерійська доба є важливим періодом для розуміння розвитку військової справи у Північному Причорномор’ї за стародавніх часів; за неї відбувається кульмінація багатьох збройних традицій бронзової доби, а також починають формуватися елементи скіфського комплексу озброєння.Item Олицька ординація у 1586-1629 роках: фундація, структура, механізм функціонування : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2025) Стафійчук, Маргарита; Тесленко, ІгорУ фокусі дослідження перебуває Олицька ординація останньої чверті XVI – першої третини XVII століття. Попри відсутність ґрунтовних спеціалізованих досліджень, присвячених Олицькій ординації часів порядкування перших трьох олицьких ординатів – жмудського старости Станіслава на прізвисько “Побожний” (1559-1599), Миколая-Криштофа (1589- 1614) та великого канцлера литовського Альбрихта-Станіслава (1593-1656) опрацьований комплекс джерел та історіографії дозволив відповісти на основні питання щодо фундації, структури, та функціонування цього маєткового комплексу. Олицька гілка князів Радзивилів належала до одного із найвпливовіших родів спершу Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої. Вони були чужинцями на Волині, однак у першій половині XVI століття їм вдалося туди проникнути, і закріпитися фізично і символічно у територіальному просторі регіону завдяки вдалій шлюбній політиці, зв’язкам на монаршому дворі та успішній політичній кар’єрі. Усі представники олицької гілки династії Радзивилів відносно малодосліджені в історіографії. Перший олицький ординат князь Станіслав “Побожний” більше відомий своєї харитативною (на користь католицької церкви), аніж політичною діяльністю; найбільше дослідницьких проблем пов’язано із його старшим сином і другим олицьким ординатом – Миколаєм- Криштофом, оскільки він помер до того, як устиг розпочати політичне чи особисте життя, що значно скорочує список потенційних джерел для дослідження його діяльності. Утім, і про третього представника олицької гілки Радзивилів ордината Альбрихта-Станіслава спеціальних праць маємо обмаль, попри те, що як великий литовський канцлер, князь постійно перебував в епіцентрі політичного життя Речі Посполитої. Чи не найменш вивченими є сюжети, дотичні землеволодінь та клієнтарно-патрональних систем, вибудованих цими магнатами. У даній роботі вперше комплексно проаналізовано та представлено низку дослідницьких питань, пов’язаних із Олицькою ординацією. Утворена Радзивилами в 1586 році, вона була першим маєтковим комплексом у Речі Посполитій із таким юридичним статусом, що зміг успішно проіснувати тривалий час. Метою створення ординації, або майорату було намагання запобігти подрібненню латифундій унаслідок їх успадкування, а також відчуженню володінь унаслідок продажу чи закладення значної частини маєтків. На момент утворення ординації до неї належали розлогі володіння на території Луцького і Кременецького повітів Волинського воєводства, та кілька менших анклавів у складі Мінського, Новогородського та Віленського воєводства Речі Посполитої. Сьогодні це територія Волинської та Рівненської області України і Гродненської та Мінської областей Білорусі. За період від 1586 по 1629 рік внутрішня структура Олицької ординації кілька разів зазнавала змін. Але, загалом, помітна тенденція, коли власники комплексу не скуповували землі задля розширення ядра володінь, але, в силу певних причин, продали частину його території, а саме Радивилівську волость на кордоні Волинського і Руського воєводств. Таким чином, була порушена фундаментальна заборона на відчуження земель ординації – наріжний камінь її існування, закон, що мав забезпечити майнову потужність роду. Водночас, наприкінці XVI і в перші десятиліття XVII ст. відбувалася активна колонізація тих частин ординації, які в попередній період лежали в пустці. Аналізовані джерела показують, що олицькі Радзивили вкладали значні гроші у розбудову своїх волинських володінь, і завдяки цьому на раніше неосвоєній периферії почали з’являтися нові поселення, у тому числі й міського типу. Завдяки фіскальним джерелам останньої чверті XVI – першої третини XVII століття вдалося вперше охарактеризувати стан залюднення маєтків Олицької ординації цього періоду, а також основі засади функціонування його господарського комплексу. Утім, фіскальні матеріали збереглися не за всі роки, а представлені у них цифрові показники наведені в різних одиницях вимірювання і з різним ступенем деталізації, що суттєво ускладнює інтерпретацію і вимагає залучення до роботи актових джерел (зокрема, судових книг земських та ґродських судів Волинського воєводства). Також, завдяки залученню архівних матеріалів іноземних установ, було вперше охарактеризовано структуру маєтків Олицької ординації на території Великого князівства Литовського. Результати проведеного дослідження проілюстровані на мапах у відповідних додатках. Щодо системи управління Олицькою ординацією, то в Олицькій та Радивилівській волостях було реконструйовано персональний склад, функції та обставини утворення двох владних систем міського самоуправління та замкового уряду (управителів або намісників князівських маєтків). У характерній для приватних міст традиції, попри наявність маґдебурзького права, обрання на управлінські позиції в маґістрат залежало від волі патрона. Також було проаналізовано шляхи кар’єрного зростання для представників обох груп урядників та виявлено певні закономірні тенденції цього процесу. Олицькі Радзивили сформували розгалужену клієнтарно-патрональну систему, що діяла як у межах Олицької ординації, так і поза нею. За відсутності іншого джерельного матеріалу персональний склад клієнтели перших олицьких ординатів було реконструйовано за матеріалами актових книг Волинського воєводства та приватної кореспонденції. Виявлено, що пріоритетне становище у свиті Радзивилів займали “старі”, спадкові слуги, які поколіннями виявляли відданість дому, і за це отримували особливу опіку магнатів у вигляді розширення їхніх ленних володінь (“вислуг”) або призначення адміністраторами маєткових комплексів (до них належали зокрема Гораїни, Клюсовські, Кобильські, Ледуховські, Сахновичі, Сосницькі, Станішевські). Утім, до клієнтели першої гілки олицьких ординатів регулярно приймалися й нові агенти. Спроба приблизної класифікації цієї спільноти відповідно до функцій та послуг, які вона виконувала на користь магнатів (“приятелі”, дворяни, урядники ґродських судів, урядники маєтків Олицької ординації, юристи та слуги, заанґажовані до судових справ, зем’яни та інші служебники), продемонструвала складність мережі зв’язків між патроном та його агентами. У роботі розглядаються приклади взаємодії між патроном і членами його клієнтели, а також контакти між окремими представниками “групи підтримки” магнатів, які через укладення майнових контрактів і встановлення шлюбних зв’язків додатково зміцнювали спільноту осіб, що перебували на службі дому. У результаті проробленої роботи вдалося вперше комплексно дослідити низку питань, пов’язаних із утворенням та функціонуванням Олицької ординації і клієнтарно-патрональних системи, сформованої довкола неї. Особливий ординатський статус володінь жмудського старости Станіслава Радзивила “Побожного” і його синів, схоже, позначився лише на механізмі їх спадкування, тоді як за принципами формування, землевпорядкування й управління ці латифундії були подібними до типових маєткових комплексів інших магнатських родів. Таким чином, представлене у цій роботі перше комплексне дослідження Олицької ординації початкового періоду її існування розширює базу для порівнянь, поглиблює наші знання про магнатерію Речі Посполитої у перші десятиліття після Люблінської унії та відкриває потенційні можливості для подальших компаративних досліджень про ординації ранньомодерного періоду на теренах польсько-литовської держави. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на 9 підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел і 13 додатків (схем, ілюстрацій, таблиць, укладених за матеріалами фіскальних документів Волинського воєводства другої половини XVI століття, представленням реконструйованого складу олицьких міських та замкових урядів, а також повним списком князівської клієнтели, та карт, із детальною локалізацією володінь олицьких ординатів на території Волинського, Мінського, Новогородського та Віленського воєводства Речі Посполитої).Item Українська допоміжна поліція міста Києва: формування, склад, діяльність (1941–1945) : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2024) Ситник, Данііл; Шліхта, НаталіяУ дисертації досліджено формування, особовий склад та діяльність української допоміжної поліції міста Києва впродовж 1941–1945 років. Німецька окупаційна політика часів Другої світової війни багато в чому характеризувалася конфліктами ідеологічних уявлень і прагматичних розрахунків. Залучення до співпраці місцевого населення Радянського Союзу у військово-поліцейській сфері є найбільш показовим прикладом такого конфлікту, коли внаслідок браку людських ресурсів нацисти погодились оголосити набір на службу в поліцію представників "неповноцінних" (з расово-політичної точки зору нацистів) народів. Дисертацію присвячено саме цим місцевим службовцям, які мали різне етнічне, соціально-економічне походження, політичні уподобання; залучалися до різних репресивно-каральних і правоохоронних завдань. Заявлена проблематика дисертаційного дослідження вже давно вийшла за межі суто наукових зацікавлень. Значна публічна увага фокусується довкола питань, пов’язаних із нацистською окупацією – передусім, співучастю місцевого населення Української РСР (а також Радянського Союзу загалом) в масовому насильстві над євреями та іншими, переслідуваними німецькою окупаційною владою, категоріями населення (радянськими активістами, ромами, людьми з психічними розладами тощо). Такі ж, переважно дискусійні та гострі, аспекти життя під нацистською окупацією, зокрема, явища колаборації наразі піднімають зарубіжні та українські дослідники (як і радянські та діаспорні раніше), а їхнє висвітлення нерідко супроводжується надмірною суб’єктивізацією (замовчуванням або інструменталізацією складних сторінок історії). Таким чином, наявна історіографія демонструє значну фрагментарність в розробці заявленої проблематики. Представлена дисертація є комплексним дослідженням історії окремої спільноти колаборантів – української допоміжної поліції міста Києва. До фокусу роботи потрапила низка питань. Перш за все, це питання передумов до створення української поліції, яке включає аналіз ситуації в окупованій нацистами Європі та міжвоєнному СРСР. У дисертації висвітлюється безпосередня організація української поліції як частини апарату СС і поліції: початковий етап формування, вибудовування структури та перший набір, які відбувалися під керівництвом українських націоналістів та ветеранів Української революції 1917–1921 років. Пізніша реорганізація поліції на німецький лад спричинила її поділ на низку підрозділів, серед яких в дослідженні йдеться про три найбільш залучені до репресивно-каральної діяльності окупаційної влади: Українська охоронна поліція (патрульно-постова), Українська поліція безпеки (кримінальна й політична поліція) та "закриті (воєнізовані) частини" поліції. Спираючись передусім на джерельну базу, як-от радянські судово-слідчі документи післявоєнного періоду та матеріали внутрішнього діловодства німецьких та допоміжних окупаційних органів влади, у дисертації досліджено колективний портрет рядового та командного складу складу трьох підрозділів української поліції в Києві. Висвітлено соціально-економічні, етнічні, політичні подібності та відмінності між службовцями цих підрозділів. Поліцейські кожного з останніх мали певне службове спрямування: від охорони об’єктів, до допитів євреїв або виїздів на антипартизанські операції. Тож у дослідженні йдеться не лише про міських службовців, але й бійців воєнізованих загонів, що діяли далеко за межами Києва. Фокусуючись саме на спільноті, вагому частину дослідження присвячено висвітленню долі поліцейських після масової евакуації з Києва, що відбулася 15 жовтня 1943 року. Хронологічні межі дисертації обмежуються капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 року, однак у досліджені прослідковано подальші обставини із життя колишніх поліцейських: судові процеси в СРСР над однією частиною та еміграцію і переховування тих, кому вдалося втекти від правосуддя. Крім того, кожен підрозділ мав власне німецьке та місцеве керівництво, а також кадрову політику. Особливостям цієї політики та колективним портретам рядового і командного складу різних підрозділів поліції присвячено значну частину роботи. Дисертаційне дослідження здійснено із використанням широкої вибірки джерел, передусім неопублікованих архівно-кримінальних справ на колишніх колаборантів. Довгий час ці джерела залишалися закритими для дослідників, оскільки зберігалися в галузевих архівних установах комуністичних спецслужб. У процесі декомунзації, вони були остаточно розсекречені у 2015 році Законом України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917– 1991 років". Робота з джерелами відбувалася із урахуванням загальноісторичних, міждисциплінарних та спеціально-історичних методів, що ґрунтуються передусім на методологічних засадах студій Голокосту, що досліджують винуватців масових злочинів. Ключовим для дисертаційної роботи також є просопографічний аналіз. Використання просопографічного аналізу дозволило зафіксувати не лише очевидні відмінності між попередніми біографіями поліцейських, але й продемонструвати точки перетину між ними. Йдеться про ознаки належності до професійної спільноти – колективу, з його правилами, обов’язками й певним місцем в соціальній ієрархії часів німецької окупації. Ба більше, послуговуючись розмаїтим спектром мотивів (ідеологічними, прагматичними, виживальницькими тощо), маючи неоднорідне соціально-економічне та етнічне походження, різні політичні погляди (націоналістичні, комуністичні) та займаючи різні посади в робочій ієрархії (рядовий, офіцерський та комендантський склад), поліцейські часто демонстрували однаковий рівень інтегрованість до апарату СС і поліції. Кожен з них був частиною єдиного «професійного» організму, який базувався на насильницьких практиках проти політичних ворогів Третього Райху. Виконуючи накази або виявляючи ініціативу, місцеві поліцейські долучалися до насилля, яке стало ключовою рисою їхньої спільноти. Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в комплексному аналізі формування, особового складу та діяльності української допоміжної поліції міста Києва. Крім того, користуючись до того неопрацьованими архівно-кримінальними справами та іншими джерелами, до наукового обігу було введено значний масив біографічних відомостей поліцейських. Завдяки просопографічному аналізу вдалося укласти джерельний питальник, який розкриває колективний портрет службовців. Для подальшого наукового опрацювання, результати аналізу розміщено в Додатках до дисертації. Крім того, багато імен командирів української поліції (відомих українських націоналістів, ветеранів Армії УНР та менш відомих радянських комуністів) згадується в історіографії проблематики вперше, що у подальшому дозволить іншим науковцям ретельніше дослідити біографії цих осіб. Результати дисертаційної роботи можуть бути використані під час підготовки досліджень з історії Другої світової війни, масового насилля, історії геноцидів (зокрема, Голокосту), та комплексних розвідок, присвячених явищу колаборації. Їх також можна використати у навчальній (під час підготовки навчально-методичних посібників) та державній (під час підготовки заходів з публічної історії, аналітичних записок тощо) роботі. Подальший всебічний розвиток досліджень явища колаборації допоможе пролити світло на низку дискусійних питань і створити сприятливі умови для розширення в Україні історичної пам’яті стосовно складних сторінок історії.Item Господарство мисливських племен мезоліту та неоліту України за даними археозоології : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Ступак, Аліна; Залізняк, ЛеонідДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 032 "Історія та археологія". - Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Племена мисливців-збирачів мезоліту та неоліту існували на теренах України не менше 7 тисяч років (10 - 4 тис. р. тому). Протягом ранніх та середніх етапів голоцену сформувалися різні моделі адаптацій до умов навколишнього середовища, з відповідними природному оточенню специфічними способами й засобами полювання та рибальства. У порівнянні із плейстоценовою епохою, на ранніх етапах голоцену різко збільшилась кількість лісів, в яких домінували нестадні копитні види тварин. Підвищення середньорічної температури в голоцені призвело до радикальної зміни об’єктів полювання на Європейському континенті та збільшенню видового різноманіття прісноводних риб (Makowiecki 2003). Нові умови життя вимагали докорінних змін ведення привласнювального господарства у порівнянні з попередніми епохами. Господарство племен мезоліту та неоліту України вже тривалий час є об’єктом зацікавлення багатьох фахівців, суміжних з археологією, дисциплін. Це дисертаційне дослідження присвячене реконструкції господарства мисливців збирачів мезоліту та неоліту України за допомогою даних і методів археозоології. Об’єктом дослідження археозоології є рештки тварин, полишені в якості кухонних та інших господарських відходів людьми попередніх історичних епох. В нашому випадку, первісними мисливцями та рибалками на своїх стоянках. Археозоологічні дослідження передбачають процедури визначення видового складу тварин поселень; розподілу кісткових решток за господарським призначенням - від фрагментів знарядь праці до їхніх заготовок; вивчення специфічних слідів використання продукції тваринного походження; стану збереженості кісткового матеріалу. Результати археозоологічних досліджень можуть дати відповіді на питання визначення основних промислових тварин тієї чи іншої мисливської спільноти, способи поведінки з продукцією тваринного походження, сезону функціонування поселення та організації господарського життя на поселенні. Тож матеріали археозоології є важливим джерелом вивчення первісного мисливсько-рибальського господарства. Історія залучення даних археозоології до інтерпретації археологічних джерел в Україні сягає початку ХХ століття (Підоплічко 1954; Рековець 2012). Першим дослідником який почав визначати кістки тварин з археологічних пам’яток був О. Браунер. Він працював з видовим визначеннм решток коней з курганів півдня України (Браунер 1916). В. Громова була першою дослідницею, яка вивчала рештки тварин, що походять з пам’яток мезоліту та неоліту. Їй належать визначення фауни кримських мезолітичних пам’яток (Громова 1935). Систематично досліджувати фауністичні рештки з пам’яток археології України розпочав І. Г. Підоплічко. Він працював з низкою пам’яток мезоліту та неоліту Надпоріжя - пам’ятками сурської культури - Вовниги, Сурський острів, Шулаєв острів, степу - Кам’яна могила, та Керченського півостову - Фронтове І, ІІ (Пидопличко 1952Ь). Окрім того вчений є засновником школи палеозоологічних досліджень. Під його керівництвом постала ціла плеяда вчених дослідників теріо фауни четвертинного періоду. До складу групи дослідників палеозоологів входила В. І. Бібікова. Їй належить найбільш вагомий внесок в дослідженні фауністичних матеріалів низки опорних пам’яток мезоліту та неоліту України - Мирне, Ласпі 7, Фатьма-Коба, Білолісся, Гіржове, Базьків Острів, Огрінь 8 та багатьох інших (Бибикова 1963, 1984). Дослідниця приділяла увагу способам адаптації племен мезоліту та неоліту до навколишнього середовища; методам полювання на різні групи копитних тварин; географічній та хронологічній мінливості ареалів окремих видів копитних тварин. Зібрані дослідницею дані відіграли важливу роль увиділенні окремих ГКТ мисливців-збирачів ранніх етапів голоцену території України. Розвиток уявлень про мезоліт та неоліт сприяє постановці нових завдань, які потребують вирішення. Багато археозоологічних досліджень обмежувалося складаням видового списку тварин, який дає поверхневі дані щодо господарства племен кам’яної доби. Відтак, актуальним є перегляд видового складу фауністичних залишків окремих поселень, узагальнення даних щодо археозоологічних колекцій пам’яток мезоліту та неоліту, які потенційно могли б розширити наші уявлення щодо моделі поведінки давніх мисливців з продукцією тваринного походження. Варто проаналізувати стан кісткових колекцій досліджень, спрямованих на визначення стану збереженості кісткового матеріалу та впливу на нього чинників природного та антропогенного характеру. Аналіз вікових категорій ссавців є корисним у визначенні сезону існування конкретного поселення. Аналіз репрезентації анатомічних елементів вказує на спосіб використання різних частин туші тварини в їжу. В окремих випадках, нестача другорядних за поживністю частин може вказувати на те, що тварину вполювали на великій відстані від табору, до якого доставляли лише найбільш поживні шматки туш тварин. Пам’ятки мезоліту та неоліту України продовжують становити об’єкт зацікавлення вчених, відтак фауністичний матеріал накопичується та потребує вивчення. Для вирішення поставлених завдань в дисертаційному дослідженні представлені результати опрацювання фауністичних матеріалів пам’яток, які розташовані в різних кліматичних зонах та належать до різних ГКТ - мисливців та рибалок великих річок, лісових мисливців, степових мисливців та мисливців гірських лісів. У дисертаційному дослідженні представлені пам’ятки різних мисливсько-рибальських ГКТ. Зокрема до ГКТ мисливців та рибалок великих річок були віднесені пам’ятки Огрінь 8, Базьків Острів, Туба V, Занівське І, Мельнича Круча. Поселення В’язівок 4а, Лисогубівка, Гришівка, Мньово-Ліс, Погорілівка-Вирчище належать до ГКТ лісових мисливців з елементами степового господарства (полювання на коней). Носії цих моделей господарчої адаптації мешкали в смузі закритих лісових просторів. Спільною рисою матеріалів цих пам’яток є відносне видове різноманіття промислових тварин, присутність у вибірках решток риб та птахів (Залізняк 1990Ь). Копитні тварини цих пам’яток представлені нестадними видами, які характерні для закритих та змішаних ландшафтів - тур, зубр, олень європейський, козуля, тарпан та дикий кабан (Бибикова 1984). Річний цикл носіїв ГКТ був пов’язаний із поєднанням індивідуального полювання на копитних тварин з рибальством в залежності від пори року. Склад фауни пам’яток степового регіону України - Білолісся, Гіржове, та Мирне був досліджений В. І. Бібіковою (Бибикова 1975, 1982). Основними промисловими видами тварин мешканців степу України в мезоліті були тарпан, тур, та сайгак. В невеликій кількості на пам’ятках були зафіксовані рештки європейського віслюка. В атлантикумі аридні умови попередніх кліматичних періодів - преборіалу та бореалу, змінилися на більш вологі. Відтак, в степових регіонах з ’явилися переліски, де мешкали олені, козулі та дикі кабани. Саме такий фауністичний склад промислових тварин був виявлений на мезолітичній пам’ятці Мирне. Пам’ятки мезоліту степу України були віднесені до ГКТ "мисливців степу". На думку В. І. Бібікової полювання на нестадних тварин -тура та тарпана, відбувалося на місцях їх водопоїв, на узбережжях річок (Бибикова 1982Ь, с. 164). Водночас полювання на стадну тварину сайгака могло бути здійснене за допомогою загінних методів. Саме загінний метод із залученням спеціальних сіток та природних пасток донедавна використовувався в Казахстані (Атдаев 2016). Багатою на пам’ятки мезоліту та неоліту є територія Криму. Умови півострову у поєднанні із гірськими масивами та степовими просторами сприяли формуванню в його межах специфічного складу фауни, який поєднує співіснування типових степових та лісових видів тварин. Господарство племен мезоліту та неоліту Криму було віднесено до ГКТ "мисливців гірських лісів" (Яневич 1991; Залізняк 1998, с. 86-89). Зокрема, на ранніх етапах голоцену в межах Криму були поширені олені європейські, дикі коні та сайгак. Починаючи з атлантичного періоду у вибірках пам’яток мезоліту та неоліту починають домінувати рештки диких свиней, а також з ’являються рештки козуль. У вибірці шару ІІ1В пам’ятки Буран-Кая IV були виявлені унікальні знахідки - рештки антилопи-джейрана (Вейбер та ін. 2021). Фрагмент черепу джейрана в межах Гірського Криму виявлений вперше. Найближчі знахідки кісток джейрана була виявлені І. Г. Підоплічком на мезолітичних стоянках Фронтове І та Фронтове ІІ на Керченському півострові (Вейбер та ін. 2021; Мацкевой 1977). Особливістю мисливського господарства племен мезоліту та неоліту Криму є полювання на тварин змішаних ландшафтів. Рештки птахів та риб зберігаються в археозоологічних колекціях пам’яток Криму в рідкісних випадках. Найбільше вони представлені на пам’ятці Ласпі 7. На пам’ятці Буран-Кая IV в одиничному екземплярі була виявлена кістка дрохви. Окрім матеріалів археозоології для реконструкції господарського життя племен мезоліту та неоліту перспективним є використання даних інших суміжних наук, зокрема етнографії. Метод реконструкції первісних суспільств через моделювання їх ГКТ був апробований Л. Л. Залізняком для реконструкції господарства та побуту суспільств фінального палеоліту та мезоліту (Залізняк 1989, 1990,1991, 1998). В докторській дисертації дослідника на основі даних археології та етнографії традиційних мисливсько-рибальських суспільств подано опис способу життя, методів полювання та рибальства, річного господарського циклу етнографічних та археологічних мисливців закритих лісових ландшафтів. Для підтвердження здійснених реконструкцій були використані дані археології щодо методів та засобів полювання та рибальства з пам’яток мезоліту та неоліту лісової смуги Європи. Стоянки мезоліту Данії та Німеччини є багатими на знахідки виробів з органічних матеріалів. Зокрема, завдяки дослідженню мезолітичних пам’яток торф’янистої місцевості Сатруб, Дювенсі (Німеччина) та Х’ярно (Норвегія) були виявлені рештки різних рибальських пасток для риби (заколів, вершей), сіток, гачків, а також дерев’яних човнів та весел. Краще збереглися кістки тварин, на яких були досліджені сліди обробки та сліди від ударів метальної зброї (Leduc 2012; Noe-Nyagaard 1974; Jan, Sachers 2009). Ці дані є досить показовими для реконструкції елементів господарської діяльності мезолітичних та неолітичних мисливців. Сучасні методи досліджень різних видів археологічних джерел значно піднесли рівень інтерпретації минулого. Так, археозоологічні дослідження якнайкраще допомагають реконструювати економіку суспільств кам’яної доби. Завдяки застосуванням природничих методів в археології з ’являються нові дані, які потребують інтерпретації та узагальнення. Своєрідні природні умови різних природно-ландшафтних зон України зумовили різні варіанти адаптації мезолітичних та неолітичних племен. Ці способи адаптації первісних мисливсько-рибальських суспільств отримали назву господарсько-культурних типів (ГКТ). У мезоліті та неоліті України виділено ГКТ лісових мисливців, мисливців та рибалок узбереж великих річок, мисливців степу, та мисливців гірських лісів. Матеріальна культура пам’яток різних ГКТ має власну специфіку. Зокрема вона проявляється у видовому складі тварин в археозоологічних колекціях, їх пропорції в кожній з них. Дані етнографії доповнюють наші уявлення щодо особливостей побудови господарського життя на поселеннях, способах полювання та використання продукції тваринного походження. Результати дисертаційного дослідження демонструють спільні та відмінні риси у моделях адаптацій мисливців та рибалок мезоліту та неоліту України. Подані дані щодо видового складу промислових тварин з опорних пам’яток мисливців мезоліту та неоліту регіону. Вони узагальнюють результати більш ніж сторічної історії вивчення фауни пам’яток раннього голоцену України.Item Населення другої половини 4 тис. ВС в межиріччі Південного Бугу і Дніпра: серезліївська культура : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Іванов, Микита; Відейко, МихайлоДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 "Історія та археологія". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023 р. Запропонована до захисту дисертація присвячена історії населення другої половини 4 тис. ВС в межиріччі Південного Бугу та Дніпра та обґрунтовує виділення серезліївської культури. Джерельну базу дослідження складають понад 211 могил доби енеоліту з яких 47 супроводжувались керамічним інвентарем, 19 – металевими прикрасами, 12 – статуетками серезліївського типу, 2 – металевими ножами. Окрім цього, до дослідження залучено 17 випадкових знахідок сокир-тесел, 21 випадкову знахідку сокир самарського типу, 4 ножі та кинджали усатівського типу та 5 мечів усатівського типу зі скарбу Іваньки. Структурно дисертація складається з восьми розділів, завершується висновками та проілюстрована 49 ілюстраціями. Загальний обсяг дисертації складає 300 тис. знаків з пробілами, або ж 7.5 друкованих аркушів. Перший розділ дисертації присвячено історії археологічного дослідження пам’яток пізнього енеоліту та доби ранньої бронзи в Україні в межах якої автор виділяє три періоди: імперський, радянський та відновленої української незалежності. В другому розділі автор дисертації характеризує загальну культурну ситуацію в східній Європі напередодні бронзової доби та описує софіївську культуру, пізньотрипільські пам’ятки косенівського локального варіанту, культуру Чернавода І, усатівську культуру та пам’ятки типу Гордінешти. Третій розділ дисертації присвячено характеристиці поховального обряду населення другої половини 4 тис. ВС в буго-дніпровському межиріччі. Слідуючи за Ю. Рассамакіним автор виділяє 3 групи пізньоенеолітичних поховань: із випростаними та покладеними на спину кістяками, із покладеними на спину кістяками, чиї ноги були зігнуті в колінах та із покладеними на бік кістяками та зігнутими в колінах ногами. В четвертому розділі дисертації автор характеризує керамічний комплекс пізньоенеолітичних поховань буго-дніпровського межиріччя та поділяє давній посуд на дві великі групи: кераміку рогачицького типу та кераміку трипільського походження. Кераміка першої групи зафіксована у 18 похованнях, що складає 38% від усіх поховань, що супроводжувались керамікою. Кераміка другої групи зафіксована у 20 похованнях, що складає 42.5% від загальної кількості поховань з посудом. Окремо автор розглядає біконічний та кулястий посуд, який, з однієї сторони, має виразно трипільське походження (Чечеліївка 1/3, Соколовка 1/6а, Широке 1/3, Дубова Могила 15), а з іншої – виготовлений за рогачицькою керамічної технологією (курганна група "Чкалівська" 3/32, Олександрівка 1/17, Олександрівка 1/45). Нечисельною є груgа кераміки культури Чернавода І представлена двома екземплярами: знахідкою № A288031 з колекції А. Грдличка та знахідкою з Кривого Рогу. Таким чином, за спостереженням автора трипільський столовий та рогачицький кухонний посуд мають приблизно однакову частку в поховальному інвентарю населення буго-дніпровського межиріччя. В п’ятому розділі дисертації автор описує т. зв. "серезліївські статуетки" та іншу антропоморфну пластику знайдену в курганних похованнях другої половини 4 тис. ВС та обговорює питання її походження. На думку автора, серезліївські статуетки є виробами трипільського походження та тісно пов’язані із трипільським духовним світом, а їхня поява в українському степу є свідченням суттєвим культурних впливів трипільців на тамтешнє населення. Шостий розділ присвячено історії поширення шнурової техніки декорування посуду на правобережній Україні. Згідно зібраних автором свідчень, найдавніший «класичний» шнуровий декор зафіксовано на поодиноких зразках трипільської кераміки етапу ВІІ знайденій в культурному шарі таких пам’яток як Валява, Миропілля, хут. Незаможник, Гребені, Веселий Кут, та Коломійщина І. На етапі СІІ в середовищі трипільської культури шнуровий декор стає більш різноманітним та набуває статусу головної декоративної техніки. Значні колекції кераміки, прикрашеної відтисками шнура, можна зустріти серед матеріалів пам’яток ледь не кожного з пізньотрипільських локальних варіантів: лукашівського та софіївського, буго-дніпровського, городсько-волинського, касперівського, гордінештського та усатівського. Щодо степових пам’яток енеоліту та доби ранньої бронзи, то на їхніх матеріалах найдавніший шнуровий декор у вигляді т. зв. «гусіні» вперше зафіксовано за часів другого періоду середньостогівської культури. За часів Дереївської культури спільна частка шнурового декору – "класичного" та "гусеничного", збільшується та складає до 5%. Ще більш популярним шнуровий декор стає серед населення поселення Молюхів Бугор, яке перебувало під значним трипільським впливом. Зокрема, близько 35% фрагментів декорованої кераміки, знайденої на поселенні, були прикрашені «класичними» відтисками. Таким чином, на думку автора шнурова техніка декорування посуду вперше виникає та набуває популярності в середовищі трипільської культури, а поширення шнурового декору в степові райони України слід розглядати як прояв трипільського впливу на тамтешнє населення. В сьомому розділі вперше в історії науки автор характеризує металургію серезліївської культури. Згідно зібраних автором даних, найдавнішими металевими виробами, що походять з центральної України, є сокира типу Відра знайдена в культурному шарі поселення Трипілля ВІ Берегівська ГЕС, сокира типу Плочник знайдена неподалік відомого мега-поселення Небелівка, сокира типу Аріушд знайдена неподалік села Лисянка Оратівського району та сокира типу Котяна, знайдена поблизу м. Богуслав. У якості сировини металурги трипільської культури використовували, вірогідно, місцеву самородну мідь що походить із Гайсинської площі, Білокам’янської структури, Могильнянської та Чемерпільської ділянок на території останньої з яких розташовуються трипільські пам’ятки сабатинівської групи відомі своїм підвищеною концентрацією знахідок металевих виробів, металургійного та металообробного інструменту. За часів Трипілля СІІ металургійні знання поширюються далі на схід та досягли берегів Дніпра, де формується серезліївський комплекс металевих предметів представлений мідними прикрасами, пласкими сокирами, обушковими сокирами самарського типу, ножами, кинджалами та мечами типу Софіївка-Усатово. Восьмий розділ дисертації присвячено спробам реконструкції демографічної ситуації в степовій Україні за часів енеоліту – ранньої бронзової доби. За підрахунками автора на території Криворіжжя площею 5970 км2 на триверстовій карті «Корпусу військових топографів» 1853 р. відомої також під назвою «карта Шуберта» позначено 1255 курганів. Окрім цього, за підрахунками автора на 1 курган припадає близько 0.5 енеолітичних поховань та 4.1 поховань ямної культури. Аби підрахувати приблизну чисельність давнього населення Криворіжжя автор пропонує чотири сценарії: оптимістичний, найбільш реалістичний 1, найбільш реалістичний 2 та песимістичний. Згідно оптимістичного сценарію в давніх курганах поховано лише 10% від загальної кількості населення а поховання було споруджено приблизно одночасно. Згідно найбільш реалістичного сценарію 1 в давніх курганах поховано лише 10% від загальної кількості населення, поховання споруджені впродовж 500 років а середня тривалість життя складає 30 років. Згідно найбільш реалістичного сценарію 2 кожен з членів давнього суспільства був гідний поховання в кургані, поховання споруджені одночасно. За результатами декількох підрахунків автор дійшов висновку, що найбільш реалістичною оцінкою чисельності населення Криворіжжя за часів енеоліту та ямної культури є 451–557 та 2237–3728 осіб відповідно. Найбільш оптимістичною оцінкою, натомість є 4510-9160 осіб за доби енеоліту та 37280 осіб за часів ямної культури. У порівнянні із трипільської така чисельність є в рази меншою. Зокрема, лише на одному мега-поселенні часів Трипілля СІ Майданецьке площею 3.2 км2 проживало стільки ж людей (6190 осіб), як і в усьому криворізькому мікрорегіоні. Таким чином, демографічного потенціалу степового населення України було недостатньо щоб зруйнувати трипільську культуру або суттєво вплинути на її матеріальний та духовний світ та змінити трипільських генетичний вигляд. Більш логічною виглядає модель згідно якої з середини 4 тис. ВС утворені шляхом інтеграції трипільські мега-суспільства розпадаються назад на дрібніші колективи, які рушають колонізувати нові землі – лісову та степову природні зони, трансформуючись у "шнурові" та "давньоямні" культури. Саме цей процес пояснює, з однієї сторони, скорочення трипільського населення Буго-Дніпровського межиріччя із 130 до 30-35 тис. осіб при переході від етапу СІ до СІІ, а з іншої – зростання в 4-8 разів кількості поховань в курганах при переході від доби пізнього енеоліту до ранньої бронзової доби. У висновках автор обґрунтовує виділення серезліївської культури та вказує на її зв’язок із ямною культурою.Item Практики державного контролю над православними громадами Києва (1968-1989) : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Ферт, Андрій; Шліхта, НаталяДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 032 "Історія та археологія". Національний університет "Києво-Могилянська академія". - НаУКМА, Київ, 2023. Дисертація присвячена дослідженню практик державного контролю над громадами Російської Православної Церкви у Києві у пізньорадянський час (1968 - 1989 рр.). Релігія бачилася радянськими ідеологами як "пережиток старого ладу", що з плином часу і поступом суспільства мав неминуче зникнути. У різні періоди радянської історії партійно-державний апарат намагався пришвидшити процес "відмирання релігії" за допомогою репресій, масового закриття храмів та пропаганди атеїзму. Однак згодом партійно-радянська верхівка дійшла висновку, що релігію можна використати на свою користь як для забезпечення стабільності влади у деяких регіонах, так і для просування радянських наративів на міжнародній арені. Особливо помічною у цьому для СРСР була Російська Православна Церква (РПЦ). Після завершення Другої світової війни саме вона мала допомогти уряду радянської України "радянізувати" західні області, де були потужні позиції Греко- Католицької Церкви, та пропагувати радянське бачення миру та міжнародного співробітництва у часи Холодної війни. Існує розлога історіографія про становище Православної Церкви у Радянському Союзі. Переважно йдеться про дослідження взаємин між релігійними інституціями та державною владою чи про адаптацію практикованої побожності до радянської секуляризації. Дослідників передусім цікавлять взаємини між вищими ієрархами РПЦ і керівництвом СРСР та союзних республік, водночас локальний вимір таких взаємин усе ще залишається недостатньо дослідженим. Ба більше, у наявній історіографії йдеться передовсім про періоди сталінізму та хрущовської антирелігійної кампанії (1954, 1957-1964), тоді як відносно спокійний період "застою" лише починає привертати увагу істориків. Тому у цій дисертації зроблено фокус на локальних особливостях державно- церковних взаємин у пізньорадянський час. Ці особливості досліджено на прикладі Києва з низки причин. У Києві знаходився осідок Київського митрополита, що був екзархом - намісником - Патріарха Московського для всієї України. У другій половині 1960-х років роль екзарха помітно зросла через активізацію греко- католиків у західних областях УРСР. Відповідно зріс і статус митрополичої столиці: Київ почали регулярно відвідувати численні релігійні делегації з-за кордону, а у резиденції екзарха відбувалися важливі для РПЦ міжнародні події. Крім того, у цей час Київ перетворився на туристичну принаду як для туристів з інших регіонів СРСР, так і з-за кордону. Усе це сприяло особливій видимості православних громад міста і впливало на характер державно-церковних взаємин на місцевому рівні. Спираючись на широку джерельну базу, зокрема на архівні матеріали, джерела усної історії і низку опублікованих свідчень, у дисертації досліджено специфіку роботи місцевих партійно-радянських органів влади, що контролювали діяльність православних громад міста. Передусім йдеться про уповноваженого Ради у справах релігій - посадовця, який відповідав за впровадження державної політики стосовно релігійних організацій, та районні комісії зі "сприяння дотриманню законодавства про релігійні культи" - квазігромадські об’єднання "місцевого активу", що підпорядковувалися виконавчим комітетам районних рад депутатів і мали допомогти уповноваженому Ради у його роботі. За допомогою загальнонаукових та спеціальних історичних методів, що ґрунтуються на підходах історичної антропології, зокрема "історії знизу" та локальної історії, у цьому тексті проаналізовано практики державного контролю над Церквою та "стратегії виживання" православних громад у межах упроваджуваної на місцях політики. На основі джерел було проаналізовано кадрову політику стосовно осіб, залучених до системи контролю над православними громадами Києва. Зокрема, вперше в історіографії було створено колективний портрет комісій сприяння, а також розглянуто практики їхньої повсякденної роботи. Внаслідок чого вдалося показати, що найбільш активні члени комісій та деякі уповноважені Ради на місцях були переконані, що під покладеним на них завданням з контролю за "дотриманням законодавства про релігійні культи" малося на увазі зменшення "впливу церковників" на містян. Відтак вони брали активну участь в атеїстичній пропаганді. Ба більше, головним завданням для себе вони визначали "зниження рівня релігійної обрядності", що вимагало ведення атеїстичної "виховної роботи". Члени комісій, якщо й не проводили атеїстичні лекції, то принаймні намагалися контролювати атеїстичні заходи на заводах, підприємствах та в школах своїх районів. Для радянських ідеологів, особливо після хрущовської антирелігійної кампанії, стало важливим зрозуміти, чому релігія досі не зникла, попри суспільний та економічний прогрес, попри проникнення радянської ідеології у всі сфери радянського життя. Однією із причин їм бачилася так звана "модернізація релігії" або "пристосуванство" - адаптація практик і віровчення Церкви до радянської дійсності. Слід було досліджувати особливості такої "модернізації" задля вироблення ефективної атеїстичної пропаганди. Відповідно, на уповноважених Ради та комісії сприяння покладалося завдання вивчати "модернізаційні тенденції" у православ’ї, особливо причини, з яких батьки хрестять дітей у церкві, та зміст проповідей священників на богослужіннях. Водночас аналіз практик "пропрацьовування" батьків - себто пошуку та проведення виховних бесід із тими, хто хрестив свою дитину, а також прослуховування й аналізу проповідей у Києві оприявнює низку проблем, що не давали можливості місцевим чиновникам та активістам виконувати ідеологічні й пропагандистські завдання. Передусім уповноваженим та комісіям сприяння бракувало мотивованих людей, які змогли б на постійній основі шукати батьків охрещених дітей, проводити із ними бесіди, та досліджувати, чому ті звернулися до Церкви. По-друге, як уповноваженим, так і членам комісій бракувало інструкцій про те, як потрібно досліджувати проповіді. Внаслідок чого, аналіз проповідей зазвичай зводився до приблизного переказу змісту почутого членами комісій у храмах. А сама практика сприймалася ними та співробітниками апарату уповноваженого як додатковий інструмент контролю за духовенством, а не як спосіб вивчити «церковну модернізацію». Специфіка функціонування системи державного контролю сприяла формуванню стратегій виживання православного духовенства і вірян. Деякі священики вибудовували неформальні дружні взаємини із чиновниками, інші ж використовували суперечності між різними органами влади, аби покращити становище своїх парафій. У дисертації розглянуто феномен «незаконних» ремонтних робіт у київських храмах. Надзвичайна поширеність таких порушень, як і відсутність серйозних наслідків за них для вірян і духовенства, свідчить про те, що уповноваженим та комісіям бракувало людей для нагляду за діяльністю громад, не кажучи вже про чітке бачення того, що саме слід робити із РПЦ. Ба більше, деякі представники духовенства намагалися не просто відремонтувати свої храми, а й збільшити їхню "пишноту" і таким чином "зміцнити дух віри" серед парафіян й заманіфестувати свою релігійну ідентичність. Увага майже винятково до практик інституційної Церкви, тобто до того, що відбувалося у зареєстрованих православних храмах у визначені церковним календарем дні, унеможливлювало подолання практикованої побожності на кшталт"«зборищ у лісі" Феофанії чи на квартирі стариці Аліпії Голосіївської. Крім того, члени комісій та уповноважені були вочевидь недостатньо обізнані з повсякденням підконтрольних їм громад, адже вони жодного разу "не помітили" "підпільну семінарію" Ніни Карпової, що діяла майже двадцять років у Макарівській церкві. Наукова новизна цієї дисертації полягає не лише у аналізі державно- церковних взаємин та особливостей практик державного контролю за Церквою із локальної перспективи, але й у введені до наукового обігу цілої низки нових джерел: усних свідчень та протоколів засідань комісій сприяння, що досі практично не потрапляли у поле зору дослідників. Висновки, спостереження та матеріали цієї роботи можуть бути цікавими для викладачів історії, культурної антропології, релігієзнавства та богослов’я, а також для здобувачів вищої освіти всіх рівнів, шкільних учителів та учнів, які вивчають становище релігії у Радянському Союзі, державно-церковні взаємини, радянську партійно-державну систему, пропаганду атеїзму та насильницьку секуляризацію у СРСР, зміни релігійної культури упродовж XX ст.Item Скіфські кургани Північного Приазов'я : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Деміна, Аліса; Болтрик, ЮрійДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 032 "Історія та археологія". Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. У роботі представлено дослідження поховального обряду та ритуальних практик у курганах скіфського часу на території Північного Приазов’я. Аналіз включає 175 пам’яток та 243 поховання, до яких входять кургани споруджені скіфами, та насипи доби бронзи з впускними похованнями скіфського часу. Також, окремо розглядаються непоховальні курганні споруди: Кременівка та Якимівка (к. 7, 8). Основна увага приділена створенню каталогу пам’яток, систематизації та кількісному аналізу архітектурних параметрів та інвентарю. Робота має на меті висвітлити послідовні етапи створення індивідуального простору поховання, пов’язаного з тілесністю та ідентичністю небіжчика, а також громадського простору тризни та вшанування пам’яті предків. Історія польових археологічних досліджень у Приазов’ї налічує понад століття. До основних її етапів належать: 1) кінець XIX ст. – початок XX ст.: роботи Імператорської археологічної комісії, передусім В. Городцова у басейні р. Кальміус та М. Веселовського біля р. Обитічна та с. Шульговка; 2) 1910 – початок 1930 років: краєзнавчі дослідження музеїв та каталогізація пам’яток регіону; 3) середина XX ст.: початок діяльності ІА АН УРСР та видання перших узагальнюючих праць. Тоді ж відкритий перший у радянський час "царський" курган у м. Мелітополь; 4) 1970 – 1980 роки: діяльність новобудовних степових експедицій ІА АН УРСР. У цей час досліджено більше 70% відомих пам’яток та удосконалена методика роботи зі складними підземними конструкціями; 5) кінець 1980 років і дотепер: упорядкування та видання матеріалів. За географічним розташуванням та хронологією пам’яток, Приазов’я умовно поділяється на чотири регіони. Скіфські кургани у басейні р. Кальміус (18 пам’яток) починають будуватися в V ст. до н.е. і у цей час характеризуються переважанням поховань у ямах, виразним воїнським інвентарем та широким використанням кам’яних конструкцій в архітектурі курганних насипів. Пізніше, у IV ст., за винятком курганів Двогорба та Передерієва Могили, більшість поховань є впускними в кургани доби бронзи та демонструють синкретичні ознаки, ймовірно, пов’язані з впливом східних кочовиків. Пам’ятки в гирлах річок Берда, Обитічна та Корсак представлені невеликою кількістю поховань (6 пам’яток), більшість з яких є вкрай пошкодженими. Група курганів біля р. Обитічна, досліджена М. Веселовським, ймовірно, датується не пізніше V ст. до н.е. Натомість, у другій чверті IV ст. до н.е. в цьому регіоні з’являється Бердянський курган, одна з найбагатших пам’яток Приазов’я. Найчисельніші групи курганів знаходяться на лівому березі р. Молочна (98 пам’яток). Вони концентруються передусім в її нижній течії, поблизу Молочного лиману. Саме з нього, ймовірно, діставалась морська трава, камка, яка широко використовувалась в облаштуванні поховальних споруд у регіоні. У середній течії Молочної та у верхів’ях р. Тащенак розташована низка аристократичних курганів: Кара-Тюбе, Мелітопольский, Шульговка, Тащенак. Хронологія місцевих поховань є більш строкатою: хоча більшість пам’яток датується широко IV ст. до н.е., окремі поховання належатьдо V ст. до н.е. (Високе к. 2 п. 1) та VI ст. до н.е. (Костянтинівка к. 2 п. 3). Характерною ознакою ранніх скіфських пам’яток у регіоні є впускні поховання в кургани доби бронзи. Скіфські кургани у Північному Присивашші (54 пам’ятки) розташовані, як правило, поблизу тимчасових водоймищ-подів та уздовж морського узбережжя. Хоча поховання тут, в цілому, є подібними до інших скіфських пам’яток Північно-Західного Приазов’я, вони усе ж демонструють окремі відмінності: передусім в переважанні перпендикулярної орієнтації вісей катакомб та західному/північно-західному напрямку положення небіжчиків. Хронологічно вони також у більшості випадків не виходять за межі IV ст. до н.е. Архітектура та планіграфія підземних споруд є досить гомогенною: поховання, як правило, здійснені у катакомбах із паралельним розташуванням вісей вхідної ями і камери. Це характерно і для аристократичних курганів, хоча останнім притаманна більша кількість додаткових приміщень для зберігання поховального інвентарю. Соціальні відмінності також помітні у глибині та загальній площі споруд. Поховання у ямах переважають серед пам’яток V ст. до н.е., тоді як вже в IV ст. до н.е. вони здебільшого належать лише супровідним особам. Окрема увага приділена дослідженню поводження із тілесністю небіжчиків з огляду на антропологічні, гендерні та соціальні аспекти їх ідентичності. Аналіз вибірки поховань із антропологічними визначеннями показав, що більшість похованих були віком від 20 до 45 років, тоді як дитячі поховання у курганах є досить рідкісними. Співвідношення між чоловіками та жінками є досить рівномірним з деяким переважанням перших. Проте, помітна суттєво більша кількість поховань з "чоловічим" воїнським інвентарем, що свідчить про важливість посмертного утвердження воїнської ідентичності незалежно від статі. Похованням із "чоловічими" та "жіночими" типами інвентарю характерні також окремі відмінності у розташуванні артефактів та положенні тіла. Так, для пам’яток регіону р. Молочної західна орієнтація голови притаманна передусім жіночим та парним похованням. Схожа ситуація й з розташуванням супровідної їжі, яка найчастіше знаходиться у голові небіжчиків, а в ногах і з боків зустрічається так само, винятково у похованнях із жінками. Показово, також, що поховання із суто "жіночим" інвентарем рідко є одиничними та центральними у кургані. Кластерний аналіз поховань за складом супровідного інвентарю показав наявність принаймні трьох основних груп, що відрізняються за соціальними та гендерними ознаками. До кластеру 1 належить більшість периферійних та/або безінвентарних поховань. Оскільки серед них також спостерігається значна кількість пограбованих поховань, фактор неповноти скоріше за все дещо викривлює реальну ситуацію у цьому випадку. Кластер 2 складається з двох великих підкластерів розділених за гендерними ознаками. До групи 2.1 належать статусні жіночі поховання, які у свою чергу поділяються на окремі супровідні поховання у заможних курганах та непограбовані поховання амазонок. Для обидвох типів поховань характерне те чи інше поєднання озброєння або престижних предметів (напр. казанів), прикрас та "жіночих" типів інвентарю: дзеркал, деталей веретена, кам’яних плит. Група 2.2 складається з непограбованих або заможних воїнських поховань, серед яких також окремо виділяється невелика група найбільш статусних "вождівських" комплексів. Показово, що інвентар непограбованих поховань V ст. до н.е. виявляється дещо близьким до пізніших аристократичних поховань Приазов’я. Передусім, це проявляється у наявності престижних предметів, а також у більшій кількості та різноманітті категорій захисного обладунку й зброї. Ймовірно, це можна пояснювати поступовим зосередженням владних "воїнських" атрибутів у вужчому соціальному прошарку місцевих вождів. Також, аристократичні поховання IV ст. до н.е. надають перевагу імпортним виробам та, в окремих випадках, демонструють елементи відтворення грецьких традицій споживання вина. Також, у цьому дослідженні розглядається питання постпоховальних дій, зокрема, пограбування та пошкодження поховань. Стверджується, що це явище не можна пояснювати винятково грабіжницькими намірами. Про це свідчить, зокрема, кореляція між розташуванням поховання та рівнем уцілілості. Серед пограбованих поховань суттєво переважають центральні споруди, тоді як могили, що знаходились на периферії, часто жіночі, хоча й могли містити значну кількість коштовних виробів, часто залишались поза увагою грабіжників. Окрім цього, поширені випадки демембрації та навмисного пошкодження цілісності тіла небіжчика. Подібні явища можуть інтерпретуватись як результат міжплемінних конфліктів, а також легітимізації права наслідування через отримання статусних регалій. Проте, не можна виключати наявність соціально регламентованих постпоховальних дій, які могли бути частиною ритуалу. Зокрема, предмети, які були необхідні під час поховальної церемонії, пізніше переставали виконувати цю функцію і повертались до громади. Аналіз курганного насипу та периферії зосереджений передусім на обряді тризни та поминок. Він показав, яким чином жалобний бенкет та жертвопринесення тварин пов’язані зі створенням лімінального простору та фінальним етапом поховання небіжчика. Загалом, дослідження розглянуло меморіальну роль кургану та місце поховального обряду як у збереженні, так і трансформації культурних норм скіфів Приазов’я.