Том 9-10

Permanent URI for this collection

Browse

Recent Submissions

Now showing 1 - 5 of 14
  • Item
    Григорій Сковорода і західноєвропейська філософія: між берегами містики та раціоналізму
    (2022) Лютий, Тарас
    Задум статті полягає у встановленні зв’язків між ученням Григорія Сковороди та чільними тенденціями в західній філософії. Оскільки шукані впливи, подібності та паралелі є переважно неявними, головною метою розвідки є виявлення спільних мотивів мислення, а не прямої залежності. Проте найбільша трудність полягає в тому, що українського філософа непросто зарахувати до якогось конкретного новочасного інтелектуального руху. Припускають, що його місце у філософії десь на перехресті між містичною та раціоналістичною традиціями. Спочатку в статті порівняно погляди німецьких містиків із концептами Сковороди. А потім детальніше проаналізовано спосіб його мислення поруч із ученнями Майстра Екгарта і Якоба Бьоме – двох яскравих представників цього різновиду містицизму. Оскільки містики вплинули на становлення європейського масонства, з’ясовується, чи поділяв ці ідеї також і Сковорода. Подальший фокус дослідження зосереджено на добі Просвітництва. Тому поставлено запитання: чи можна вважати філософію Сковороди просвітницькою? Для пошуку відповіді на нього для порівняння зі Сковородою обрано двох несхожих між собою західних представників цієї епохи, Імануеля Канта та Жана-Жака Русо. Нарешті, на прикладі філософії Сорена К’єркеґора показано перспективу розвитку поглядів Сковороди в пізнішій європейській думці. Відповідаючи тенденціям своєї доби, в якій було місце для протилежних інтелектуальних пошуків, Сковорода не уникає містичних і розумових начал. Там, де логіко-раціональна мова видавалася йому непридатною і безсилою, він удається до символізму, не оминаючи мистецьких і літературних засобів вираження. Філософ не зраджує розумові заради ірраціонального. Та раціоналізм принципово не визначає спосіб мислення Сковороди. Він скептично поставився до поширення природознавства та загальної освіченості, хоч і не заперечував їх. Згідно з його переконаннями, знати про світ іще недостатньо для суспільної гармонії, позаяк освіта починається з самопізнання. Видима природа лише натякає на приховану істину. Водночас остаточно відкидати просвітницьку настанову в ученні Сковороди теж не варто. Замість тотального проєкту розуму він пропонує індивідуальний, коли знання про людину та Всесвіт корелюють між собою. Проте дійти цього вдається лише через відкриття власної особистості.
  • Item
    Внесок Інституту філософії НАН України у розвиток філософії та релігієзнавства в НаУКМА
    (2022) Ткачук, Марина
    У статті вперше в науковій літературі висвітлено місце і роль Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України у становленні й розвитку кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету "Києво-Могилянська академія" (НаУКМА), створеної у 1992 р., та її освітніх програм. Акцентуючи увагу на вагомій ролі науковців Інституту філософії в актуалізації інтелектуальної спадщини та інституційної пам’яті славетної Києво-Могилянської академії (КМА, 1615‒1817), стаття увиразнює безпосередню долученість учених-філософів НАН України до відродження Києво-Могилянської академії у статусі сучасного університету, розпочатого 30 років тому групою українських науковців та освітян на чолі з В’ячеславом Брюховецьким, і підготовки перших в Україні бакалаврів і магістрів філософії. Розкриваючи головну мету кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА – формування нового покоління українських філософів, чий фаховий рівень відповідає сучасним західним стандартам, авторка фокусує увагу на сформованій у співпраці з науковцями Інституту філософії моделі філософської освіти, новаторській для пострадянської доби. Ця модель ґрунтується на поєднанні загальногуманітарної і професійної підготовки, навчального процесу і наукових студій, глибокого знання студентами як історії, так і сучасних на- прямів і течій філософської думки, класичних і новітніх філософських першоджерел, належному опануванні іноземних мов із метою безпосереднього вивчення оригінальних пам’яток світової та вітчизняної філософської думки, а також новітньої дослідницької літератури. Окреслюючи доробки провідних фахівців Інституту в царині викладання й реалізації філософських освітніх програм НаУКМА, авторка доводить, що їхня багаторічна співпраця з університетом стала не лише однією з фундаментальних засад могилянської філософської школи, а й потужним стимулом професійного розвитку і творчої самореалізації інститутських колег.
  • Item
    Біль як філософський концепт
    (2022) Циба, В'ячеслав
    Як і будь-яке інше відчуття, біль не містить критеріїв перевірки його правдивості. Спроба вписати його у мову фізики матиме суттєві проблеми. Такий опис страждатиме на редуктивність і нівелюватиме спектр переживань, які не мають предметного відповідника. Крім того, самозвіти про больові відчуття мають не суперечити поняттям, за посередництва яких біль стає доступним для розуміння тими, хто його не відчував. Значні прогалини квантифікація болю, структурована за фізикалістськими параметрами, демонструє і в полі медичної діагностики. Аналіз травматичного психологічного болю показує, що принципів семантики недостатньо для визначення пролонгованого в часі больового досвіду. З’ясування природи болю проливає світло на проблему боротьби репрезентаціонізму й редукціонізму. Особливу цінність для її уточнення й подальшого розв’язання має розрізнення неперехідних відчуттів за допомогою перехідних психологічних дієслів. Основою такого підходу, щоправда, теж обмеженого у застосуванні серією емпіричних винятків, є спроба поєднати лінгвістичну прагматику (Людвіґ Вітґенштайн) із різновидом матеріалізму (Джон Смарт) і критикою фізикалізму з функціоналістських позицій (Гіларі Патнем). Розгляд Декартового аргументу сновидіння показує, що біль не вичерпується усвідомленням болю і не позначає собою лише стан активності ума. У статті розглянуто амбівалентний характер болю, який унеможливлює його розуміння лише як найпростішого відчуття. Реконструкція згаданих підходів до тлумачення болю дала би можливість побачити його з перспективи, з якої біль може бути визначено як комплексне поняття для цілого спектра переживань. Отже, висловлювання про біль доводять неусувність відношення між концептуальним і не-концептуальним елементами в судженні.
  • Item
    Актуалізація проблеми самотності у філософії ХІХ-ХХ століть
    (2022) Кібенко, Еліна
    Переважну кількість сучасних наукових досліджень, присвячених феномену самотності, здійснюють у рамках психології, соціології та літературознавчої критики. Однак ці пошуки мають справу з конкретними проявами багатовимірного явища самотності, залишаючи поза увагою його природу й фундаментальну філософсько-антропологічну сутність, що ховається за вторинними нашаруваннями емпірики. Завданням цієї розвідки є розгляд феномену самотності у представників світової філософської думки новітніх часів, у вченнях яких він отримав найповніший вияв, зокрема у представників екзистенціалізму, філософії життя, феноменології та психодинамічної теорії, серед яких К. Ясперс, М. Бердяєв, М. Бубер, М. Гайдеґґер, Е. Левінас. Відчутний спалах інтересу до феномену самотності у філософії був у середині ХІХ – ХХ ст., однак зацікавленість ним не зникла, про що свідчать сучасні праці, покликані заповнити лакуни, означені попередниками. Попри розбіжності у поглядах на характер самотності та її вплив на особистість, а також щодо моменту, коли відбувається зіткнення людини з її самотністю, у цих мислителів є й дещо спільне: усі вони самотність неодмінно розглядають крізь призму Іншого (чи то конкретної особистості, чи то цілого суспільства), як необхідну умову і для істинного пізнання речей, і для самопізнання. Що ж до розбіжностей у поглядах на самотність, то вони можуть бути породжені "термінологічним хаосом", що й досі панує при розгляді цього питання. На позначення різних проявів цього феномену використовують поняття "усамітнення", "відчуження", "ізоляція" та власне "самотність", часто не розрізняючи їх; вибудовують класифікації шляхом описових визначень. Неясність має бути подолано завдяки розмежуванню споріднених, але відмінних понять і виробленню єдиного підходу щодо взаємозв’язку між сутністю поняття і його різноманітними лексичними виявами. Ця стаття є спробою такого прояснення – шляхом виявлення спільного й відмінного в доробках філософів новітніх часів, які найбільше цікавилися феноменом самотності, відводячи їй важливе місце у власних філософських розвідках.
  • Item
    Феноменологічний метод і філософія психіатрії: історія та перспективи взаємодії
    (2022) Дарієнко, Діана
    Статтю присвячено встановленню значення феноменологічного методу для філософії психіатрії. З цією метою здійснено короткий аналіз основних етапів у розвитку взаємодії філософії та психіатрії у новітні часи (ХХ–ХХІ ст.): початкового, синкретичного, практичного, а також етапу, пов’язаного з формуванням упродовж останніх років міждисциплінарного проєкту, що його презентують як філософію психіатрії. Також здійснено спробу визначити, що саме треба розуміти під "феноменологічним методом", коли йдеться про застосування останнього для дослідження психічних станів у психіатрії та споріднених із нею дисциплінах (психології та психотерапії). Показано, що феноменологічний метод полягає в прагненні описати переживання людини за допомогою більш тонкої та повної схеми категорій і понять, ніж це властиво біологічно-сцієнтичному розумінню психіатрії. Показано також, що цей метод орієнтований на людську екзистенцію і допомагає психіатру "вжитися" в структуру та способи буття-в-світі людини. Тому феноменологічний метод використовують у психології, психотерапії та психіатрії як різновид якісного дослідження, що є ознакою "гуманітаризації" науки про психічні патології. Поданий у статті історичний огляд де- монструє, що феноменологічний метод мав у психології, психіатрії та психотерапії різні прояви (як загальнофілософський метод, як процедура опису дослідження в психології та як прийом у психотерапевтичній практиці). Зроблено висновок, що прояснення особливостей застосування феноменологічного методу передбачає детальний аналіз предметного поля того напряму досліджень, де цей метод впроваджують. Хоча питання щодо доцільності застосування феноменології як дослідницької стратегії у філософії психіатрії наразі є дискусійним, авторка статті вважає, що феноменологічний метод у цьому сучасному напрямі дослідження можна й потрібно впроваджувати.