Кіно-Театр. 2024. № 1

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/28083

Browse

Now showing 1 - 20 of 29

Сергій Параджанов у дзеркалі зарубіжної преси
(2024) Швець, Юлій
Урc Дженні (Urs Jenny) – редактор німецького журналу Spigel, який зустрічався з Параджановим у 1988 році, взяв у режисера інтерв’ю й написав його творчий портрет, – дивується, як 64-річний режисер посів почесне 10-е місце у голосуванні експертів 17-ти країн на Роттердамському кінофестивалі, які визначали "найвпливовіших режисерів майбутнього". "Усього три фільми дійшли до західної публіки, – нагадує редактор і констатує: – Голосування в Роттердамі було, звичайно, знаком пошани до цієї дивовижної людини – святого і мученика". Тобто – не так до вражаючих переваг його картин, як до його особистості. Щодо творчості, – продовжує Spiegel, – то "наполовину ранній Бунюель, наполовину Пазоліні – у західному світі він лише один раз отримав визнання критиків" – за фільм "Тіні забутих предків" ("Вогненні коні" в західному прокаті). Загалом Сергiй Параджанов на момент написання статті отримав 16 призів на різних кінофестивалях.
Як російський кінематограф привласнює собі українські стрічки
(2024) Телюк, Олександр
За легендою, після створення під Москвою в 1948 році Держфільмофонду туди органами радянської держбезпеки з Київської та Одеської кіностудій було вивезено оригінальні плівки всіх збережених на той час українських фільмів. Фактично вся історія українського міжвоєнного кіно, зокрема стрічки феноменального періоду ВУФКУ опинилися в Росії. Згідно з рекомендаціями Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) першочергове право на зберігання фільмів має держава-виробник. Однак навіть із розпадом радянського союзу росіяни не поспішали повертати неросійські фільми в республіки. Тодішній очільник Держфільмофонду Володимир Малишев шовіністично пояснював це тим, що в республіканських кіноархівах нібито не було створено технічних умов для зберігання плівок. Відповідно, українське кінематографічне надбання першої половини ХХ століття почало повертатися в Україну лише на початку 2010-х років після принципової позиції українського державного кіноархіву Довженко-Центру. Шедеври раннього українського кіно доводилося купувати, обмінювати, а інколи виманювати.
Арешт, суд, ув'язнення. Юриспруденція в СРСР на службі в КДБ
(2024) Брюховецька, Лариса
Для нас нині свобода слова – стан природний, як дихання. В СРСР всі мали думати, говорити і діяти за велінням компартії та її вождів. Параджанов себе поводив так, ніби цього правила не існувало або він про нього не знав. Колеги боялися потрапляти до нього на язик, але тут проявлялася його амбівалентність. Як стверджував очільник КДБ УРСР В. Федорчук, в поле зору органів Параджанов потрапив ще в 1950-х. В Україні досьє на Параджанова почало наповнюватися з 1962 року, і чимало його висловів лягали на стіл "компетентних органів", зокрема його знамениті: "Мені квиток тільки в один кінець" (коли мав летіти на фестиваль до Аргентини), відповідь на запит "Советской Энциклопедии", яка звернулася до нього за біографічною довідкою: "Повідомте Вашим читачам, що я помер в 1968 році через геноцидну політику радянської влади", – а ще його вислови: "Я перший підняв меч, щоб вигнати з кінематографа червоних комісарів, надушених "Красною Москвою", "Я першим вирив могилу соцреалізму своїми фільмами". Про цю нестриманість, яка йому шкодила, писали його колеги, зокрема Володимир Луговський у книзі "Невідомий Маестро".
Тіні КДБ в житті й творчості Сергія Параджанова
(2024) Дригола, Дарина
КДБ продовжувало уважно пильнувати за Параджановим навіть на зоні та доповідало Щербицькому, "що на шлях виправлення Параджанов не став і далі зводить наклепи на радянську дійсність". Щербицький тримав руку на пульсі у справі Параджанова, щоб не допустити його дострокового звільнення. У 1975 керівник КДБ В. Федорчук звітував про звернення режисера до Президії ВР УРСР щодо помилування. Але Сергій Параджанов вийшов на волю лише наприкінці 1977 року, завдяки особистому проханню Луї Арагона в Леоніда Брежнєва, клопотанням Лілі Брік та міжнародній підтримці правозахисних рухів проти гомофобії та репресій на підставі сексуальності. За чотири роки в умовах вогкості та гнітючості колоній суворого режиму Параджанов підірвав здоров’я. Наприкінці 1980-х режисера випускали за кордон для презентації фільмів. Враховуючи розгалужену мережу КДБ по всьому світу, можна припустити, що заплямований та надломлений системою, проте все ще прямолінійно-антирадянський Параджанов міг так само залишатися в полі зору спецслужб. Хвороби зробили останній порух до давньої мети режиму – остаточного знищення незручного режисера-інакодумця.
"Свободу Параджанову!": Німецький контекст міжнародної кампанії солідарності за звільнення Сергія Параджанова
(2024) Брюховецька, Ольга
Арешт Параджанова в грудні 1973 року сколихнув громадську думку в демократичних країнах: почали з’являтись численні ініціативи, покликані чинити тиск на радянську владу і вимагати звільнення режисера. Це були публікації в пресі, відкриті листи, підписані діячами культури, кіно- покази та дискусії, зокрема, спеціальний семінар, присвячений Параджанову, на Венеційській Бієнале інакодумства 1977 року. Хоча багато з цих ініціатив не були скоординовані між собою, наявність спільної мети дозволяє розглядати їх як єдину міжнародну кампанію солідарності за звільнення Параджанова. Контури цієї кампанії окреслені в книзі Джеймса Стеффена, який зосередився на французькому та північноаме- риканському контекстах. По-справжньому інтригуючою ця тема стала після виходу у 2021 році статті італійського дослідника Стефано Пісу, який розкрив невідомі раніше факти і обставини італійського контексту цієї кампанії, зокрема роль, яку відіграв італійський рух за права геїв FUORI!, заснований в 1971 році в Туріні. У листопаді 1977 року Анджело Пiццана, один із засновників FUORI!, навіть приїхав до Москви, щоб публічно протестувати проти криміналізації гомосексуальності в СРСР, зосередивши свою увагу на справі Параджанова.
Музей Сергія Параджанова у Єревані: живописна поетика параджановського міфу
(2024) Швець, Маргарита
Автором свого музею є сам Сергій Параджанов. Люди, які його знали, розповідають, що ще в 70-х роках він пропонував їм купувати свої колажі, бо через деякий час вони зможуть продати ці роботи в його музей значно дорожче й непогано на цьому заробити. Зараз вже важко зрозуміти, чого в цих словах було більше – жарту, до якого був завжди охочий Маестро, чи він всерйоз думав, що вже досяг таких висот у мистецтві, що буде гідний музею свого імені. Перша конкретна згадка про можливість організації музею датується 1988 роком. Саме тоді відбулася перша виставка Сергія Параджанова в Музеї народного мистецтва в Єревані. Її експозиція налічувала близько 600 творів Майстра, які стали першими експонатами музею його імені. Рішення про організацію було прийнято одразу після виставки, й під музей було спроєктовано два двоповерхові будинки у майбутньому так званому "етнічному кварталі" Дзюрахюг. Один будинок призначався для проживання режисера, інший – для музею. Важливо відзначити, що Параджанов сам обрав місце та проєкт будівництва, оскільки бачив цей простір як культурно-художній центр, де собі визначив роль господаря. Щоправда, етнічний квартал і досі залишається на папері. Планувалося, що він представлятиме всю різноманітність творчих професій Вірменії, однак, не судилося...
"Не наш" Параджанов: кінорежисер у західному кінознавстві
(2024) Канівець, Анастасія
Погляди на стиль Сергія Параджанова в західних дослідників досить близькі. Так, часто згадують, що його фільми підривають традиційний кінематографічний наратив. Відзначають зв’язок його творчої манери з живописом: tableaux, чи навіть tableaux vivants, – поширене означення характеру параджанівських кадрів1. "Живописна картина (tableaux) стала його основною технікою", – стверджує Джеймс Стеффен, а одна зі статей так і називається: "Образний символізм і призупинений рух. Пластика живописних полотен Сергія Параджанова". Як і в українських студіях, в західних одним із ключових є біографічний мотив потерпання Параджанова від каральної радянської системи. Як правило, дослідники не забувають підкреслити, що висунуті звинувачення (гомосексуалізм, доведення до самогубства, спекуляції) були лише прикриттям для справжньої причини: реакції владної системи на творчість митця як "антирадянську".
Художні особливості сценаріїв Сергія Параджанова
(2024) Морозов, Юрій
Сергій Параджанов був першим в Україні режисером, який відчув нові віяння у кіномистецтві та застосував на практиці ідеї авторського кіно. В період із 1965 по 1973 роки він написав у Києві шість сценаріїв. Це "Київські фрески" (1965), "Сповідь" (1969), "Інтермеццо" (1970), "Золотий обріз" (1972), "Ікар" (1972), "Диво в Оденсе" (1973). Задуми Параджанова тісно пов’язані з кіномовою та історичними перипетіями цього періоду, з драматичною долею самого автора, яка знайшла своє відображення в його сценаріях. Сергій Параджанов 1964 року зняв фільм "Тіні забутих предків". 1965-го фільму було присуджено премію на міжнародному кінофестивалі у Мар-дель-Плата в Аргентині, а згодом і на інших престижних фестивалях. Параджанов понад десять років працював режисером на кіностудії імені Олександра Довженка, зняв кілька фільмів, які нічим особливо не вирізнялися, і раптом – такий несподіваний успіх. Безсумнівно, його причиною була дивовижна обдарованість режисера, яка до певного часу не знаходила творчого виходу. Але були ще обставини, які допомогли розкритися його таланту. Назвемо їх. Це, насамперед, кіноекспедиція до Карпат та спостереження, набуті ним у процесі роботи над "Тінями". В результаті причетності до культури і традицій гуцулів Сергій Параджанов набув необхідний життєвий досвід та внутрішню свободу. З Карпат до Києва повернувся режисер зовсім іншого рівня.
Становище митця в радянській державі: метафорика "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова
(2024) Артамонов, Олександр
Мико в інтерпретації Параджанова виявився... німим! Герой, який у повісті говорить чи не найбільше, в екранізації обходиться лише мімікою та жестикуляцією – казку про "високого Бескида" оповідає ватаг, а Мико доповнює розповідь пластикою тіла. На жаль, ми не маємо записок С. Параджанова, в яких можна було б знайти пояснення такого переосмислення образу Мико. Чи не найголовніший урок, що виніс Параджанов з цих перших картин, – зафільмував "Тіні забутих предків" українською, зберіг гуцульський діалект і категорично не дозволив дублювати російською, що викликало спротив у влади і вплинуло на подальшу долю режисера. Такою була ціна професії Параджанова в епоху соцреалізму, до риторики якої він більше ніколи не повертався.
Випромінення співучасті
(2024) Саква, Олександр
Смерть гідної, красивої людини б’є раптовістю й незворотністю, та найпідліший її підступ – миттєве знецінення Буття: як не живи, ким не будь – кінець один… Пам’ять раз-по-раз лине до того, хто пішов – в тузі за сенсом й одухотворенням світу, і це остання послуга спочилого тим, хто лишився на пероні життя. Згадуючи його, ми відновлюємо вкрадену рівновагу й смерть втрачає свою гнітючу силу. Кістлява в змозі обірвати життя, та не владна над прожитим… Валерій Фіалко (1950–2023) – театрознавець, педагог. Доктор мистецтвознавства, завідувач кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (2004-2023), заслужений діяч мистецтв України. Захистив кандидатську дисертацію на тему "Взаємодія режисури і сценографії в сучасному українському театрі", докторську – "Трансформація образної лексики драматичного театру України другої половини ХХ століття". Автор монографій: "Режиссура и сценография: пути взаимодействия" (Київ, Мистецтво, 1989, 150 с.), "Театр України другої половини XX століття: образна лексика" (Київ, Видавничий дім "Антиквар", 2016). Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (2011), лауреат премії Національної спілки театральних діячів України в галузі театрознавства і театральної критики (1989, 2020). Викладав дисципліни: "Семінар з театральної критики", "Історія зарубіжного театру", "Методика викладання фахових дисциплін у ВНЗ" та інші. Був продюсером та автором сценарію документального фільму "Данило Лідер" (1989, "Артистична вітальня"), сценаристом телесеріалу "Останній аксель" (2022, спільне вирво MEGOGO та "SPACE Production"), "Річкова поліція" "SPACE Production" та ін. З 2018 – головний редактор кінотелекомпанії "SPACE Production".
Польський науковий журнал про українське кіно
(2024)
22 листопада Познанський університет ім. А. Міцкевича презентував черговий випуск журналу "IMAGES. The International Journal of European Film, Performing Arts and Audiovisual Communication", присвячений українському кіно. В ньому надруковані дослідження як польських, так і українських науковців, зокрема Сергія Марченка, Лариси Наумової, Лариси Брюховецької, Романа Росляка. Спікерами на презентації були кандидат мистецтвознавства, автор статті про стеження радянських спецслужб за О. Довженком Роман Росляк і професорка Ягеллонського університету Йоанна Войницька, авторка статті про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Презентація транслювалася на ютуб-каналі.
"Земля" в Музеї Американської кіноакадемії
(2024)
27 липня 2023 року фільм "Земля" показали в Музеї Американської кіноакадемії з прем’єрою нового оригінального саундтреку від британського композитора Люка Коррадайна. Проєкт ініційовано європейською громадською організацією UFACE (Ukrainians For the Arts, Culture and Education), яку заснувала українська кінопродюсерка та культурна менеджерка Катерина Шевченко. У пресрелізі значиться: "Українське мистецтво та культура подарували світові багато шедеврів. Фільм Довженка "Земля" один із них. Проте досі у світі він асоціюється з радянським, а не українським кіно (а радянське автоматично сприймається як російське). Ми прагнемо змінити це бачення, сформувати розуміння у світової спільноти виокремленого місця українського мистецтва радянської доби, презентувати українців як талановиту, освічену та творчу націю". Музей Американської кіноакадемії у Лос-Анджелесі відкрився у вересні 2021 року та присвячений історії, науці та культурному впливу кіноіндустрії.
Згадуючи репресованого Степана Шагайду
(2024)
15 листопада в Синьому залі Будинку кіно відбувся вечір пам’яті українського актора театру і кіно Степана Шагайди (1896–1938). Актор грав головні ролі у виставах театру "Березіль", після чого працював на Одеській та Київських кінофабриках, де знімався в німих фільмах "Людина з лісу", "Перлина Семираміди", "Ступати заважають" Георгія Стабового, "Перекоп" Івана Кавалерідзе, "П’ять наречених" Олександра Соловйова, "Кармелюк" Фавста Лопатинського і звукових "Іван" і "Аероград" Олександра Довженка – всього впродовж десяти років зіграв у 26 фільмах. Життя актора обірвала куля енкаведиста в січні 1938 року. На вечорі про Шагайду розповідали Лариса Брюховецька і Людмила Новикова, були показані фото і фрагменти фільмів "Кармелюк" і "Аероград".
Українські фільми на Таллінському кінофестивалі
(2024)
МКФ "Темні ночі" тривав з 3 по 19 листопада. Там було показано п’ять українських стрічок. У програмі "Найкраще з кінофестивалів" – "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової та "Степне" Марини Вроди. У програмі "Вибір критиків" – "Уроки толерантності" Аркадія Непиталюка. У програмі Doc@Just, "Права дітей" – документальна стрічка "Ми не згаснемо" Аліси Коваленко. Фільм Івана Тимченка про Мустафу Джемілєва "Киснева станція" взяв участь в Основній конкурсній програмі. Сценарист фільму – Михайло Бриних. У фільмі йдеться про події літа 1980-го року. Мустафа Джемілєв відбував чотирирічне заслання у якутському селищі Зирянка, де працював на кисневій станції. Щодня він наповнював киснем іржаві балони й котив їх на причал. Це монотонна та виснажлива робота. Головну роль зіграв Борис Орлов. Талліннський кінофестиваль "Темні ночі" (Pimedate Ööde filmifestival, PÖFF) вперше було проведено в 1997 році.
Галина Храпко: "У темні часи краще бачиш підсвічену для тебе дорогу"
(2024) Храпко, Галина
– Бути генеральною продюсеркою української кінокомпанії в наші часи складно. Розкажіть, як народилася ваша, як їй вдається триматися на плаву? – Так, це був великий ризик і виклик. Але саме у такі моменти, коли час наче на паузі, усвідомлюєш, що життя –воно тут і зараз. А ще у темні часи краще бачиш підсвічену для тебе дорогу, відчуваєш людей, з якими тобі комфортно на цій дорозі. А надихнули на роботу насамперед актори, кінотворці, які взяли зброю до рук і стали на захист країни. Вони – там, під кулями, щоб ми тут не опускали руки, а творили й готували сцену, знімальні майданчики для них. Дай Бог усім повернутися в професію. Щодо власної кінокомпанії – то це, насамперед, свобода. Я маю змогу визначати, які проєкти для мене пріоритетні, з якими партнерами крокувати, які головні меседжі доносити до українців та міжнародної спільноти. – Кінокомпанія має назву "Kalyna Film". -Калина завжди була для мене символом незламності, витривалості. Чим сильніші морози – тим більш цілющими та смачнішими стають її ягоди. Бачу в цьому аналогію з українцями: чим жорсткіші випробовування – тим нація стає міцнішою. Як ягоди у гроні туляться одна до одної, так і українці, об’єднані спільною трагедією, стають згур- тованішими. А всередині кожна ягідка має зернятко у формі серця. Це безмежна любов до своєї землі, до свого дому. Буквально кожна дрібниця має сенс. Любиш Україну – посади калину.
Ігор Кобрин залишив вагомий спадок
(2024) Саква, Олександр
11 грудня 2023 року помер Ігор Кобрин (1951 – 2023), один із найпродуктивніших українських документалістів. Особливість його діяльності в тому, що заснована ним ще на початку 1990-х студія "Телекон" розгорнулася на повну силу вже в часи Незалежності, тоді, коли документальне кіно в нас ледве жевріло, а держава його фінансово майже не підтримувала. Ігор Кобрин поєднував різні таланти – був сценаристом, режисером і продюсером. Він належав до категорії сценаристів-дослідників (мав дві вищі освіти –Львівський університет і КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого), невтомно шукаючи і знаходячи маловідомі сюжети з історії України, переважно ХХ століття. Як режисер він знайшов вдалу форму – динамічне розгортання сюжету, що спирався переважно на архівні документи, завдяки чому його фільми-дослідження були переконливими, мали інтелектуальне наповнення і викликали довіру. Вміло застосовував музичний супровід. Особливо вдалий – і за масштабом і за втіленням – серіал "Собор на крові"(10 серій) про боротьбу українців упродовж ХХ століття за незалежну державу. Як продюсер він зумів налагодити виробництво фільмів всупереч обставинам. Ігор Кобрин був невтомним трудівником і зробив значний внесок в українську документалістику.
Параджанов як художник: культура образу колажів і фільмів пізнього періоду
(2024) Ямборко, Ольга
Сергій Параджанов – особа поліфонічна, талановитий оповідач і образотворець. Як митець він присвятив себе кінематографу, і це творче середовище по-своєму вплинуло на його власний авторський стиль. Кінематограф С. Параджанова є органічною частиною його образотворчої феноменології, яка набуває різних систем репрезентації в декількох паралельних видових та жанрових парадигмах мистецтва. Поза екраном Параджанов постійно творив, це було властивістю його натури, характеру. У предметному сенсі, крім фільмів, об’ємну художню спадщину Параджанова складають колажі. "Параджанова знають переважно як режисера і не знають як художника. В останні роки почала з’являтися інформація, проєкти щодо його колажів. Все подається у вигляді двох іпостасей – режисер або колажист. Але людина працювала як цілісна особистість, і навряд чи варто розділяти, хоча це такий дослідницький метод, коли, віднявши одне, можна побачити інше". Сергій Параджанов є яскравим виразником – класиком епохи.
Станіслав Сукненко: кіноілюзіон як терапія. І не тільки...
(2024) Сукненко, Станіслав
Станіслав Сукненко (н. 1954, Кривий Ріг) – кінознавець, редактор кіно і ТБ, сценарист, режисер, актор, член Національної Спілки кінематографістів України. Був ст. редактором Українського експериментального ТО "Дебют" на кіностудії ім. О. Довженка та головним редактором ТРК "1+1" та "1+1 Продакшн". Автор книг "Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми" (2006) та "Tо Hollywood from Ukraine" (2018) і української версії цього видання "До Голлівуду з України" (2020). Автор сценарію і режисер (спільно з З. Фурмановою) 9-серійного документально-поетичного дослідження "... і буде нова Земля" (2003), мистецьких фільмів-портретів "Монологи. Ніна Матвієнко", "Фрески часу. Гобелени і писанки Ірини Проніної", "Тетяна Яблонська. Натхнення самоти", автор сценарію та режисер (спільно з Г. Кувівчак-Сахно) п/м документального фільму "З України до Голлівуду" (2019). Актор британських та українських театрів, кінофільмів і телесеріалів. На лондонській сцені грав Цинцината у "Запрошенні до страти", у Глазго – Єсеніна у виставі "Коли вона танцювала". Знімався у серіалах "The Knock", "Midnight Man", фільмах "GoldenEye" та "London from A to Zen". В Україні: роль Поета у виставі "Ніч в Саду забутих фруктів" (Центр ім. Леся Курбаса) та Лікаря у п’єсі "Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків" (Національний театр ім. Лесі Українки), знімався в телемуві "Операція "Че Гевара"", серіалах "Осінні квіти", "Чемпіони з підворіття", "Папік", "Сестри", "Холод", у фільмі "Будинок Слово. Нескінчений роман" зіграв Леся Курбаса.
"Острів сліз": тема і сюжетно-образна концепція сценарію
(2024) Ямборко, Ольга
У 1986 році літературний доробок Івана Миколайчука поповнив новий сценарій, створений спільно з французькою режисеркою Еліан Сабате. "Острів сліз" є останнім з нині відомих дванадцяти кіносценаріїв Івана Миколайчука. Передумови його появи не менш цікаві, ніж сам його сюжет, що виник з життя. У 1983 році історія українки Катерини Ясенчук, яка емігрувала до США та через незнання англійської мови провела 55 років у психіатричній лікарні, стала надбанням світових інформаційних агентств, нею зацікавилась француженка Еліан Сабате з наміром зробити фільм. Через радянське посольство у Франції вона розшукала Івана Миколайчука, приїхала до Києва і попросила українського митця показати їй Західну Україну. Разом, у супроводі приставлених осіб з органів держбезпеки, вони відвідали Львів і Луцьк, а потім кожен писав свій варіант сценарію. Однак "Острів сліз" так і залишився на папері: Івана Миколайчука не стало у серпні 1987 року, тож ідея фільму "канула в Лету" разом із Еліан Сабате, котра у себе на батьківщині сьогодні більше відома як громадська діячка в місцевому самоврядуванні.
"Захар Беркут" у театрі імені Леся Курбаса
(2024) Брюховецька, Лариса
Вистава "Захар Беркут" цікава насамперед своєю поліфонічністю й благородною подачею. Цю поліфонічність складають різні чинники. Насамперед – патріотично наснажений зміст першоджерела та його актуальність. Вистава настільки гармонійна і життєствердна, що її магія полонила не тільки глядачів старшого віку, а й семикласників, які, очевидно, вчать цей твір у школі з програми української літератури. Шкода, що така розкішна річ, як вистава "Захар Беркут", виконана зі сценічною винахідливістю й енергетичним наповненням, залишається тільки в невеликому приміщенні театру ім. Леся Курбаса. Вона продумана як дійство, яке споглядають глядачі з двох сторін, але вона має вийти на ширшу аудиторію, а найкраще – на телевізійну, щоб її дивилися не сто глядачів, а багато тисяч. Вона варта того, як і вартий український глядач, який потребує мистецької терапії й моральної підтримки духу в умовах боротьби за нашу країну з грізним і жорстоким ворогом.

Browse

Browsing Кіно-Театр. 2024. № 1 by Issue Date

Results Per Page

Sort Options