Кіно-Театр. 2024. № 4
Permanent URI for this collection
Browse
Recent Submissions
Item Свій серед своїх(2024) Саква, ОлександрВ один із квітневих вікендів у Національну спілку кінематографістів України завітав "оскароносець" Мстислав Чернов – автор документальної стрічки "20 днів у Маріуполі". Цього певне б не сталося, якби не завзятість голови НСКУ Сергія Борденюка, що запросив режисера-тріумфатора й вирвав його з щільного графіка перебування в Києві. Тож, коли вони разом зайшли до Синього залу Будинку кіно, щасливішої людини за очільника Спілки годі було знайти! Та й прибув гість не один, а з колегою – оскароносною Хлоєю Чжао. Мстислав Чернов виявився щирим, відкритим, розумним наратором, що справді прагнув задовольнити цікавість тих, хто прийшов на зустріч (переважно студентів)...." Хочу сказати, що мене нині щиро цікавить стан новітнього українського кінематографа. Я бачу фільми, в яких звучить голос унікального вітчизняного кіно, йде пошук власної теми і перспективи, і я вам без перебільшення скажу: світ чекає на українське кіно вищого ґатунку. Це серйозний шанс, і нам слід було б ним скористатися." По закінченню зустрічі Мстислав Чернов поставив автограф на сторінці журналу "Кіно-Театр", де були вміщені світлини з лондонської церемонії вручення команді фільму "20 днів у Маріуполі" престижної премії BAFTA.Item "Якби я міг обміняти нагороду..."(2024) Брюховецька, ЛарисаРежисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка і продюсерка Василіса Степаненко – творці фільму "20 днів у Маріуполі", нагородженого премією "Оскар" у березні 2024 року. Ці імена сьогодні знають чимало українців, принаймні ті, хто цікавиться українським кіно. Імена, про які ще два роки тому в кінопросторі ніхто не знав, сьогодні на слуху в багатьох. Вони – тріумфатори, саме їх удостоєно нагороди, про яку мріють чимало кінематогра-фістів і в нас, і в будь-якій іншій країні. Фільм "20 днів у Маріуполі" майже одночасно з "Оскаром" отримав визнання і в Україні – Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації "Публіцистика". Картина продовжує мандрувати світом, розкриваючи очі тим, хто ще залишається далеким від кривавих подій в Україні.Item На фронті загинув актор, ротний медик Євген Шумілов-"Мет"(2024)Він був успішним актором і зараз міг би продовжувати займатися своєю професією. Однак на початку 2022 року став на захист рідної землі. "Життєрадісний, позитивний, бадьорий і справжній", – саме так згадують про 32-річного актора Євгена Шумілова. Євген народився в Києві, навчався у школі № 306. Освіту актора здобув у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. В його творчому доробку – ролі в серіалах "Речовий доказ", "Реальна містика", "СидОренки-СидорЕнки", "Швидка", "Агенти справедливості" і "Відділ 44". До фронту, де Євген служив понад два роки, актор часто грав на театральних сценах, а також, крім українських серіалів, знімався в рекламі. Однією з таких була його роль воїна у рекламі для компанії "Нова пошта", яка вийшла напередодні Нового року під слоганом "Завтра буде!". Він допомагав благодійному фонду "З Богом у серці". У 2022 році Шумілов пішов добровольцем на війну. Працював ротним медиком у Третій штурмовій бригаді. 30 квітня 2024-го стало відомо, що він загинув. Сумну звістку повідомив близький друг Євгена – Іван Марченко. За його словами, медик-воїн віддав своє життя, аби врятувати пораненого побратима. Про загибель Шумілова написав український режисер Антоніо Лукіч. Він розповів, що вони разом працювали над рекламою для "Нової пошти". Мав честь попрацювати з ним на знімальному майданчику, де він так пронизливо та з такою надією дивився в майбутнє. Дякую тобі, Женю, світла пам'ять". У Євгена залишилася мама та вітчим з інвалідністю.Item Данило Денисевич – студент-воїн(2024)Данило народився 1 березня 2002 року в Києві, в родині художників: батько – аніматор, мати – майстриня декоративного мистецтва, брат навчається в художній академії містечка Урбіно в Італії. Навчався Данило в Інституті екранних мистецтв – у майстерні Андрія Дончика опа новував професію режисера ігрового кіно. На режисуру вступав, підготувавши стрічку "Вглиб". Вона незвична, з розміром кадру 4:3 ч/б, що невипадково, адже хлопець захоплювався режисерами Нової хвилі, а одним із най- улюбленіших його фільмів була "Сьома печать" Іґмара Берґмана. Як пояснив його батько, Борис Денисевич, "зняв її на старий фотоапарат Olympus, на якому відео було, здається, pal 640x480, попри мої пропозиції знімати на більший формат. Думаю, його влаштовувала така нечіткість зображення, бо десь-якось передавала якість 16-мм плівки. Батько Данила так пояснив його задум. Основна ідея фільму – саморозвиток людини. Копаючи вглиб, ти обов’язково потрапляєш нагору (галантно одягнутий герой, який знімає капелюх, – це фактично квінтесенція довершеної Людини), але вершина – це тільки початок; тому Людина не повинна зупинятись у розвитку і має продовжувати копати вглиб". На фронті студент воював у медичній роті 5 ОШБр. З його записів: "...Найгірше те, що ця війна мене неабияк змінила в певних моментах, і цей я вже не зможе розповісти такі історії, які міг розповісти ранній я... А як я буду після цього розповідати історії?... Маса нерозказаних до 24-го історій, імовірніше за все, припадуть пилом і згодом обернуться в прах..." Загинув 3-го травня 2023 року на початку 2-ї ночі від атаки російських дронів.Item Людина проти системи(2024) Котенок, ВікторіяЗагалом, вистава схожа на кошмарний, абсурдний сон, який сниться головному герою: тьмяне освітлення його кімнати, де відбуваються події, загадкова поява варти, яка вимірює й описує все його майно, меблі, які оживають і рухаються по кімнаті, гучні химерні звуки, які лякають, незрозумілість і загадковість ситуацій, в яких він опиняється, дивна поведінка людей, що з’являються в його житті. Все навколо схоже на суцільний сюр, тому Йозеф К. до останнього думає, що це якесь нічне жахіття, яке от-от має закінчитися, або злий жарт його знайомих, що будь-якої миті розкриється, або циркова вистава, яка завершиться скиданням масок з облич артистів.Item Хід королеви(2024) Велика, АнгелінаУ столичному Театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра вистави "Марія Стюарт" за п’єсою Фрідріха Шиллера (переклад з нім. Юрія Корецького). Двоповерхова конструкція з металу та скла (художник Петро Богомазов) нагадує великий акваріум, камеру, де за скляними вітражами ув’язнено Марію Стюарт (Анжеліка Савченко). У простому, некоролівському вбранні вона позує, немов закам’яніла статуя (на нозі у неї – електронний браслет). Погляд тьмяний і понурий. Здається, що вона вже мертва чи напівмертва, її пластика повільна, загальмована. Мініатюрна дівчинка з довгими рудими кучерями, як красива порцелянова лялька з вишуканими манерами та граційними рухами. Маючи вольове нутро, Стюарт завжди залишається непереможною і становить загрозу й острах для ворогів. "Марія Стюарт" у постановці Івана Уривського – це позачасова історія про внутрішній конфлікт людини: її совісті і підлості, гідності і зради, милосердя та жорстокості. Сваволі та людяності. Про вибір, який ми робимо щодня, тим самим обираючи долю, шлях та влас- не майбуття.Item Відблиск неба в нашому вікні(2024) Іванишина, ЛарисаПоштовхом для фільму "Відблиск" стала родинна подія: "На початок роботи над цією історією, – розповів Валентин Васянович, – мене надихнув голуб. Він врізався в нашевікно, летів на великій швидкості. Візерунок, який залишився, був одночасно прекрасним і жахливим. Детальний відбиток крил, кривавий слід від удару голови, пір’я, що прилипло до скла: усе це бачила моя 10-річна дочка. У наступні дні ця подія торкнулася нас. Її хвилювання, запитання, очікування чудесного воскресіння, заперечення незворотності цієї події, спроби зрозуміти смерть з дитячої точки зору спонукали мене написати розповідь про стосунки батька й доньки в розпал скорботи з приводу смерті". Як відомо, птахів у фольклорній традиції асоціюють з душами померлих (згадаймо розмову трьох пташок у містерії "Великий льох" Тараса Шевченка). І загиблого птаха у "Відблиску" можна асоціювати з душею людини, що загинула в російському полоні. Картина Васяновича лягає на психіку глядача важким тягарем. Та після того, що світ побачив у Бучі та інших окупованих росіянами містах України, жахіття полону, зображені у "Відблиску", не здаються надмірністю. Загалом сприйняття фільму дещо контраверсійне: з одного боку, виникає внутрішній протест проти надмірностей у натуралізмі сцен жорстокості й насильства, показаних в режимі буденної рутини, з іншого – повага до сміливості, з якою В. Васянович взявся за відтворення такої реальності; інші режисери братися за таке не поспішають. Уже анонсовано нову роботу Васяновича, він прагне знову, як і в "Атлантиді", прогнозувати близьке майбутнє України.Item Історія страти як квінтесенція 1990-х(2024) Канівець, АнастасіяВ останні роки тема 90-х в українському кіно стала помітною як ніколи: "Носоріг" Олега Сенцова, "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової, "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка, "Назавжди-Назавжди" Анни Бурячкової, нарешті, тільки нещодавно з успіхом екранами пройшла підліткова "драма становлення" "Я і Фелікс" режисерки Ірини Цілик за романом Антона Чеха. Важливий фільмовий прийом – робота з мовою. Автори відтворили характерну для українських реалій "мовну шизофренію", коли перехід з української на російську був звичним явищем. Підкреслено це дублюванням, що накладається на російські репліки і водночас підкреслює їх чужорідність та "кінематографічність" усього фільмового дійства. "Ля Палісіада", повнометражний дебют молодого режисера Філіпа Сотниченка, вже встигла зібрати ужинок нагород. Це показує запит як на обрану стилістику, так і на саму тематику 90-х. Стрічка ця вписується в рамки фестивального східноєвропейського кіно про похмурі місцеві реалії – і добре, коли в умовах кризи кіновиробництва українським кіновиробникам вдається втримувати бодай цю нішу. Корисна вона й українським глядачам: іноді варто нагадати собі минуле, щоб тим упевненіше йти вперед.Item Едемський сад біля воріт Пекла: "Зона інтересу"(2024) Швець, ЮлійЦей дратуючий "Апокаліпсис" – сплав Пекла і Раю в часопросторі – "одкровення" від Джонатана Глейзера, яке неможливо ігнорувати. Його актуальність надзвичайна, адже спадкоємці колишніх злочинців сьогодні виглядають цілком "нормальними" індивідами. З огляду на те, з якою легкістю деякі онуки жертв нині копіюють дії катів (виправдовуючи свої дії "розширенням життєвого простору"), це знання допомогло би нам не перетворювати окремі особисті драми в універсальну трагедію людства. "Зона інтересу" – четвертий фільм Джонатана Глейзера, який своєю заявою на церемонії вручення стрічці премії "Оскар" (за найкращий фільм іноземною мовою і найкращий звук) став відомим не лише кінематографічній публіці. Американський режисер єврейського походження – Глейзер – різко засудив військові злочини Ізраїлю в секторі Газа, чим викликав до своєї персони прискіпливу увагу "прогресивної критики".Item SEMINCI-68: нехай свято не занепадає(2024) Скоморощенко, Ольга68-й Міжнародний тиждень кіно (SEMINCI) зазнав важливих змін, і не у всьому, на жаль, позитивних. Щоденне фестивальне видання, що супроводжувало цей впливовий МКФ авторського кіно, перестало видаватись, а колишній доволі об’ємний каталог фестивалю, з якого можна було дізнатись не тільки про фільми-учасники фестивальних програм, а й про їхніх творців, зійшов нанівець до невеличкої брошури. Але найважливішою стала зміна директора SEMINCI і великою мірою його творчо-організаційного колективу. На зміну Хав'єру Ангуло, який з успіхом очолював SEMINCI з 2008 по 2022 рік, тобто 15 років, прийшов Хосе Луїс Сієнфуéгос, який перед тим 12 років був директором МКФ Європейського авторського кіно в Севільї. А Хав'єр Ангуло вирішив дебютувати як автор сценарію і режисер, почавши працювати над документальним фільмом "Втрата" про "відтік мізків" з Аргентини, викликаний свого часу військовою диктатурою в цій країні. Офіційна програма складалася з 17 конкурсних та 6 позаконкурсних стрічок, 10 із яких були іспанського виробництва або спільного з іншими європейськими країнами. Найвищою нагородою ("Золотим колоском") відзначили повнометражний дебют молодої іспанської режисерки з Каталуньї Лаури Феррес "Постійне зображення" (Іспанія, Франція, 2023). Новий директор SEMINCI Хосе Луїс Сієнфуéгос подякував своєму попереднику Хав'єру Ангуло за "зразкову передачу повноважень", за те, що ним і ще раніше директором SEMINCI Фернандо Лара було прокладено організаційну й адміністративну структуру фестивалю надзвичайної ефективності, яка й дозволила новій команді працювати, як він висловився, "в умовах тотальної свободи". Лишається тільки побажати Хосе Луїсу Сієнфуегос (в дослівному перекладі "сто вогнів") впевненого плавання в безмежному океані світового кінематографу, авангардом якого є авторське кіно.Item Олександр Кришталович: "Моєю позицією завжди була – українська мова" : [інтерв’ю](2024) Кришталович, ОлександрОлександр Кришталович (н. 14.09.1981, Івано-Франківськ ) – український кінооператор. Закінчив факультет операторської майстерності КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, диплом захистив короткометражним ігровим фільмом "Світлячки" (2004). Працює на телебаченні і в кіно. Зняв фільми: "Метелик" (2011, к/м), "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" (2012, Insight Media), "Іван Сила" (2013, Insight Media), док/ф. "Thet never happened" (2017, Armistice Films, Канада), "Тарас. Повернення" (2019, Insight Media), "Толока" (2020, Illienko film, ESSE house, Pronto production, Fresh production), "Чорний ворон" (2020, ТЕТ продакшн), "Fleurs Sauvages" (2024, Франція, к/м), "ГІЛЛЕЯ" (Eastmen Films, Україна/Швеція/Польща/Франція/Іспанія) у виробництві. Оператор-постановник серіалів: "Серцю не накажеш" (160 серій, 2007, FilmUA), "По закону" (80 серій, 2010, Pronto production), "Порох і дріб" (24 серії, 2011, StarMedia), "Забути і згадати" (12 серій, 2015, FilmUA), "The Camps" (33 серії, 2016, Armistice Films, Канада), "Специ" (4 серії, 2017 StarMedia), "Опер за викликом" (18 серій, перший сезон, 2018, RunGo production).Item Ірма Вітовська-Ванца: "В нас з’явилося серйозне, гарне кіно та свій голос у європейському просторі" : [інтерв’ю](2024) Вітовська-Ванца, ІрмаЗаслужена артистка України Ірма Вітовська-Ванца знімається в кіно, грає на сценах, задіяна у волонтерстві, меценатстві, в громадському житті України. Популярність їй принесла роль у комедійному серіалі "Леся + Рома". Відтоді вона зіграла десятки різнохарактерних персонажів у театрі й кіно. Дворазова лауреатка національних премій "Золота дзиґа", "Київська пектораль" і "Телетріумф", "Київ" ім. І. Миколайчука, лауреатка "Woman in art" від ООН та Українського інституту МЗС.Item Бенедикт Ерлінгссон: мистецтво може стати (бути) активним : [інтерв’ю](2024) Ерлінгссон, БенедиктБенедикт Ерлінгссон (н. 1969) – відомий ісландський актор теару і кіно, сценарист, режисер. Високу оцінку європейських критиків отримав його режисерський дебют у повнометражному кіно – стрічка "Hross í oss"(2013 рік, в прокаті "Про коней і людей"). Зокрема, одержала Премію Kutxa кращому режисеру-дебютанту на Міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні (2013), Премію Північної ради (2014), призи глядацьких симпатій на Міжнародних кінофестивалях в Тромсі (Норвегія, 2014), Гетеборзі (Швеція, 2014). Друга повнометражна стрічка Бенедикта Ерлінгссона "Kona fer i stríð" (2018 рік, в українському прокаті "Гірська жінка на війні") була знята за участю України. Вона також була добре прийнята як в Ісландії, так і за кордоном, і удостоєна багатьох нагород, у тому числі Премії SACD та Призу Rall d’Or на Каннському кінофестивалі (2018), Премії Північної ради й Премії LUX Film Award Європейського парламенту (2019).Item Гротески Наталі Марченкової(2024) Канівець, АнастасіяІронія, гротеск, елементи абсурду – те, без чого годі уявити собі українську анімацію. Серед майстрів, що найпослідовніше проявили себе в цьому напрямку, шанувальники української анімації одразу назвуть Наталю Семенівну Марченкову. Наталю Марченкову (н. 1 червня 1948, Київ) до анімації привів... кінотеатр "Київ". За спогадами режисерки, на вчаючись у Київському училищі прикладного мистецтва (згодом перепрофільованого в Київський художньо-промисловий технікум), після занять вона часто ходила в кіно. Одного дня перед основним сеансом було показано мультфільм, який вразив дівчину незвичайною, "амери канською" стилістикою. На її подив, у титрах до стрічки стояло: "Київська кіностудія науково-популярних фільмів". Складеться так, що режисер фільму Давид Черкаський стане чоловіком Марченкової, а студія – місцем роботи, де вона сама творитиме класику української анімації. Враження від фільму було таким сильним, що після захисту диплому з-поміж запропонованих місць роботи Марченкова без вагань обрала кіностудію науково-популярних фільмів. Режисерський дебют Марченкової припав на 1985 рік.Item Епоха Марлона Брандо. До 100-ліття актора(2024) Ямборко, Ольга3 квітня цього року минуло сторіччя Марлона Брандо – актора, котрий став уособленням бунтарської стихії покоління, що визріло у міжвоєнний період, брало участь у Другій світовій війні та проявило себе несприйнятливим до буржуазних норм, якими прагнуло жити суспільство першого повоєнного десятиліття. На професійній сцені Брандо з’явився у 1944 році у виставі "Я пам’ятаю, мамо", а незабаром прийшло визнання у постановці за п’єсою Теннессі Вільямса "Трамвай "Бажання" (1947). 1951 року Брандо перевтілився у свого героя Стенлі Ковальські вже в екранізації "Трамваю "Бажання" Еліа Казана. Співпраця з цим режисером виявилася доволі плідною, особливо на ранньому етапі творчості, і знаковою у біографії Марлона Брандо в цілому. Він буквально увірвався на кіноекран – 1950-ті роки минули під його зіркою: чотири із дванадцяти ролей цього періоду було номіновано на премію "Оскар", не рахуючи інших відзнак. Першого "Оскара" Брандо отримав за роль Террі Малоя у стрічці Еліа Казана "У порту" (1954). Фільмографія Марлона Брандо відображає кардіограму його покоління, яке перейшло війни і, можна сказати, було поставлене на межі старого консервативного і нового постмодерного часу. Як актор Брандо в цій ситуації вповні звершив свою творчу місію, у т. ч. передав естафету свого досвіду молодому поколінню. В "Апокаліпсисі сьогодні" про його героя полковника Волтера Курца сказано: "Він міг стати генералом, натомість став собо". Марлон Брандо став собою, попри найвище визнання, бу- дучи Актором до останніх днів своєї епохи.Item Тетяна Проворова: від Герди і Мавки до Наташі з позивним "Горобчик"(2024) Котенок, ВікторіяТетяна Проворова (н. 1978) – акторка театру і кіно, ведуча концертів, заслужена артистка України. Закінчила Херсонське училище культури (викладачка Лідія Лимаренко). З 1998 року – акторка Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша. Грала у виставах: "Дванадцята ніч, або Що захочете" Шекспіра (Олівія), "Лісова пісня" Лесі Українки (Мавка), "За двома зайцями" Михайла Старицького (Галя), "Ніч перед Різдвом" Гоголя (Оксана), "Ромео і Джульєтта" (у І версії Джульєтта, у ІІ – Леді Капулетті), "Каліка з острова Інішмаан" МакДони (Хелен МакКармік), "Обережно, жінки!" Андрія Курейчика (Лулу), "Продавець дощу" Річарда Неша (Лізі), "Порожнеча" Володимира Зуєва (Медсестра) та інші. Знялася у серіалах "Пляж" (2014) Дмитра Пантелєєва, "Агенти справедливості" Антоніни Горіної, Дмитра Андріянова, Ярослави Кузьменко (2018), "Жіночий лікар" Олександра Пархоменка, Антона Гойди, Олексія Колесника, Олександра Онуфрієва (2012–2018).Item Піднесена аура "Трьох кольорів"(2024) Ходько, ОлегУсі три фільми побачили світ протягом 1993–1994 років, а створені були спільно Польщею, Францією та Швейцарією. Саме Франція забарвила трилогію у синє, біле та червоне – кольори її прапора. Кольори, крім свободи (синій), символізують рівність (білий) і братерство (червоний), і кожне з цих понять стало темою відповідного фільму. Однак цим символізм не обмежується; ба більше, ці теми навіть не відіграють аж настільки важливої ролі. Кесльовський в інтерв’ю студентській газеті Оксфордського університету зауважував, що так названо фільми насамперед тому, що гроші на їх створення були французькими. "Червоний" є найбільш філософською та спонукає до роздумів. У "Синьому" у нас був більш приголомшливий сюжет, у "Білому" – легка, наративна історія, де ми прислухаємося до того, що говорять персонажі.Item "Будинок "Слово": нескінчений роман"(2024)Художній фільм Тараса Томенка, якого чекали, який автори довго плекали й навіть випустили у 2017 році в якості його форескіза повнометражну документальну стрічку "Будинок "Слово", відбувся – прийшов до глядача. Історія про нашу майже "втрачену Антлантиду" – покоління Розстріляного відродження, ширше – про митців у певних умовах, їхнє усвідомлення, відповідальність за створене і вибір без вибору. З часу виходу фільму на екран пролунало чимало слушних думок, написано рецензій, тож дозволю собі зупинитись на його художній складовій, позаяк "Будинок "Слово". Нескінчений роман" у кінематографічному сенсі є ще й своєрідним продовженням нескінченного роману власне з українським кіно: цей твір є його історією, традицією і воднораз живим нервом сьогодення.Item Життя як кінороман(2024) Котенок, ВікторіяЧотири роки знадобилося Світлані Табачніковій, доньці української акторки театру, кіно, радіо і телебачення, режисерки і педагогині Поліни Нятко (справжнє прізвище – Омельченко), щоб зібрати і структурувати матеріали для книги про маму. А саме: її щоденникові записи і фотографії, її аудіозаписи розповідей студентам, спогади про неї сучасників у книгах і періодичних виданнях, документи КГБ з Миколаївської в’язниці у справі її чоловіка Ісая Табачнікова. Акторка прожила не мало не багато, а майже 100 років – з 1900 по 1994 рік – і була свідком багатьох етапних подій (від революції 1917 року до незалежності України 1991 року). Книга містить 22 розділи і в хронологічному порядку від першої особи дуже детально розповідає, як дівчина з багатодітної сім’ї селянина-бідняка Мусія Омельченка з села Карабичин Житомирської області, завдяки своїй наполегливості, сміливості, дієвості, стала відомою українською акторкою.Item Сценарії Сергія Параджанова, написані в Україні(2024) Іванишина, ЛарисаРезультатом перших десяти років життя Сергія Параджанова у Києві й роботи на кіностудії ім. О. Довженка стали фільми ("Андрієш", "Перший парубок", "Українська рапсодія", "Квітка на камені"), які не особливо виділялися з поточної продукції. 1963–1964 рік став потужним вибухом традиції й поділив життя кінорежисера на два етапи: до "Тіней забутих предків" і після них. Картина Параджанова полетіла світами, викликаючи подив і захоплення. Міжнародне визнання помножило творчі сили, додало впевненості у собі й породило бажання висловити мовою кіно власний мистецький світ. Режисер хотів поділитися своєю любов’ю до Києва, виразити суб’єктивне відчуття мальовничого міста над Дніпром, яке стало для нього рідним. Він не визнавав жанрове кіно, а тим більше чужим був йому кінематограф казенний, ідеологічно заангажований, він піддавав його критиці. Тим самим набував собі іміджу опозиціонера, що не йшло на користь розвитку його кар’єри. Він стверджував, що його кіно – живописне, воно тяжіє до статичності, до ритуалу, до притчі. Переглядаючи фільми, вчитуючись у тексти, де він пропонував продуктивні ідеї для кіно, досліджуючи його біографію, не можна не погодитися з авторами книги, що він випередив свій час.