Кіно-Театр. 2024. № 4

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/31063

Browse

Now showing 1 - 20 of 29

SEMINCI-68: нехай свято не занепадає
(2024) Скоморощенко, Ольга
68-й Міжнародний тиждень кіно (SEMINCI) зазнав важливих змін, і не у всьому, на жаль, позитивних. Щоденне фестивальне видання, що супроводжувало цей впливовий МКФ авторського кіно, перестало видаватись, а колишній доволі об’ємний каталог фестивалю, з якого можна було дізнатись не тільки про фільми-учасники фестивальних програм, а й про їхніх творців, зійшов нанівець до невеличкої брошури. Але найважливішою стала зміна директора SEMINCI і великою мірою його творчо-організаційного колективу. На зміну Хав'єру Ангуло, який з успіхом очолював SEMINCI з 2008 по 2022 рік, тобто 15 років, прийшов Хосе Луїс Сієнфуéгос, який перед тим 12 років був директором МКФ Європейського авторського кіно в Севільї. А Хав'єр Ангуло вирішив дебютувати як автор сценарію і режисер, почавши працювати над документальним фільмом "Втрата" про "відтік мізків" з Аргентини, викликаний свого часу військовою диктатурою в цій країні. Офіційна програма складалася з 17 конкурсних та 6 позаконкурсних стрічок, 10 із яких були іспанського виробництва або спільного з іншими європейськими країнами. Найвищою нагородою ("Золотим колоском") відзначили повнометражний дебют молодої іспанської режисерки з Каталуньї Лаури Феррес "Постійне зображення" (Іспанія, Франція, 2023). Новий директор SEMINCI Хосе Луїс Сієнфуéгос подякував своєму попереднику Хав'єру Ангуло за "зразкову передачу повноважень", за те, що ним і ще раніше директором SEMINCI Фернандо Лара було прокладено організаційну й адміністративну структуру фестивалю надзвичайної ефективності, яка й дозволила новій команді працювати, як він висловився, "в умовах тотальної свободи". Лишається тільки побажати Хосе Луїсу Сієнфуегос (в дослівному перекладі "сто вогнів") впевненого плавання в безмежному океані світового кінематографу, авангардом якого є авторське кіно.
Бенедикт Ерлінгссон: мистецтво може стати (бути) активним : [інтерв’ю]
(2024) Ерлінгссон, Бенедикт
Бенедикт Ерлінгссон (н. 1969) – відомий ісландський актор теару і кіно, сценарист, режисер. Високу оцінку європейських критиків отримав його режисерський дебют у повнометражному кіно – стрічка "Hross í oss"(2013 рік, в прокаті "Про коней і людей"). Зокрема, одержала Премію Kutxa кращому режисеру-дебютанту на Міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні (2013), Премію Північної ради (2014), призи глядацьких симпатій на Міжнародних кінофестивалях в Тромсі (Норвегія, 2014), Гетеборзі (Швеція, 2014). Друга повнометражна стрічка Бенедикта Ерлінгссона "Kona fer i stríð" (2018 рік, в українському прокаті "Гірська жінка на війні") була знята за участю України. Вона також була добре прийнята як в Ісландії, так і за кордоном, і удостоєна багатьох нагород, у тому числі Премії SACD та Призу Rall d’Or на Каннському кінофестивалі (2018), Премії Північної ради й Премії LUX Film Award Європейського парламенту (2019).
"Будинок "Слово": нескінчений роман"
(2024)
Художній фільм Тараса Томенка, якого чекали, який автори довго плекали й навіть випустили у 2017 році в якості його форескіза повнометражну документальну стрічку "Будинок "Слово", відбувся – прийшов до глядача. Історія про нашу майже "втрачену Антлантиду" – покоління Розстріляного відродження, ширше – про митців у певних умовах, їхнє усвідомлення, відповідальність за створене і вибір без вибору. З часу виходу фільму на екран пролунало чимало слушних думок, написано рецензій, тож дозволю собі зупинитись на його художній складовій, позаяк "Будинок "Слово". Нескінчений роман" у кінематографічному сенсі є ще й своєрідним продовженням нескінченного роману власне з українським кіно: цей твір є його історією, традицією і воднораз живим нервом сьогодення.
Відблиск неба в нашому вікні
(2024) Іванишина, Лариса
Поштовхом для фільму "Відблиск" стала родинна подія: "На початок роботи над цією історією, – розповів Валентин Васянович, – мене надихнув голуб. Він врізався в нашевікно, летів на великій швидкості. Візерунок, який залишився, був одночасно прекрасним і жахливим. Детальний відбиток крил, кривавий слід від удару голови, пір’я, що прилипло до скла: усе це бачила моя 10-річна дочка. У наступні дні ця подія торкнулася нас. Її хвилювання, запитання, очікування чудесного воскресіння, заперечення незворотності цієї події, спроби зрозуміти смерть з дитячої точки зору спонукали мене написати розповідь про стосунки батька й доньки в розпал скорботи з приводу смерті". Як відомо, птахів у фольклорній традиції асоціюють з душами померлих (згадаймо розмову трьох пташок у містерії "Великий льох" Тараса Шевченка). І загиблого птаха у "Відблиску" можна асоціювати з душею людини, що загинула в російському полоні. Картина Васяновича лягає на психіку глядача важким тягарем. Та після того, що світ побачив у Бучі та інших окупованих росіянами містах України, жахіття полону, зображені у "Відблиску", не здаються надмірністю. Загалом сприйняття фільму дещо контраверсійне: з одного боку, виникає внутрішній протест проти надмірностей у натуралізмі сцен жорстокості й насильства, показаних в режимі буденної рутини, з іншого – повага до сміливості, з якою В. Васянович взявся за відтворення такої реальності; інші режисери братися за таке не поспішають. Уже анонсовано нову роботу Васяновича, він прагне знову, як і в "Атлантиді", прогнозувати близьке майбутнє України.
"Відблиск" у кінотеатрах з 16 травня
(2024)
16 травня в український прокат вийшла драма "Відблиск" режисера Валентина Васяновича про військового хірурга, який повернувся з російського полону. Перебуваючи в полоні, чоловік стає свідком знущання та катування українців російськими окупантами. Завдяки обміну полоненими він повертається до свого колишнього цивільного життя та пробує знайти сенс життя через відновлення стосунків із колишньою дружиною та їхньою дочкою. Головну роль виконав відомий актор Роман Луцький. Знімався також і Андрій Римарук, який зіграв головного героя у фільмі "Атлантида".
Гротески Наталі Марченкової
(2024) Канівець, Анастасія
Іронія, гротеск, елементи абсурду – те, без чого годі уявити собі українську анімацію. Серед майстрів, що найпослідовніше проявили себе в цьому напрямку, шанувальники української анімації одразу назвуть Наталю Семенівну Марченкову. Наталю Марченкову (н. 1 червня 1948, Київ) до анімації привів... кінотеатр "Київ". За спогадами режисерки, на вчаючись у Київському училищі прикладного мистецтва (згодом перепрофільованого в Київський художньо-промисловий технікум), після занять вона часто ходила в кіно. Одного дня перед основним сеансом було показано мультфільм, який вразив дівчину незвичайною, "амери канською" стилістикою. На її подив, у титрах до стрічки стояло: "Київська кіностудія науково-популярних фільмів". Складеться так, що режисер фільму Давид Черкаський стане чоловіком Марченкової, а студія – місцем роботи, де вона сама творитиме класику української анімації. Враження від фільму було таким сильним, що після захисту диплому з-поміж запропонованих місць роботи Марченкова без вагань обрала кіностудію науково-популярних фільмів. Режисерський дебют Марченкової припав на 1985 рік.
Данило Денисевич – студент-воїн
(2024)
Данило народився 1 березня 2002 року в Києві, в родині художників: батько – аніматор, мати – майстриня декоративного мистецтва, брат навчається в художній академії містечка Урбіно в Італії. Навчався Данило в Інституті екранних мистецтв – у майстерні Андрія Дончика опа новував професію режисера ігрового кіно. На режисуру вступав, підготувавши стрічку "Вглиб". Вона незвична, з розміром кадру 4:3 ч/б, що невипадково, адже хлопець захоплювався режисерами Нової хвилі, а одним із най- улюбленіших його фільмів була "Сьома печать" Іґмара Берґмана. Як пояснив його батько, Борис Денисевич, "зняв її на старий фотоапарат Olympus, на якому відео було, здається, pal 640x480, попри мої пропозиції знімати на більший формат. Думаю, його влаштовувала така нечіткість зображення, бо десь-якось передавала якість 16-мм плівки. Батько Данила так пояснив його задум. Основна ідея фільму – саморозвиток людини. Копаючи вглиб, ти обов’язково потрапляєш нагору (галантно одягнутий герой, який знімає капелюх, – це фактично квінтесенція довершеної Людини), але вершина – це тільки початок; тому Людина не повинна зупинятись у розвитку і має продовжувати копати вглиб". На фронті студент воював у медичній роті 5 ОШБр. З його записів: "...Найгірше те, що ця війна мене неабияк змінила в певних моментах, і цей я вже не зможе розповісти такі історії, які міг розповісти ранній я... А як я буду після цього розповідати історії?... Маса нерозказаних до 24-го історій, імовірніше за все, припадуть пилом і згодом обернуться в прах..." Загинув 3-го травня 2023 року на початку 2-ї ночі від атаки російських дронів.
"Довбуш" мандрує Європою
(2024)
У березні в Парижі, в кінотеатрі неподалік Єлисейських полів, не було вільних місць. Квитки розкупили задовго до показу. " ...Я з самого початку не розраховував на закордонного глядача. Для мене головним глядачем був українець. Мій головний меседж – боротьба за свою свободу і за свою незалежність. Але зараз мені іноземці кажуть: а, так ви не тільки зараз боретесь. Не 20 років і не 100. Свобода і незалежність – це наші постулати, – говорить Олесь Санін. – Це така історична ретроспекція. І з’ясувалося, що вона цікава. Я спеціально уникав розва жальної сторони. Головне – донести нашу українську ідею. І це вдалося". (http://www.golos.com.ua/article/377451) «Довбуш" Олеся Саніна також здобув Гран-прі українського Міжнародного кінофестивалю "Птах" у Великій Британії, де зазначалося: "Гран-прі фестивалю одностайним рішенням присуджується неймовірно потужному фільму, що проносить ідею волелюбності із глибини історії у наші часи. Неймовірний талант та робота потужної знімальної групи на чолі із режисером Олесем Саніним та продюсером Максимом Асадчим, завдячуючи живопису Сергія Михальчука, видатній музиці та яскравим акторським роботам, народили цей фільм, що назавжди буде вписаний у головні кінотвори України". Темою цьогорічного українського МКФ "Птах" була "Українська культура та ментальність у контексті європейської". Організатори робили наголос у показах на українській історії, культурі та історичних постатях, що вплинули на загальноєвропейський розвиток. Фестиваль підтримали міська влада Брайтона, телевізійний медіахолдинг Latest CIC, BBC Sussex, депутати парламенту, зірки телебачення й кіно та кінематографісти Британії.
Едемський сад біля воріт Пекла: "Зона інтересу"
(2024) Швець, Юлій
Цей дратуючий "Апокаліпсис" – сплав Пекла і Раю в часопросторі – "одкровення" від Джонатана Глейзера, яке неможливо ігнорувати. Його актуальність надзвичайна, адже спадкоємці колишніх злочинців сьогодні виглядають цілком "нормальними" індивідами. З огляду на те, з якою легкістю деякі онуки жертв нині копіюють дії катів (виправдовуючи свої дії "розширенням життєвого простору"), це знання допомогло би нам не перетворювати окремі особисті драми в універсальну трагедію людства. "Зона інтересу" – четвертий фільм Джонатана Глейзера, який своєю заявою на церемонії вручення стрічці премії "Оскар" (за найкращий фільм іноземною мовою і найкращий звук) став відомим не лише кінематографічній публіці. Американський режисер єврейського походження – Глейзер – різко засудив військові злочини Ізраїлю в секторі Газа, чим викликав до своєї персони прискіпливу увагу "прогресивної критики".
Епоха Марлона Брандо. До 100-ліття актора
(2024) Ямборко, Ольга
3 квітня цього року минуло сторіччя Марлона Брандо – актора, котрий став уособленням бунтарської стихії покоління, що визріло у міжвоєнний період, брало участь у Другій світовій війні та проявило себе несприйнятливим до буржуазних норм, якими прагнуло жити суспільство першого повоєнного десятиліття. На професійній сцені Брандо з’явився у 1944 році у виставі "Я пам’ятаю, мамо", а незабаром прийшло визнання у постановці за п’єсою Теннессі Вільямса "Трамвай "Бажання" (1947). 1951 року Брандо перевтілився у свого героя Стенлі Ковальські вже в екранізації "Трамваю "Бажання" Еліа Казана. Співпраця з цим режисером виявилася доволі плідною, особливо на ранньому етапі творчості, і знаковою у біографії Марлона Брандо в цілому. Він буквально увірвався на кіноекран – 1950-ті роки минули під його зіркою: чотири із дванадцяти ролей цього періоду було номіновано на премію "Оскар", не рахуючи інших відзнак. Першого "Оскара" Брандо отримав за роль Террі Малоя у стрічці Еліа Казана "У порту" (1954). Фільмографія Марлона Брандо відображає кардіограму його покоління, яке перейшло війни і, можна сказати, було поставлене на межі старого консервативного і нового постмодерного часу. Як актор Брандо в цій ситуації вповні звершив свою творчу місію, у т. ч. передав естафету свого досвіду молодому поколінню. В "Апокаліпсисі сьогодні" про його героя полковника Волтера Курца сказано: "Він міг стати генералом, натомість став собо". Марлон Брандо став собою, попри найвище визнання, бу- дучи Актором до останніх днів своєї епохи.
Життя як кінороман
(2024) Котенок, Вікторія
Чотири роки знадобилося Світлані Табачніковій, доньці української акторки театру, кіно, радіо і телебачення, режисерки і педагогині Поліни Нятко (справжнє прізвище – Омельченко), щоб зібрати і структурувати матеріали для книги про маму. А саме: її щоденникові записи і фотографії, її аудіозаписи розповідей студентам, спогади про неї сучасників у книгах і періодичних виданнях, документи КГБ з Миколаївської в’язниці у справі її чоловіка Ісая Табачнікова. Акторка прожила не мало не багато, а майже 100 років – з 1900 по 1994 рік – і була свідком багатьох етапних подій (від революції 1917 року до незалежності України 1991 року). Книга містить 22 розділи і в хронологічному порядку від першої особи дуже детально розповідає, як дівчина з багатодітної сім’ї селянина-бідняка Мусія Омельченка з села Карабичин Житомирської області, завдяки своїй наполегливості, сміливості, дієвості, стала відомою українською акторкою.
Заньківчанська "Червона рута"
(2024)
11 і 12 травня відбулася прем’єра біографічного мюзиклу про Володимира Івасюка "Червона рута" в Національному театрі ім. Марії Заньковецької. Поставив її художній керівник театру Максим Голенко в рік 75-ої річниці від дня народження Володимира Івасюка. Авторка тексту Наталія Ворожбит спершу написала кіносценарій, за яким компанія "Пронто Фільм" зніматиме повний метр (режисер Тимур Ященко, продюсер Максим Асадчий), й адаптувала його для сцени. Події охоплюють різні роки життя Володимира Івасюка, від навчання до загибелі. Розквіт кар’єри, творчі пошуки й переслідування, популярність та найближче оточення. Юнацький та зрілий періоди життя Володимира Івасюка втілюють різні актори. Молодого зіграли Ігор Возьний та Артем Слюсаренко, головну роль – заслужений артист України Марк Дробот, який нещодавно приєднався до трупи театру. Постановка масштабна і музична: задіяний майже повний акторський склад та оркестр театру, а також запрошені актори.
Людина проти системи
(2024) Котенок, Вікторія
Загалом, вистава схожа на кошмарний, абсурдний сон, який сниться головному герою: тьмяне освітлення його кімнати, де відбуваються події, загадкова поява варти, яка вимірює й описує все його майно, меблі, які оживають і рухаються по кімнаті, гучні химерні звуки, які лякають, незрозумілість і загадковість ситуацій, в яких він опиняється, дивна поведінка людей, що з’являються в його житті. Все навколо схоже на суцільний сюр, тому Йозеф К. до останнього думає, що це якесь нічне жахіття, яке от-от має закінчитися, або злий жарт його знайомих, що будь-якої миті розкриється, або циркова вистава, яка завершиться скиданням масок з облич артистів.
"Ми були рекрутами" вийшов у прокат 2 травня
(2024)
Мотиваційний документальний фільм "Ми були рекрутами" режисера Любомира Левицького йшов у кінотеатрах з 2 травня. У головних ролях – бійці Третьої окремої штурмової бригади.
Мистецтво є інструментом терапії та реабілітації
(2024)
2023 року Київська міська рада оптимізувала мережу закладів культури, зберігши при цьому функціонал, оновила положення про мистецьку премію "Київ", театральну премію "Пектораль", щорічні творчі стипендії талановитим студентам, щорічні стипендії видатним діячам культури, з метою стимулювання та заохочення до подальших творчих звершень. Показники за 2023 рік значно більші, ніж за 2022 рік, що підтверджує, наскільки потрібними нині є культура та мистецтво, які не тільки виконують просвітницьку, аксіологічну та пізнавальну функції, а й є важливим інструментом терапії та реабілітації, об’єднання суспільства, зміцнення національної ідентичності. Динаміка помітна всюди, наприклад, премʼєрних вистав у муніципальних театрах було майже на 40 більше, аніж позаминулого року. А глядачів благодійних вистав у 2023 році зросло аж утричі, порівняно з 2022 роком. Щодо планів на 2024-й рік, то члени комісії сфокусувалися на кількох пунктах. Перший – це безпека. Тому місто і надалі удосконалюватиме укриття в закладах культури. Другий – це зробити ці будівлі доступними для людей з інвалідністю. Третій – це реінтеграція ветеранів, адже мистецтво лікує та нерідко стає засобом вираження і спілкування для тих, хто шукає внутрішній спокій. Також мають інтегрувати внутрішньо переміщених осіб, яких у Києві майже 400 тисяч.
На фронті загинув актор, ротний медик Євген Шумілов-"Мет"
(2024)
Він був успішним актором і зараз міг би продовжувати займатися своєю професією. Однак на початку 2022 року став на захист рідної землі. "Життєрадісний, позитивний, бадьорий і справжній", – саме так згадують про 32-річного актора Євгена Шумілова. Євген народився в Києві, навчався у школі № 306. Освіту актора здобув у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. В його творчому доробку – ролі в серіалах "Речовий доказ", "Реальна містика", "СидОренки-СидорЕнки", "Швидка", "Агенти справедливості" і "Відділ 44". До фронту, де Євген служив понад два роки, актор часто грав на театральних сценах, а також, крім українських серіалів, знімався в рекламі. Однією з таких була його роль воїна у рекламі для компанії "Нова пошта", яка вийшла напередодні Нового року під слоганом "Завтра буде!". Він допомагав благодійному фонду "З Богом у серці". У 2022 році Шумілов пішов добровольцем на війну. Працював ротним медиком у Третій штурмовій бригаді. 30 квітня 2024-го стало відомо, що він загинув. Сумну звістку повідомив близький друг Євгена – Іван Марченко. За його словами, медик-воїн віддав своє життя, аби врятувати пораненого побратима. Про загибель Шумілова написав український режисер Антоніо Лукіч. Він розповів, що вони разом працювали над рекламою для "Нової пошти". Мав честь попрацювати з ним на знімальному майданчику, де він так пронизливо та з такою надією дивився в майбутнє. Дякую тобі, Женю, світла пам'ять". У Євгена залишилася мама та вітчим з інвалідністю.
Олександр Кришталович: "Моєю позицією завжди була – українська мова" : [інтерв’ю]
(2024) Кришталович, Олександр
Олександр Кришталович (н. 14.09.1981, Івано-Франківськ ) – український кінооператор. Закінчив факультет операторської майстерності КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, диплом захистив короткометражним ігровим фільмом "Світлячки" (2004). Працює на телебаченні і в кіно. Зняв фільми: "Метелик" (2011, к/м), "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" (2012, Insight Media), "Іван Сила" (2013, Insight Media), док/ф. "Thet never happened" (2017, Armistice Films, Канада), "Тарас. Повернення" (2019, Insight Media), "Толока" (2020, Illienko film, ESSE house, Pronto production, Fresh production), "Чорний ворон" (2020, ТЕТ продакшн), "Fleurs Sauvages" (2024, Франція, к/м), "ГІЛЛЕЯ" (Eastmen Films, Україна/Швеція/Польща/Франція/Іспанія) у виробництві. Оператор-постановник серіалів: "Серцю не накажеш" (160 серій, 2007, FilmUA), "По закону" (80 серій, 2010, Pronto production), "Порох і дріб" (24 серії, 2011, StarMedia), "Забути і згадати" (12 серій, 2015, FilmUA), "The Camps" (33 серії, 2016, Armistice Films, Канада), "Специ" (4 серії, 2017 StarMedia), "Опер за викликом" (18 серій, перший сезон, 2018, RunGo production).
Презентація книжки "Іван Миколайчук як національний митець"
(2024)
14 червня 2024 в Меморіальному музеї Володимира Івасюка в Чернівцях презентували книгу "Іван Миколайчук як національний митець", а музичний колектив віртуозів виконав музику з фільму "Білий птах з чорною ознакою" та інші твори.
Піднесена аура "Трьох кольорів"
(2024) Ходько, Олег
Усі три фільми побачили світ протягом 1993–1994 років, а створені були спільно Польщею, Францією та Швейцарією. Саме Франція забарвила трилогію у синє, біле та червоне – кольори її прапора. Кольори, крім свободи (синій), символізують рівність (білий) і братерство (червоний), і кожне з цих понять стало темою відповідного фільму. Однак цим символізм не обмежується; ба більше, ці теми навіть не відіграють аж настільки важливої ролі. Кесльовський в інтерв’ю студентській газеті Оксфордського університету зауважував, що так названо фільми насамперед тому, що гроші на їх створення були французькими. "Червоний" є найбільш філософською та спонукає до роздумів. У "Синьому" у нас був більш приголомшливий сюжет, у "Білому" – легка, наративна історія, де ми прислухаємося до того, що говорять персонажі.
"Самум. Афганський вітер"
(2024)
Письменник і сценарист Андрій Кокотюха повідомив, що "ще один сценарій поволі рухається. "Самум. Афганський вітер". Це драма про людей, чия юність припала на чужу війну. І в уже зрілому віці вони віддають борги та змушені вести свою. Проти тих, хто колись послав на чужу. Вже готовий пілотний епізод. Режисер – Олег Туранський". Продюсер компанії For-Post International Producer Center Олександр Дріз запропонував Андрію Кокотюсі взяти участь у конкурсі PITCH UA 3. Після перемоги в конкурсі стартувала робота, й наразі проєкт уже на стадії постпродакшну. "Серед головних акторів – мій друг Олександр Мавріц. Маю надію, що продюсерський центр "ФорПост" рухатиме проєкт далі. Звісно, за моєї участі. Працюємо", – написав Андрій Кокотюха. Також знялися актори Римма Зюбіна та Борис Георгієвський. Робота над фільмом почалася у 2020-му.

Browse

Browsing Кіно-Театр. 2024. № 4 by Title

Results Per Page

Sort Options