081 Право

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/35532

Освітньо-наукова програма: Право

Browse

Now showing 1 - 11 of 11

Забезпечення прав затриманої особи згідно з кримінальним процесуальним законодавством України : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2026) Артамонов, Мирослав; Удовенко, Жанна
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Дисертаційне дослідження присвячено розв’язанню наукової та практичної проблеми – забезпечення прав особи в контексті фактичного і юридичного затримання в кримінальному провадженні України. Сформульовано низку висновків і рекомендацій щодо регламентації затримання, алгоритму дій органів правопорядку під час затримання та забезпеченню прав затриманої особи, що мають стратегічне значення для гармонізації кримінального процесуального законодавства України з європейськими стандартами забезпечення прав осіб. Уперше запропоновано комплексний підхід до визначення теоретичних засад і практичних питань зазначеного предмета дослідження, з огляду на сучасні зміни в кримінальному процесуальному законодавстві України, що пов’язані з воєнним станом. З’ясовано співвідношення та відмінність понять "законність затримання" та "обґрунтованість затримання", встановлено, що їхнє правове значення та обсяг перевірки, яку вимагає Конвенція, є різним і потребують абсолютної чіткості визначення термінів, що містяться в статтях 207, 208 Кримінального процесуального кодексу України. Законність стосується відповідності національному закону та Конвенції загалом, а обґрунтованість – наявності достатніх фактів для підозри. Констатовано, що органи правопорядку (поліція, прокуратура тощо), які здійснюють затримання, зобов’язані переконливо обґрунтувати свої дії. Це не може бути їхнім суб’єктивним бажанням чи припущенням, це обґрунтування має ґрунтуватися виключно на конкретних, наявних фактах і відомостях, а не на загальних враженнях, чутках чи абстрактних міркуваннях. Факти мають бути доступними, відомими на момент затримання, об’єктивно свідчити про те, що затримана особа могла вчинити кримінальне правопорушення. Такий поріг є нижчим, ніж повне доведення вини (що є завданням суду), але вищим, ніж просто підозра без жодних підтверджень. За результатами дослідження, на підставі статті 5 Конвенції, з огляду на практику діяльності міжнародних судових інституцій, визначено ключові стандарти реалізації прав затриманої особи: затримання має ґрунтуватися на обґрунтованій підозрі, має бути вичерпний перелік законних підстав для позбавлення свободи; затримана особа має бути негайно доставлена до суду для перевірки законності й обґрунтованості затримання. Недопустимими є зволікання, навіть якщо вони пов’язані з організаційними складнощами чи тяжкістю інкримінованого кримінального правопорушення; затримана особа має право бути особисто заслуханою органом, який перевіряє законність її затримання. Навіть якщо рішення про арешт приймали заочно у зв’язку з переховуванням особи, після фактичного затримання вона має постати перед судом; національне законодавство повинно передбачати доступний та ефективний механізм оскарження законності затримання; у разі визнання незаконного затримання, особа повинна мати право на відшкодування завданої шкоди. Сформульовано визначення поняття затримання особи, згідно з яким це самостійний захід забезпечення кримінального провадження, який полягає у фактичному позбавленні особи свободи та особистої недоторканності уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді, суду або на підставі такої ухвали у випадках та в порядку, визначених цим Кодексом. Запропоновано затриманню особу присвятити окрему главу, як щодо кожного заходу забезпечення кримінального провадження в КПК України, а частину 2 статті 176 Кодексу виключити. Комплексно обґрунтовано необхідність термінологічного виокремлення затриманого як самостійного учасника кримінального провадження, що посилює процесуальну визначеність, створює чітку ієрархію та окреслює межі його статусу до моменту набуття статусу підозрюваного, підвищує рівень гарантій прав особи, що відповідає сучасним європейським стандартам. Надано чітку регламентацію законного затримання, передбаченого статтею 207 КПК України. Доведено, що таке затримання потребує встановлення жорсткого тригодинного часового ліміту на доставлення особи до органу влади. Акцентовано на розробленні механізму судового оскарження законності фактичного обмеження свободи окремими громадянами та нормативному закріпленні критерію безперервності переслідування, що дасть змогу трансформувати фактичний стан "де-факто" в легітимний статус "де-юре" з повним обсягом гарантій захисту прав людини з першої секунди фізичного затримання Обґрунтовано необхідність доповнення положень статті 208 Кримінального процесуального кодексу України формулюванням, яке вимагатиме одночасної наявності двох критеріїв: обґрунтованої підозри щодо особи (юридична підстава) та однієї з невідкладних фактичних умов/випадків, передбачених у частинах 1 або 2 статті 208 Кодексу (умова/випадок, що виправдовує відсутність ухвали слідчого судді). Встановлено, що правові обмеження особи під час затримання, які випливають із режиму тримання, такі самі значні, як і під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Це ефективний захід забезпечення кримінального провадження, водночас неправомірне затримання неминуче посягає на конституційні та конвенційні права осіб, цілком може призвести до їх порушення, бути причиною завдання істотної шкоди їх інтересам. Проаналізовано сучасний стан реалізації прав затриманих осіб й осіб, що підлягають обміну. Виявлено недоліки законодавчої техніки у формулюванні норм про колабораційну діяльність і процедурні прогалини у визначенні статусу учасників обміну. Увагу зосереджено на практичних аспектах порушення компетенції суб’єктів затримання в умовах воєнного стану як чиннику, що загрожує системі конституційних прав громадян. Посиленої уваги потребує наукове переосмислення моменту виникнення права на захист, який у чинній правозастосовній практиці надмірно формалізований та прив’язаний до актів офіційного документування затримання. Обґрунтовано доцільність відходу від вузького процесуального тлумачення цього інституту на користь концепції "фактичного підозрюваного". Для цього необхідним є розширення законодавчих меж дії принципу забезпечення права на захист, що передбачає поширення його на ситуації перевірки причетності особи до вчинення правопорушення або застосування будь-яких заходів примусу, що за своїми наслідками є ідентичними позбавленню свободи. Така гармонізація національної доктрини з положеннями міжнародного права дасть змогу ліквідувати правовий вакуум, що виникає між фактичним затриманням особи та її юридичним оформленням у статусі підозрюваного. Важливим аспектом наукового пошуку стала перевірки законності затримання як системоутворювального юридичного аудиту, що здійснює захисник. Професійний аналіз відповідності дій органів правопорядку матеріальним і процесуальним підставам, передбаченим статтями 208 та 211 КПК України, є первинним фільтром допустимості доказів. Активна наступальна тактика захисника на цьому етапі, що передбачає фіксацію часових розбіжностей у протоколах, підстав затримання без ухвали слідчого судді та контроль за належною реєстрацією моменту фактичного позбавлення волі, є передумовою ефективного судового контролю в порядку статті 206 КПК України. На підставі узагальнення сучасних міжнародних стандартів виокремлено обов’язкові вимоги до будь-якого затримання, зокрема наявність чітко визначеної законом підстави, відсутність свавільності (відповідність завданням, розумність, необхідність, пропорційність), негайне (без невиправданого зволікання) повідомлення особи про причини затримання зрозумілою їй мовою, негайне доставлення до незалежного судді (здебільшого протягом 48 годин, а за виняткових обставин – до 72 годин), автоматичний та швидкий судовий контроль законності затримання (habeas corpus), право на захист з моменту фактичного затримання, зокрема конфіденційне побачення із захисником, ведення протоколу затримання та реєстру всіх затриманих осіб. За результатами порівняльного дослідження законодавства різних систем, зокрема Австралії, Бразилії, Японії, Китаю та Індії, сформульовано висновок, що наша система наразі є прогресивнішою. Україні не слід копіювати окремі інструменти, водночас слід урахувати глобальні помилки. Водночас аналіз процесуальних кодексів країн Європейського Союзу (Німеччина, Польща, Франція) засвідчило, що Україна обрала максимально збалансований європейський шлях, де слідчий суддя є ключовим учасником кримінального провадження Розроблено й обґрунтовано пропозиції з удосконалення кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування, пов’язаних із проблемами забезпечення прав затриманих у кримінальному провадженні. Проведено анкетування слідчих Національної поліції України; опрацьовано матеріали кримінальних проваджень, під час розслідування і судового розгляду яких було виявлено слідчі й судові помилки; досліджено рішення Європейського суду з прав людини, постанови Великої палати та Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
Конституційно-правові засади функціонування парламенту в екстраординарних ситуаціях : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2026) Івасик, Станіслав; Венгер, Володимир
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Дисертаційне дослідження присвячене комплексному конституційно-правовому аналізу засад функціонування парламенту в умовах екстраординарних ситуацій. У праці розкрито проблематику дотримання вимог верховенства права у період екстраординарної ситуації та визначено місце парламенту як ключової інституції, покликаної зберігати демократичний лад, систему стримувань і противаг та гарантії прав людини в умовах кризи. Актуальність теми зумовлена необхідністю забезпечення практичної реалізації верховенства права навіть у кризових умовах, із дотриманням конституційно-правових вимог поділу влади, гарантуванням якості законодавства, забезпеченням парламентського контролю, прав парламентської опозиції, а також відкритості й підзвітності законодавчого органу. Особливої гостроти окреслені питання набули у зв’язку з повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Дилема між необхідністю запровадження безпекових обмежень і збереженням верховенства права потребує переосмислення ролі парламенту як гаранта демократичної легітимності екстраординарних заходів, зокрема обмежень прав людини, наділення виконавчої влади надзвичайними повноваженнями, запровадження, пролонгації та припинення особливих правових режимів. Важливий науковий і практичний інтерес становить досвід Верховної Ради України в період дії воєнного стану як тест на стійкість української моделі конституційного парламентаризму. У першому розділі дисертації досліджено загальнотеоретичні вимоги до функціонування парламенту в ординарних умовах та екстраординарних ситуаціях. Розкрито роль парламенту як гаранта забезпечення демократичного устрою держави у звичайних умовах та в екстраординарній ситуації, проаналізовано верховенство права як фундаментальну основу діяльності парламенту, принципи поділу влади, стримувань і противаг, дотримання прав парламентської опозиції, а також принцип прозорості діяльності органу законодавчої влади та його взаємозв’язок із легітимністю парламенту. Окрему увагу приділено визначенню екстраординарних ситуацій, суміжній термінології, конституційно-правовим засадам діяльності органів публічної влади в екстраординарних умовах та огляду законодавства демократичних держав у цій сфері. Другий розділ присвячений законодавчому процесу в умовах екстраординарної ситуації крізь призму порівняльно-правового аналізу та досвіду України. Досліджено матеріальні та процедурні механізми забезпечення континуїтету законодавчої діяльності у період екстраординарної ситуації, зокрема делегування законодавчих повноважень органу виконавчої влади, передачу законодавчих повноважень тимчасовому спеціальному органу та модифікацію законодавчого процесу з урахуванням безпекових викликів. Окрему увагу приділено забезпеченню якості законодавства в умовах екстраординарної ситуації, зокрема у теоретико-правовому вимірі та на прикладі законодавчих актів, ухвалених під час воєнного стану в Україні починаючи з 24 лютого 2022 року. У третьому розділі досліджено роль парламенту у збереженні демократичного устрою держави в умовах екстраординарної ситуації. Зокрема, проаналізовано парламентський контроль за оголошенням, впровадженням, пролонгацією та закінченням (скасуванням і припиненням) екстраординарного правового режиму як у теоретико-правовому аспекті, так і на прикладі України. Окрему увагу приділено проблемам і викликам реалізації Верховною Радою України контрольної функції щодо впровадження екстраординарних заходів, досвіду пролонгації особливого правового режиму, повноваженням парламенту щодо його закінчення, а також обмеженням прозорості діяльності Верховної Ради України в умовах воєнного стану та дотриманню прав депутатських фракцій і груп, які не входять до складу коаліції депутатських фракцій, а також індивідуальних членів парламенту. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в українській конституційно-правовій науці комплексних досліджень функціонування Верховної Ради України в екстраординарній ситуації на прикладі правового режиму воєнного стану, запровадженого в Україні 24 лютого 2022 року. Дослідження здійснено на основі сучасного філософсько-правового підходу, з урахуванням досягнень вітчизняної правової доктрини, законодавства, міжнародних стандартів у царині демократії та верховенства права, а також практики вітчизняного й іноземних парламентів. Отримані результати відображають наукову новизну дослідження та особистий внесок автора, серед яких: уперше: – обґрунтовано, що парламент, через свою представницьку функцію, яка напряму випливає із концепції народовладдя, у сучасній демократичній державі має розглядатись як центральна інституційна гарантія збереження демократичного устрою та забезпечення вимог верховенства права в екстраординарних ситуаціях; – на основі аналізу доктринальних джерел і практики іноземних держав класифіковано й описано механізми забезпечення континуїтету законодавчої діяльності у період екстраординарної ситуації; – на основі аналізу законодавства та практики функціонування Верховної Ради України під час воєнного стану виявлено та системно проаналізовано дефіцит нормативно врегульованих механізмів забезпечення континуїтету законодавчої діяльності в Україні на випадок істотного порушення нормального функціонування парламенту та запропоновано подальші шляхи усунення виявлених недоліків; – проаналізовано особливості делегування виконавчій владі законодавчих повноважень Верховної Ради України під час воєнного стану; у дисертації це явище окреслено як "квазіделегування"; – запропоновано авторське розуміння якості законодавства як характеристики законодавства, що визначає ступінь ефективності реалізації такого законодавства та його відповідність складовим верховенства права; – крізь призму аналізу дотримання вимог верховенства права, зокрема правової визначеності, системно оцінено вплив особливостей діяльності Верховної Ради України в умовах війни на якість ухвалених законодавчих актів; – проаналізовано практику Верховної Ради України щодо парламентського контролю за оголошенням, впровадженням, пролонгацією та закінченням (скасуванням і припиненням) особливого правового режиму, а також запропоновано подальші напрями вдосконалення парламентської діяльності у цій сфері; – обґрунтовано, що дотримання принципу прозорості в діяльності парламенту зберігає свою актуальність в екстраординарних умовах, оскільки прозорість законодавчих процедур сприяє утвердженню демократичної легітимності парламенту та гарантує зебереження конституційної ролі парламенту як форуму для обговорення та прийняття найважливіших для держави рішень; – запропоновано на рівні законодавства та практики забезпечити періодичний моніторинг відповідності чинних безпекових обмежень принципу пропорційності, зокрема обмежень, що стосуються прозорості функціонування законодавчого органу. удосконалено: – у національній правовій доктрині загальнотеоретичні положення про поняття та ознаки екстраординарних ситуацій і співвідношення цього поняття з поняттями "екстраординарна подія", "екстраординарні умови", "екстраординарний стан", "екстраординарний (особливий) правовий режим"; – розуміння конституційно-правових вимог та особливостей функціонування парламенту в екстраординарних ситуаціях порівняно зі звичайним (ординарним) режимом роботи; – наукові критерії оцінювання якості законодавства в умовах екстраординарної ситуації крізь призму вимог верховенства права. подальшого розвитку набули: – аналіз дотримання окремих складових верховенства права під час екстраординарних ситуацій та необхідності подальших доктринальних досліджень з метою вироблення удосконалених підходів до збереження демократичних засад функціонування держави, зокрема її парламенту, під час екстраординарних ситуацій; – теоретико-правове розуміння практичних інструментів забезпечення дотримання верховенства права у парламентській діяльності під час поточних і потенційних екстраординарних ситуацій; – вчення про права парламентської опозиції, інструменти парламентського контролю, механізми забезпечення законодавчого процесу та процедурних гарантій прозорості парламенту в умовах екстраординарних ситуацій. Дисертаційна праця є результатом самостійного наукового дослідження, здійсненого за організаційної та консультаційної підтримки наукового керівника — В. М. Венгера, кандидата юридичних наук, декана Факультету правничих наук, доцента кафедри загальнотеоретичного правознавства та публічного права Національного університету "Києво-Могилянська академія", а також із використанням інформаційних ресурсів бібліотеки Антоновичів Національного університету "Києво-Могилянська академія" та баз даних Європейського суду з прав людини. Усі теоретичні положення та висновки, що пропонуються у дисертації і вказують на наукову новизну дослідження та його результати, розроблені автором особисто. Наукові статті здобувача у фахових виданнях, а також тези, представлені на науково-практичних конференціях, є одноосібними. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання: у науковій діяльності — під час подальших досліджень проблемних аспектів дотримання вимог верховенства права у функціонуванні парламенту в умовах екстраординарної ситуації, а також напрацюванні механізмів забезпечення континуїтету законодавчої діяльності й сталості роботи парламенту в умовах кризи; у нормотворчій діяльності — для вдосконалення законодавства України щодо забезпечення дотримання вимог верховенства права у частині парламентської діяльності в умовах екстраординарної ситуації, зокрема в умовах воєнного стану; у навчальному процесі — при підготовці навчально-методичної літератури з навчальних дисциплін "Конституційне право", "Основи парламентаризму"; у нормозастосовній діяльності — під час практичного застосування законодавства України у частині парламентської діяльності в умовах екстраординарної ситуації.
Кримінальна відповідальність за злочини, пов'язані зі злочинним впливом : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2024) Нікітін, Артем; Хавронюк, Микола
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 08 "Право" за спеціальністю 081 "Право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2024. Узагальнений короткий виклад основного змісту дисертації. Дисертація спрямована на вирішення наукового та практичного завдання пошуку оптимальної моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом. В ній вперше комплексно проаналізовано ґенезу, сутність, відповідність міжнародним стандартам положень чинного Кримінального кодексу України та проєкту нового Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за вказані злочини, встановлено необхідність реформування та запропоновано комплексні зміни до зазначених актів. У Розділі 1 "Загальні аспекти кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом" досліджено ґенезу становлення кримінальної відповідальності в Україні за вказані злочини, підстави та приводи криміналізації діянь в цілому та діянь, пов’язаних зі злочинним впливом зокрема, зарубіжний досвід встановлення кримінальної відповідальності за подібні злочини. Встановлено, що хоча сам термін "злочинний вплив" з’явився у Кримінальному кодексі України лише у 2020 році, це явище не є новим для кримінального права України, оскільки попередні кримінальні закони передбачали відповідальність за діяння, які є його окремими проявами, або визначали кримінально-правовий статус осіб, які є його суб’єктами. З’ясовано, що щонайменше приводи криміналізації діянь, пов’язаних зі злочинним впливом і закріплених вперше в чинному Кримінальному кодексі України у 2020 році, не були дотримані законодавцем. В результаті аналізу кримінальних законів окремих зарубіжних держав встановлено, що вони не містять концепції злочинного впливу як вона передбачена в чинному Кримінальному кодексі України. Водночас, кримінальні закони Італійської Республіки та Китайської Народної Республіки передбачають кримінальну відповідальність за створення, керівництво мафіозними організаціями/злочинними синдикатами, які здійснюють контроль над певною територією або сферою життя, що є досить подібним до злочинного впливу у його визначенні Кримінальним кодексом України. Подібні норми також містяться і у законі RICO Сполучених Штатів Америки. У Розділі 2 "Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, за Кримінальним кодексом України", досліджено визначення ключових понять – "злочинний вплив" та "особа, яка перебуває у статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу", об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом (ст. 255, 255-1, 255-2 та 255-3 Кримінального кодексу України), заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до осіб, які їх вчинили, а також практику застосування положень цих статей судами. Встановлено, що вказані визначення містять недоліки, які не дозволяють сформулювати чітко розуміння визначуваних ними термінів. Об’єктивна сторона злочинів, в описі яких вживаються ці терміни (в першу чергу умисне встановлення, поширення злочинного впливу у суспільстві), залишається невизначеною, судова практика цю проблему також не вирішила. Зроблено висновок, що відповідні терміни, їх визначення, окремі злочини, в описі яких вони вживаються, мають бути видалені з тексту кримінального закону. Більш конкретні прояви злочинного впливу у вигляді створення, керівництва організованою групою, участь у ній можливо визначити у якості кримінально-караних діянь в новій редакції ст. 255-1 Кримінального кодексу України, тому також запропоновано викласти ст. 255 та ст. 255-2 Кримінального кодексу України у нових редакціях, а ст. 255-3 видалити з його тексту. З’ясовано, що суб’єкти вказаних злочинів окрім загальних ознак характеризується наявністю авторитету та інших якостей, які дозволяють керувати різного роду злочинними спільнотами. Попри виділення кримінальним законом та судовою практикою окремих категорій суб’єктів злочинного впливу ("вор в законі", "смотрящий за зоною" і т. д.), єдиного підходу до їх визначення не сформовано. Суб’єктивна сторона вказаних злочинів характеризується прямим заздалегідь обдуманим умислом. Незважаючи на передбачені досить суворі санкції у відповідних статтях Кримінального кодексу України, серед заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до осіб, які вчинили вказані злочини, переважають заохочувальні (звільнення від відбування покарання з випробуванням, призначення покарання нижче від найнижчої межі) внаслідок широкого застосування угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях. У Розділі 3 "Перспективи кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом", досліджено норми Кримінального кодексу України, що встановлюють кримінальну відповідальність за вказані злочини, на їх відповідність вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини. Проаналізовано положення проєкту нового Кримінального кодексу України, розробленого Робочою групою з питань розвитку кримінального права, які передбачають кримінальну відповідальність за ці злочини. Встановлено, що з великою долею вірогідності визначення злочинного впливу, особи, яка перебуває у статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу, положення статей Кримінального кодексу України, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини, в яких ці терміни є ознакою об’єктивної сторони, можуть бути визнані такими, що не відповідають вимогам Конвенції до якості кримінального закону. Положення проєкту нового Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, також потребують доопрацювання. Запропоновано внесення конкретних змін до проєкту в цій частині. Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному: Вперше: здійснено класифікацію злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом, на ті, що пов’язані з функціонуванням злочинних організацій, та ті, що з ними не пов’язані; встановлено відповідність злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом, що стосуються функціонування злочинних організацій, підставам та приводам криміналізації діянь і невідповідність злочинів, що не пов’язані з їх функціонуванням, щонайменше приводам криміналізації діянь; наведено перелік дій, які розглядаються судовою практикою у відповідних кримінальних провадженнях як умисне встановлення, поширення в суспільстві злочинного впливу. Доведено непослідовність, неузгодженість такої практики, порушення нею принципу non bis in idem; встановлено відсутність узгодженої судової практики у відповідних кримінальних провадженнях при визначенні ознак суб’єкта злочинів умисного встановлення, поширення в суспільстві злочинного впливу; обґрунтовано невідповідність положень Кримінального кодексу України, що передбачають визначення понять «злочинний вплив» та "особа, яка перебуває у статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу", вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини до якості кримінального закону, що має наслідком аналогічну невідповідність положень Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, в описі яких вживаються вказані поняття; зроблено висновок про необхідність передбачити у чинному Кримінальному кодексі України з урахуванням вимог актів Європейського Союзу кримінальну відповідальність за створення, керівництво організованою групою, як конкретний прояв злочинного впливу, участь у ній, а також організацію та участь у злочинному зібранні представників таких груп; обґрунтовано необхідність встановлення кримінальної відповідальності у Кримінальному кодексі України за організацію або участь у злочинному зібранні представників злочинних організацій саме для осіб, які не є їх членами; визначено невідповідність актам Європейського Союзу підстав застосування та переліку заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи за вчинення її уповноваженою особою від імені та в її інтересах злочинів, передбачених ст. 255 Кримінального кодексу України, зроблено висновок про необхідність внесення відповідних змін до Розділу XIV-I Загальної частини Кримінального кодексу України в процесі адаптації українського законодавства до acquis communautaire Європейського Союзу; зроблено висновок про необхідність удосконалення положень проєкту нового Кримінального кодексу України в частині, що стосується кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, запропоновано зміни до нього у зв’язку із цим. Удосконалено: розуміння ознак структурної частини злочинної організації; розуміння конкретних проявів злочинного впливу – створення, керівництво злочинною організацією, організованою групою, організації злочинного зібрання представників злочинних організацій та організованих груп; систему санкцій, передбачених за вчинення злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом, підстави спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності за злочини участі у злочинній організації та злочинному зібранні представників злочинних організацій; моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, передбачені чинним Кримінальним кодексом України та проєктом нового Кримінального кодексу України. Отримали подальший розвиток: доцільність встановлення кримінальної відповідальності за конкретні прояви злочинного впливу та позиції щодо неможливості встановлення кримінальної відповідальності за неконкретизовані форми негативного впливу особи на інших осіб; позиція щодо невдалого визначення злочинної спільноти у статті 255 Кримінального кодексу України і злочинів створення та керівництва нею; розуміння змісту вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо якості кримінального закону; пропозиції щодо встановлення кваліфікуючих ознак у статтях кримінального закону, які передбачають кримінальну відповідальність за конкретні прояви злочинного впливу. Практичне значення отриманих результатів. Положення та висновки, викладені в дисертації, сприяють збагаченню науки кримінального права, кримінології, правозастосовної практики. Вони можуть бути використані у: – нормотворчій діяльності – при розробці змін до Кримінального кодексу України, проєкту нового Кримінального кодексу України, а також інших актів, спрямованих на протидію організованій злочинності; правозастосовній діяльності – під час здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень, що стосуються злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом; науково-дослідній сфері – для поглибленого вивчення та аналізу стану організованої злочинності, проявів злочинного впливу, пошуку шляхів протидії їм; навчальному процесі – при підготовці навчально-методичних матеріалів для курсів кримінально-правового, у тому числі процесуального, кодексу України та проєкту нового Кримінального кодексу України для удосконалення моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, розміщені у Додатках І-ІІІ. У Додатку ІV розміщено Акт впровадження результатів дослідження в діяльності Робочої групи з питань розвитку кримінального права. У Додатку V наведено список публікацій здобувача за темою дисертації. спрямування. Здобувачем сформовано орієнтовний перелік ознак структурної частини злочинної організації, запропоновано комплексні зміни до чинного Кримінального кодексу України та проєкту нового Кримінального кодексу України для удосконалення моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, розміщені у Додатках І-ІІІ. У Додатку ІV розміщено Акт впровадження результатів дослідження в діяльності Робочої групи з питань розвитку кримінального права. У Додатку V наведено список публікацій здобувача за темою дисертації.
Обмеження права власності на цінні папери, майнові, корпоративні права, віртуальні активи у кримінальному провадженні : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2026) Воронкін, Анатолій; Удовенко, Жанна
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. У дисертації здійснено комплексне теоретико-правове та прикладне дослідження проблем обмеження права власності на корпоративні права, цінні папери, майнові права та віртуальні активи в кримінальному провадженні. Досліджено поняття права власності та його обмеження в правовій доктрині, насамперед у кримінальному процесуальному праві, визначено теоретико-правові та нормативні засади втручання в майнову сферу особи, а також з’ясовано особливості правової природи об’єктів, які є предметом дослідження. Обґрунтовано, що обмеження права власності на такі об’єкти не можуть здійснювати за єдиною універсальною моделлю, оскільки вони мають нематеріальний або змішаний характер, що унеможливлює механічне застосування до них процесуальних конструкцій, розрахованих на класичні матеріальні об’єкти. У роботі окреслено особливості обмеження права власності на віртуальні активи в українському кримінальному процесуальному праві. Доведено, що віртуальні активи не слід ототожнювати з речовими доказами в класичному розумінні, а їх цифрові сліди мають набувати доказового значення через належну процесуальну фіксацію. Запропоновано концепцію електронного (цифрового) доказу й обґрунтовано доцільність її нормативного закріплення в Кримінальному процесуальному кодексі України. Досліджено особливості обмеження права власності на корпоративні права та цінні папери, встановлено, що в судовій практиці нерідко відбувається підміна процесуальної мети арешту, коли формально застосовують чинні підстави арешту, а фактично мають на меті недопущення зміни правоволодільця або контролю за активом. У зв’язку з цим обґрунтовано доцільність запровадження самостійної підстави арешту майна – запобігання зміні суб’єкта права на майно. Увагу спрямовано на обмеження права власності на майнові права, яке не зводиться до фізичного вилучення майна, а потребує спеціального процесуального підходу з огляду на зобов’язальну природу таких прав. Здійснено комплексне порівняльно-правове дослідження законодавства та практики Сполучених штатів Америки, Канади, Австралії, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Північної Македонії, Республіки Словенія, Французької Республіки, Австрії, Італійської Республіки, Федеративної Республіки Німеччини, Боснії і Герцеговини. Встановлено, що в закордонних правопорядках віртуальні активи, корпоративні права, цінні папери та майнові права розглядають як самостійні об’єкти майнового впливу, щодо яких застосовують спеціальні або диференційовані процесуальні режими обмеження права власності. За результатами дослідження сформульовано низку науково обґрунтованих пропозицій з удосконалення кримінального процесуального законодавства України, зокрема в частині запровадження визначення електронних (цифрових) доказів, спеціалізації правових режимів арешту залежно від природи майнового об’єкта, конкретизації підстав попереднього арешту майна, посилення судового контролю та забезпечення належного балансу між інтересами кримінального провадження і захистом права власності. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні комплексним теоретико-правовим дослідженням особливостей обмеження права власності на цінні папери, майнові, корпоративні права, віртуальні активи в кримінальному провадженні. У роботі вперше обґрунтовано, що обмеження права власності на віртуальні активи, корпоративні права, цінні папери та майнові права не можуть здійснювати за єдиною універсальною кримінально-процесуальною моделлю, оскільки спільною рисою цих об’єктів є їх нематеріальний або змішаний характер, що виключає автоматичне застосування до них процесуальних конструкцій, розрахованих на класичні речові докази та фізичне вилучення майна. Сформульовано висновок, що віртуальні активи не відповідають критерію матеріальності, який є основою законодавчої конструкції речових доказів у статті 98 Кримінального процесуального кодексу України, а тому їх не слід ототожнювати з речовими доказами в кримінальному процесуальному розумінні. Запропоновано авторську концепцію електронного (цифрового) доказу в кримінальному провадженні й обґрунтовано доцільність доповнення КПК України статтею 98¹, що міститиме визначення електронного (цифрового) доказу як інформації в електронній (цифровій) формі, що містить відомості, які підтверджують або спростовують факти чи обставини, що мають значення для кримінального провадження, незалежно від носія та способу зберігання. Аргументовано доцільність виокремлення в статті 170 КПК України самостійної процесуальної підстави арешту майна – запобігання зміні суб’єкта права на майно, яке було об’єктом кримінально протиправних дій або набуте внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також запропоновано редакції відповідних змін до частини 2 та нових частин 13, 14 статті 170 КПК України. Сформульовано висновок про те, що в практиці арешту корпоративних прав відбувається підміна процесуальної мети арешту, коли формально застосовують чинні підстави, зокрема арешт з метою збереження речових доказів, натомість фактично арешт спрямований на недопущення зміни контролю за активом або зміни правоволодільця. Удосконалено доктринальний підхід до визначення: 1) міжнародних стандартів у сфері забезпечення права людини, оскільки їх змістові елементи є не перманентно фіксованими, а здатні трансформуватися під впливом змін у суспільних відносинах, розвитку технологій, трансформації уявлень про належний рівень захисту прав людини; б) обмеження права власності в кримінальному провадженні шляхом його розуміння як процесуально врегульованого, ґрунтованого на судовому контролі втручання у сферу майнових прав особи, яке полягає в тимчасовому звуженні можливості реалізації правомочностей володіння, користування або розпорядження майном з метою досягнення завдань кримінального провадження. Покращено положення про процесуальну реалізацію арешту нематеріальних активів, зокрема шляхом висновку, що арешт таких об’єктів має передбачати не лише формальну заборону відчуження, а й спеціальні способи виконання судового рішення залежно від природи відповідного активу; наукові підходи до тлумачення попереднього арешту майна за частиною 9 статті 170 КПК України через необхідність конкретизації ознаки "невідкладних випадків" та її прив’язки до реального ризику швидкого відчуження майна або коштів, що мають нематеріальну (електронну) форму. Набули подальшого розвитку: а) положення про міжгалузевий характер дослідження обмеження права власності в кримінальному провадженні, відповідно до якого правову природу окремого майнового об’єкта слід встановлювати з огляду на конституційні, цивільно-правові та кримінально-процесуальні засади; б) висновки щодо необхідності посилення процесуальних гарантій захисту права власності в кримінальному провадженні, зокрема через розширення можливостей апеляційного перегляду судових рішень, які фактично спричиняють істотне або незворотне втручання в майнову сферу особи; в) порівняльно-правові положення про те, що в досліджених іноземних правопорядках обмеження права власності на віртуальні активи, корпоративні права, цінні папери й майнові права здійснюють через спеціальні або диференційовані процесуальні режими, а такі об’єкти не ототожнюють з речовими доказами в традиційному значенні матеріальних об’єктів; г) наукові положення щодо необхідності подальшої спеціалізації правових режимів арешту майна в кримінальному провадженні залежно від природи відповідного об’єкта, деталізації порядку виконання ухвали про арешт і посилення вимог до правової визначеності та співмірності втручання в майнову сферу особи. Дисертація виконана автором самостійно, усі сформульовані положення та висновки є результатом особистих досліджень автора. У науковій статті "Обмеження доступу до веб-сайтів через використання кримінально-правових механізмів: порівняльно-правовий аспект", підготовленій у співавторстві з Удовенко Ж.В. частка дисертанта становить 70 %.
Право на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2025) Дем’янченко, Анастасія; Заєць, Анатолій
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 08 "Право" за спеціальністю 081 "Право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2025. Узагальнений короткий виклад основного змісту дисертації. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню права людини на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів. У роботі охарактеризовано історико-теоретичний концепт становлення особливих правових режимів та юридичних гарантій права на доступ до державної служби. На основі аналізу доктрини, міжнародно-правових стандартів прав людини, зарубіжного та національного законодавства, а також практики визнаних правозахисних інституцій, розкрито зміст юридичних гарантій права на доступ до державної служби. Запропоновано мірило оцінки правомірності обмеження доступу до державної служби в період дії особливих правових режимів. У Розділі 1 "Концепт особливих правових режимів" досліджено сутність, зміст і призначення категорій "особливий правовий режим" та "юридичні гарантії доступу до державної служби". У порівняльному ключі розкрито історичні моделі особливих правових режимів у країнах романо-германської та англосаксонської правової сімей; охарактеризовано зміст таких конструкцій як "правовий режим" та "особливий правовий режим" у національній правовій системі; з’ясовано вплив "особливих правових режимів" на інститут державної служби, зокрема сферу доступу до державної служби; встановлено, що фідуціарна основа взаємин людини й держави при введенні в дію особливих правових режимів визначається спектром юридичних гарантій, які держава зобов’язується запровадити та дотримуватися як на міжнародному, так і на національному рівнях. У Розділі 2 "Юридичні гарантії права на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів" прослідковано історичний процес становлення юридичних гарантій права на доступ до державної служби та запропоновано їх комплексну класифікацію; охарактеризовано зміст юридичних гарантій доступу до державної служби на прикладі положень міжнародно-правових актів та зарубіжного конституційного законодавства. Також у ньому розкрито динаміку розвитку юридичних гарантій-вимог, гарантій-обмежень, гарантій-процедур, організаційно-правових гарантій на етапах вступу, призначення, проходження та припинення державної служби під впливом особливих правопорядків під час пандемії CoViD-19 та війни в Україні з урахуванням положень національного законодавства та судової практики. Надано рекомендації нормотворчого та правозастосовного характеру, що сприятимуть ефективній реалізації права на доступ до державної служби та захисту цього права. У Розділі 3 "Мірило забезпечення доступу до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів" запропоновано критерії оцінки правомірності обмеження доступу до державної служби в періоди введення особливих правових режимів із урахуванням таких елементів принципу верховенства права: законності, правової визначеності, пропорційності, рівності й недискримінації, обмеження дискреційних повноважень, довіри та захисту. Надано тлумачення змісту цих елементів у контексті реалізації права на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів. Наукова новизна одержаних результатів полягає в поданому нижче. Уперше: - висвітлено багатовекторний підхід до визначення категорії "особливий правовий режим" на підставі його сутнісних характеристик; - запропоновано комплексну класифікацію юридичних гарантій доступу до державної служби на основі критеріїв: юрисдикційної дії, внутрішньодержавного закріплення, суб’єкта забезпечення, сфери впливу, етапу реалізації права на доступ до державної служби, змісту втілення, форми захисту, способу відновлення порушеного права; - встановлено нормативне закріплення права на доступ до державної служби в конституційному праві зарубіжних країн, де значна увага приділяється юридичним гарантіям: рівності, законності, нейтральності та компетентності, об’єктивності процедур вступу на державну службу; - надано всебічну характеристику юридичних гарантій доступу до державної служби на прикладі гарантій-вимог, гарантій-обмежень, гарантій-процедур, організаційно-правових гарантій під час вступу, призначення, проходження та припинення державної служби; - сформульовано пропозиції для внесення змін до Закону України "Про державну службу" щодо нормативного закріплення та структурування юридичних гарантій доступу до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів; - надано окремі пропозиції щодо вдосконалення нормативних положень про підсудність, строки та процедури розгляду публічно-правових спорів адміністративними судами України, що включає внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України; - запропоновано передбачити адміністративну відповідальність за порушення правил проведення добору на зайняття посад державної служби, встановлених Законом України "Про державну службу" в Кодексі України про адміністративні правопорушення; - розроблено мірило дотримання права на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів із урахуванням елементів принципу верховенства права: законності, правової визначеності, пропорційності, рівності й недискримінації, обмеження дискреційних повноважень, довіри й захисту; - представлено тлумачення захисту права на доступ до державної служби в практиці міжнародних правозахисних інституцій, що включає етапи прийняття, проходження, а також припинення державної служби, необхідність дотримання особливих матеріальних та процесуальних умов втілення права, покладання на державу обов’язку із забезпечення ефективних механізмів захисту права на доступ до державної служби. Удосконалено: - загальнотеоретичні положення про те, що "правовий режим" – це комплексна конституційно-правова конструкція, яка визначає, як слід організовувати та регулювати суспільні відносини за допомогою арсеналу інструментів, які включають, зокрема, але не включно: принципи, методи, норми, гарантії тощо; - розуміння співвідношення категорій "правовий режим" та "особливий правовий режим" як загальної та спеціальної категорій; - положення про історичну еволюцію права на доступ до державної служби в епохи Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового та Новітнього часу, зокрема викладено інтерпретацію втілення гарантій доступу до державної служби, як от законність та справедливість процедур добору, рівність і недискримінація претендентів на посади державної служби, вимоги щодо професіоналізму, компетентності кандидатів та оплатності управлінської діяльності; - розуміння юридичних гарантій доступу до державної служби як цілісної системи закріплених національними та міжнародними актами принципів, вимог, процедур та обмежень, що покликані забезпечувати реалізацію, охорону та захист можливості громадян здійснювати управління державними справами; - положення про те, що юридичні гарантії доступу до державної служби, які знайшли відображення в універсальних та регіональних міжнародних актах, є орієнтирами забезпечення права на доступ до державної служби на національному рівні. Додаткового розвитку набули положення про: - фідуціарну основу взаємин людини й держави при введенні в дію особливих правових режимів, що визначається спектром юридичних гарантій, які держава зобов’язується запровадити та дотримуватися на міжнародному та національному рівнях; - зміст оцінки обмеження прав та свобод людини в умовах особливого правового режиму, що повинна включати, зокрема, але не виключно: ідентифікацію публічного інтересу, визначення виду особливого правового режиму, який би відповідав фактичній обстановці, встановлення дотримання юридичної процедури введення особливого правового режиму уповноваженими суб’єктами, визначення переліку прав та свобод людини, які підлягають обмеженню, встановлення причинно-наслідкового зв’язку між екстраординарною ситуацією та застосуванням обмежень, а також пропорційність вжитих заходів до наслідків їх введення; - ключові спільні та відмінні риси сучасних моделей особливих правових режимів: романо-германської "état de siège" та англо-американської моделі "martial law", а також обґрунтування приналежності національної правової системи до моделі "état de siège"; - визначення впливу особливих правових режимів на державну службу, що полягає в необхідності захисту публічного інтересу, модифікації організаційної структури державної служби та мандатів державних службовців, звуження змісту та обсягу прав осіб, які прагнуть отримати доступ до державної служби або вже наділені статусом державних службовців; - бачення спектру проблем юридичного захисту права на доступ до державної служби в національній правовій системі, що включає, зокрема, значне послаблення адміністративної форми захисту та окремі правозастосовні проблеми під час реалізації судової форми захисту (неправильне застосування суб’єктами владних повноважень юридичних гарантій доступу до державної служби, меж дискреційних повноважень суб’єктів владних повноважень, а також необхідність визначення критеріїв обмеження права на доступ до державної служби).
Правове регулювання внутрішньопартійної демократії: стан в Україні та зарубіжний досвід : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Песоцька, Катерина; Мелешевич, Андрій
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 081 "Право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Зміст анотації. Дисертаційне дослідження присвячене аналізу правової природи внутрішньопартійних відносин в Україні та стану реалізації принципів внутрішньопартійної демократії всередині політичних партій України. З урахуванням зарубіжного досвіду регулювання внутрішньопартійної діяльності, на основі проведеного дослідження встановлена необхідність вдосконалення законодавчого регулювання внутрішньопартійної демократії в Україні з метою забезпечення правового оформлення публічної складової діяльності політичних партій та демократичності внутрішньопартійної діяльності. У Розділі 1 "Правове регулювання діяльності політичних партій в Україні: внутрішньопартійний вимір" досліджуються еволюція юридизації політичних партій та зв’язок цієї категорії із процесами конституціоналізації та інституціоналізації партій. На основі аналізу зарубіжного досвіду у сфері правового регулювання діяльності партій в аспекті регламентації внутрішньопартійних відносин у країнах Німеччини, Португалії, Іспанії, Латвії, Польщі та Хорватії, визначаються основні тенденції розвитку законодавчого регулювання внутрішньопартійної діяльності. Окрім цього, у розділі надається аналіз організаційної будови політичних партій та її вплив на правове регулювання цього інституту. На основі аналізу наукових напрацювань представників правової та політичної наук окреслено різні підходи до розуміння поняття внутрішньопартійної демократії та складових принципів цього явища. Надано огляд методів кодування та опитування для вимірювання рівня внутрішньопартійної демократії та аналіз цих методів з точки зору подальшого застування у правових дослідженнях. У результаті проведеного дослідження зроблено висновок про те, що внутрішньопартійна демократія є багатовимірною категорією, яка охоплює низку принципів, а саме: децентралізації, залучення, репрезентативності, сприйнятності, відповідальності, підзвітності, прозорості. У Розділі 2 "Відносини всередині політичних партій як основа реалізації внутрішньопартійної демократії" надано визначення поняттю внутрішньопартійних відносин та проаналізовано статус, зміст та суб’єктний склад таких відносин. Шляхом застосування методу кодування статутів політичних партій, які були представлені у восьмому скликанні Верховної Ради України, визначено рівень внутрішньопартійної демократії зазначених партій та надано аналіз стану реалізації принципів внутрішньопартійної демократії при ухваленні рішень щодо обрання голови партії, відбору членів партії до виборчого списку на загальнонаціональних виборах та використання коштів державного бюджету, отриманих для здійснення статутної діяльності партій. У результаті проведеного дослідження був зроблений висновок про необхідність законодавчого регулювання процедур ухвалення рішень, яке буде спрямовано на реалізацію принципів внутрішньопартійної демократії та забезпечення прав членів партій всередині таких організацій. У Розділі 3 "Стан та перспективи вдосконалення правового регулювання політичних партій в Україні" проаналізовано положення нормативно-правових актів України, на підставі яких здійснюється регулювання діяльності політичних партій в Україні. З урахуванням відсутності положень у чинному законодавстві України у сфері регулювання діяльності політичних партій, які б регламентували внутрішньопартійні відносини всередині політичних партій, сформульовані рекомендації щодо подальшого удосконалення законодавчого регулювання питань, пов’язаних із статусом політичних партій як юридичної особи публічного права та розвитком внутрішньопартійної демократії. Наукова новизна. За результатами проведеного дослідження уперше: - на основі узагальнення існуючих у вітчизняній літературі підходів та зарубіжного досвіду простежено еволюцію юридизації політичних партій, розкрито її зв’язки з конституціоналізацією та інституціоналізацією та визначені основні тенденції розвитку правового регулювання діяльності політичних партій в сучасних умовах; - встановлено, що партійна організація створює каркас, статичну основу для виникнення внутрішньопартійних відносин між членами та/або органами політичних партій. Враховуючи напрацювання політичної науки, з’ясовано, що всередині партійних організацій виникають владні відносини та ієрархія повноважень між членами об’єднань, що відповідно має вплив на належну реалізацію права на свободу об’єднання у політичні партії та реалізацію прав членів партії всередині таких об’єднань; - визначені особливості правового регулювання діяльності політичних партій в пострадянській Україні, пов’язані з її тривалим перебуванням у складі тоталітарного Радянського Союзу, та визначені виклики, з якими стикнулася Україна в процесі такого регулювання – відсутності демократичних правових традицій у цій сфері, зокрема, з одного боку, пріоритетності (домінуванні) Статуту Комуністичної партії над принципами конституційності та законності, а з другого – надмірної законодавчої зарегульованості інших об’єднань громадян – профспілок, молодіжних, кооперативних організацій тощо; - запропонована авторська періодизація формування законодавства України у сфері регулювання діяльності політичних партій після відновлення її незалежності. Зокрема пропонується виділити такі етапи його формування: (1) визначення статусу політичних партій як об’єднань громадян, 1991-1996 рр.; (2) конституційне закріплення мети та завдань політичних партій в Україні, 1996-2001 рр.; (3) інституціоналізація політичних партій, 2001-2015 рр.; (4) прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення регулювання внутрішньопартійної демократії, з 2015 р.. Встановлено, що наразі Україна перебуває на четвертому етапі формування законодавства про політичні партії, чому значною мірою сприяло введення державного фінансування діяльності партій; - на основі узагальнення надбань політичної науки з урахуванням особливостей права й правничої науки запропоновано авторське визначення поняття внутрішньопартійна демократія як системи нормативних положень, правил, які регламентують відносини всередині організації політичної партії, які складаються між членами партії та/або статутними органами та які спрямовані на забезпечення прав членів політичної партії, що передбачені статутом та/або законом; - окреслено напрями пошуку балансу між автономністю сфери внутрішньопартійного регулювання і законодавчим регулюванням внутрішньопартійної демократії з урахуванням елементів-складових правової держави і верховенства права, зокрема принципів законності, юридичної визначеності і правопевності, пропорційності, недискримінації та інші; - проаналізовано межі державного (законодавчого) регулювання внутрішньопартійної діяльності, які визначаються: непорушністю людської гідності, невідчужуваних прав і свобод людини, недопустимістю посягань на територіальну цілісність і суверенітет України, убезпечення загроз громадській безпеці і громадському порядку, моральним цінностям демократичного суспільства; - сформульовані рекомендації щодо подальшого удосконалення законодавчого регулювання питань, пов’язаних із статусом політичних партій як юридичної особи публічного права та розвитком внутрішньопартійної демократії. удосконалено: - розуміння сутності внутрішньопартійних відносин як особливого виду корпоративних відносин, які складаються в результаті реалізації конституційного права на свободу об’єднання та виникають між членами та/або органами політичних партій; - розуміння прав та обов’язків членів політичної партії, які виникають внаслідок реалізації права на свободу об’єднання та набуття членства у партії. отримали подальший розвиток: - необхідність застосування міждисциплінарного підходу до дослідження внутрішньопартійної організації задля вдосконалення правового регулювання діяльності політичних партій, яке б враховувало політичну природу таких об’єднань; - рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України у сфері регулювання діяльності політичних партій, які спрямовані на забезпечення реалізації та дотримання принципів внутрішньопартійної демократії. Практичне значення отриманих результатів дослідження. Отримані результати дослідження можуть бути використані з метою: - продовження подальших наукових досліджень, пов’язаних із питаннями функціонування політичних партій в Україні, удосконалення правового регулювання їх діяльності; - викладання навчальних дисциплін студентам правничих факультетів з дисциплін "Загальна теорія права", "Конституційне право", "Історія правових учень", "Історія права України" тощо, які спрямовані на розвиток знань у сфері діяльності політичних партій. Крім цього, результати дослідження можуть застосовуватись для викладання студентам інших гуманітарних навчальних закладах, які пов’язані із вивченням практики функціонування політичних партій та їхньої внутрішньої організації; - застосування політичними партіями задля визначення процедур ухвалення рішень, які б забезпечили реалізацію принципів внутрішньопартійної демократії всередині партійних організацій; - імплементації рекомендацій, спрямованих на вдосконалення законодавчого регулювання у сфері діяльності політичних партій в Україні, зокрема їхньої внутрішньопартійної будови та функціонування.
Правове регулювання інструментів передачі активів і зобов'язань при виведенні неплатоспроможних банків з ринку : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2024) Ященко, Катерина; Посполітак, Володимир
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет !Києво-Могилянська академія", Київ, 2024. Дисертація присвячена комплексному дослідженню правового регулювання інструментів передачі активів та зобов’язань при виведенні неплатоспроможних банків з ринку і є вкладом до сучасної наукової дискусії, покликаної вдосконалити підходи до банківського антикризового законодавства. У дисертації охарактеризовано становлення, теперішній стан та тенденції подальшого розвитку правового регулювання виведення неплатоспроможних банків з ринку у світі. Досліджено наукові джерела, рекомендації Базельського комітету, Ради фінансової стабільності, Міжнародної асоціації страхування депозитів, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, а також законодавство та практику його застосування у трьох юрисдикціях – США, що має єдиний режим для виведення неплатоспроможних банків з ринку ("singletrack regime"), Європейського Союзу, що має подвійний режим – спеціальний режим для випадків, коли виведення певного банку розглядається як публічний інтерес, і законодавство про банкрутство юридичних осіб у інших випадках ("dual-track regime"), та України, що має єдиний режим, однак відповідно до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, з іншої сторони, взяла на себе зобов’язання імплементувати законодавство Європейського Союзу. Проаналізовано повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відповідності найкращим міжнародним практикам. Визначено прогалини і сформульовано пропозиції щодо їх усунення, зокрема запропоновано передбачити в українському законодавстві право Фонду гарантування вкладів фізичних осіб здійснювати поєднання різних інструментів виведення банків, виходячи з конкретної ситуації. На основі міжнародного досвіду розглянуто всю систему інструментів виведення неплатоспроможних банків з ринку, з якої виокремлено ті інструменти, які передбачають передачу активів і зобов’язань неплатоспроможного банку, а саме інструмент передачі активів та зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку, інструмент перехідного банку та інструмент відокремлення активів (компанія з управління активами), а також досліджено принципи застосування інструментів в світі та Україні. Досліджено практику Фонду гарантування вкладів фізичних осіб застосування інструментів виведення неплатоспроможних банків з 2012 року, коли Фонд гарантування вкладів фізичних осіб був наділений повноваженнями щодо виведення неплатоспроможних банків із ринку, по 2023 роки. Встановлено, що інструменти, інші ніж ліквідація застосовувалися лише у десяти випадках, а також встановлено причини такого вибору. Досліджено концепцію та практику застосування інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку. При цьому розглянуто поняття інструменту, умови та мету його застосування, повноваження, якими повинен бути наділений орган врегулювання для застосування цього інструменту, а також порядок визначення активів та зобов’язань, що передаються, а також види інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку залежно від активів та зобов’язань, що передаються, (такі як базова передача, передача з портфелем кредитних договорів, передача всієї діяльності) та залежно від рішень, що зменшують ризики для приймаючого банку (передача з опціоном «пут» на деякі з активів, передача з пулом активів, передача з розподілом збитків). Крім того, розглянуто вимоги до приймаючого банку, а також переваги та недоліки інструменту. Автор дійшов висновку, що ефективні правові режими повинні передбачати інструмент передачі активів та зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку для всіх банків, а не лише тих, виведення яких розглядається як публічний інтерес. Досліджено порядок надання фінансової підтримки приймаючому банку, включаючи фінансування за рахунок внутрішніх ресурсів банку, зовнішнє фінансування, а також забезпечення додаткових варіантів фінансування у кризових випадках. Зроблено висновок, що ефективні правові режими повинні передбачати право страховиків депозитів надавати обмежену фінансову підтримку при застосуванні інструменту передачі активів та зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку. Особлива увага на альтернативні форми надання підтримки, такі як договори про розподіл збитків, ефективність яких доведена практикою. Розглянуто особливості порядку застосування інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку, включаючи такі етапи, як підготовка, експертиза фінансово-господарської діяльності органом врегулювання, оголошення конкурсу і маркетинг, експертиза фінансово-господарської діяльності потенційними покупцями, проведення конкурсу, оголошення переможця конкурсу і підписання договору. Виявлено основні принципи, які повинен відповідати порядок застосування інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку. Вказано на необхідність забезпечення потенційним покупцям достатнього часу та інформації про активи та зобов’язання, щоб дозволити провести оцінку ризиків та сформувати пропозицію для участі у конкурсі на виведення неплатоспроможного банку з ринку. Досліджено концепцію та практику застосування інструменту перехідного банку, включаючи поняття інструменту, мету та умови його застосування, повноваження, якими повинен бути наділений орган врегулювання для застосування інструменту, вимоги до перехідного банку, структури власності та капіталізації, а також переваги та недоліки інструменту перехідного банку. Автор дійшов висновку, що незважаючи на загальний підхід, який полягає в тому, що інструмент перехідного банку повинен застосовуватися до складних випадків (переважно системно важливих банків), цей інструмент може застосовуватися також до малих і середніх банків, що доводить успішна практика його застосування. При цьому ефективні правові режими повинні забезпечувати, щоб використання перехідного банку відповідало цілям процедури і принципам вибору інструментів виведення неплатоспроможних банків з ринку. Розглянуто особливості створення перехідного банку, корпоративного управління в перехідному банку, особливості його діяльності та припинення. При цьому вказано на необхідність забезпечення спрощеного порядку створення та авторизації перехідного банку, збереження органом управління контролю за перехідним банком, виключаючи повноваження щодо затвердження установчих документів, призначення або затвердження і звільнення керівників перехідного банку, визначення їхньої винагороди, схвалювати стратегію і профіль ризику перехідного банку. Автор дійшов висновку, що ефективні правові режими повинні передбачати всі такі підстави припинення перехідного банку як приєднання (злиття) перехідного банку до іншого банку, продаж більшості акцій перехідного банку третій особі, набуття третьою особою всіх або майже всіх активів та зобов’язань перехідного банку, ліквідація всіх активів з виконанням всіх зобов’язань перехідного банку та ліквідація у разі спливу строку, на який був створений перехідний банк. Досліджено концепцію та практику застосування інструменту відокремлення активів, включаючи поняття інструменту, мету та умови його застосування, повноваження, якими повинен бути наділений орган врегулювання для застосування інструменту, переваги і недоліки інструменту, а також альтернативні підходи у юрисдикціях, де не використовується інструмент відокремлення активів. Встановлено, що інструмент застосовується у випадку системних криз. При цьому такий інструмент може застосовуватися лише разом з іншими інструментами виведення неплатоспроможних банків з ринку. Розглянуто підходи щодо визначення предмету діяльності компанії з управління активами, особливості створення компанії з управління активами, структури власності компанії з управління активами, корпоративного управління в такій компанії та особливості її припинення. У випадках, коли правовий режим передбачає інструмент відокремлення активів, необхідно забезпечити, щоб компанія з управління активами мала чітко визначений вузький предмет діяльності і створювалася на визначений строк із гарантіями операційної незалежності та дотриманням принципів якісного і прозорого управління. Проведене дослідження узагальнило і доповнило теоретичні підходи щодо характеристик і особливостей регулювання інструментів передачі активів та зобов’язань, які необхідно враховувати при розробці і вдосконаленні законодавства про виведенні неплатоспроможних банків. У висновках до розділів, а також у висновку до дисертації автором запропоновано детальні рекомендації щодо розвитку законодавства України. Результати дисертаційного дослідження високо оцінені Департаментом розвитку ринку капіталів та фінансового ринку Європейського банку реконструкції та розвитку і враховані при підготовці програми його діяльності. Пропозиції та рекомендації використовувалися при наданні технічної допомоги із розвитку законодавства у країнах діяльності Європейського банку реконструкції та розвитку.
Правовий режим віртуальних активів: цивільно-правовий аспект : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2026) Савченко, Єгор; Посполітак, Володимир
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню цивільно-правової природи віртуальних активів та їх місця в системі об’єктів цивільних прав, особливостей правового режиму власності на віртуальні активи, а також приватно-правового обороту віртуальних активів, зокрема, з використанням смарт-контрактів, за договорами міни, в якості засобу платежу та обміну, і є вкладом до сучасної правової науки, що покликаний встановити нові та вдосконалити існуючі підходи цивільного права до врегулювання відносин, пов’язаних з оборотом віртуальних активів. У дисертації здійснено системну характеристику приватно-правового режиму віртуальних активів в Україні та країнах ЄС. На основі проведеного дослідження запропоновано напрями подальшого розвитку цивільного права, вітчизняного цивільного законодавства та законодавства про регулювання ринку віртуальних активів, з урахуванням економічного та технологічного феномену віртуальних активів. У роботі досліджено вітчизняні та іноземні наукові джерела у вигляді дисертаційних праць, монографій та наукових статей. Проаналізовано принципи Міжнародного інституту з уніфікації приватного права, звіти інших міжнародних та пан’європейських організацій, зокрема, Міжнародного валютного фонду, Ради фінансової стабільності, Європейського органу банківського нагляду, Європейського управління з цінних паперів та ринків, Банку міжнародних розрахунків. Також проаналізовано положення цивільного законодавства та законодавства про регулювання ринку віртуальних активів України та країн ЄС. Керуючись економічним аналізом права та підходами правового аналізу технологій, досліджено приватно-правову природу віртуальних активів та їх місце в системі об’єктів цивільних прав крізь призму їх базових економічних і технологічних характеристик, підходів до розуміння поняття віртуальних активів, а також їх категоризації. Встановлено, що віртуальний актив є унікальним та комплексним за своєю приватно-правовою природою об’єктом цивільних прав, адже, залежно від різновиду, може поєднувати в собі окремі базові ознаки матеріальної речі, інформації як різновиду нематеріального блага, майнового права на товар чи послугу, фінансового інструменту, грошей (грошових коштів), що унеможливлює віднесення віртуальних активів до категорії речей або будь-якого з існуючих підвидів речей. Проведено дослідження підходів, що склалися в доктрині та практиці вітчизняного права та права країн німецької традиції, зокрема, Німеччини та Ліхтенштейну, в питаннях місця віртуальних активів в системі об’єктів цивільних прав. Німецька правова традиція була обрана невипадково, оскільки вона характеризується однією з найбільш консервативних цивільно-правових доктрин речового права: при цьому Німеччина репрезентує класичний догматичний підхід щодо матеріальності речі, тоді як в Ліхтенштейні, попри спільне історико-правове підґрунтя, фактично визнав цифрові активи новим об'єктом цивільних прав, що дає змогу окреслити науково вагомий контраст. На підставі комплексного аналізу економічних, технологічних і правових характеристик віртуальних активів було визначено недоліки правового регулювання цифрових речей в Цивільному кодексі України і сформульовано пропозиції щодо їх усунення, зокрема зроблено висновок про необхідність віднесення віртуальних активів до самостійних об’єктів цивільних прав у складі категорії "цифрової речі" та чіткого їх відокремлення від нематеріальних благ, визначених ЦК України, а також цифрового контенту. На основі міжнародного та вітчизняного досвіду проаналізовано підходи до визначення поняття віртуальні активи, розглянуто питання співвідношення понять та сутності цифрових активів, цифрових речей, віртуальних активів, криптовалют та цифрових токенів, а також досліджено категоризацію віртуальних активів. Доведено, що цифрові речі та цифрові активи є тотожними категоріями за своєю сутністю, хоча їх можна розрізняти за юридичною та економічною природою походження. Цифрові речі та цифрові активи, у свою чергу, є родовими категоріями по відношенню до віртуальних активів, які виступають видовою категорією в даному контексті. Аналогічно зроблено висновки про те, що криптовалюти слід розглядати як видову категорію віртуальних активів, а цифрові токени як форму існування віртуальних активів, що є родовою категорією у наведеному співвідношенні. Запропоновано авторську концепцію класифікації віртуальних активів, яка враховує потреби учасників цивільних правовідносин в умовах цифрової економіки та сприяє формуванню чіткого юридичного підходу до їх правового режиму. Вперше здійснено чітке розмежування токенізованих грошей/активів та токенів електронних грошей/токенів, прив’язаних до активів; усунуто правову невизначеність в питаннях категоризації найбільш поширених криптовалют (Bitcoin, Ethereum); а також запропоновано підхід до вирішення нормативної дилеми розрегулювання токенів, прив’язаних до кількох офіційних валют. Розроблена таксономія передбачає дворівневу класифікацію віртуальних активів: на першому рівні - поділ на взаємозамінні (визначені родовими ознаками) та невзаємозамінні (визначені індивідуальними ознаками), а на другому рівні класифікації - на стейблкоїни та незабезпечені віртуальні активи. У свою чергу, стейблкоїни мають підвиди токенізованих грошей, токенізованих активів, токенів електронних грошей та токенів з прив’язкою до активів, а незабезпечені віртуальні активи поділяються на нативні токени, токени корисності та інші віртуальні активи. Досліджено питання використання віртуальних активів в якості засобу платежу та засобу обміну. Встановлено, що абсолютні законодавчі заборони на використання віртуальних активів в якості засобу платежу та засобу обміну не відповідають природі стейблкоїнів та криптовалют, а також унеможливлюють їх звичайний цивільно-правовий оборот. На цій підставі запропоновано надання стейблкоїнам, що представляють вартість або підтримують свою ринкову вартість, у співвідношенні 1:1, до певної офіційної валюти, декількох офіційних валют або ж певного високоліквідного, загальновживаного та низьковолатильного активу, статусу засобу обміну та засобу платежу, з урахуванням можливості застосування Національним банком України обґрунтованих та пропорційних заходів, направлених на пом’якшення ризиків загроз для каналів грошово-кредитної трансмісії та монетарного суверенітету. Також запропоновано дозволити використання криптовалют, які є нативними токенами, в якості засобу платежу та засобу обміну в цифровому середовищі у наступних випадках: (і) для оплати винагород постачальникам послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів та маркет-мейкерам; (іі) для оплати винагород та інших вигод за забезпечення функціонування мережевих вузлів на основі DLT (у тому числі майнінг); (ііі) у межах розрахунків за смарт-контрактами, укладеними з використанням блокчейн-платформи, для якої відповідна криптовалюта є нативним токеном. Розглянуто проблематику використання віртуальних активів в якості об’єкту договору міни (бартеру), за якими віртуальні активи підлягають обміну на товари, роботи та послуги матеріального світу. Здійснено розмежування між економічними та правовими категоріями "загальноприйнятний засіб обміну", "засіб обміну", "об’єкт договору міни", "предмет договору міни" та "предмет обміну", що дозволило усунути правову колізійність та взаємозамінність зазначених понять у контексті використання віртуальних активів як засобу платежу та як об’єкту договору міни (бартеру). Встановлено, що приватно-правова природа договору міни (бартеру), а також юридична та економічна природа використання віртуальних активів, не передбачають обмежень в частині використання останніх у операціях обміну, в тому числі, на матеріальні товари, роботи чи послуги. Зроблено висновок, що доцільним з точки зору цивілістики вбачається застосування підходу, який передбачає встановлення на законодавчому рівні лише особливостей укладення та виконання договору міни а також забезпечення узгодженості термінів "засіб обміну", "об’єкт договору міни", "предмет договору міни" та "предмет обміну" в контексті положень щодо обміну віртуальних активів у актах цивільного законодавства, що дозволить підвищити юридичну ясність та уникнути прогалин в правовому регулюванні. Здійснено комплексне дослідження приватно-правової природи смарт-контрактів, з о гляду н а те, щ о здійснення обороту віртуальних активів з використанням DLT, включаючи переказ віртуальних активів або вчинення інших, більш складних двосторонніх правочинів, є неможливим без використання різних типів смарт-контрактів. Доведено, що смарт-контракт за своєю сутністю відповідає концепції договору, усталеній в межах інституту договірного права. Разом з тим зроблено висновок про те, що смарт-контракт виходить за межі простої фіксації волевиявлення сторін у формі комп’ютерного коду, а являє собою принципово новий різновид договору не лише за формою, а й за змістом. Водночас встановлено, що у разі наміру сторін використати смарт-контракт виключно як інструмент автоматизації виконання зобов’язань, закріплених у тексті укладеного між ними традиційного договору, такий смарт-контракт слід розглядати не як самостійний різновид договору, а як технічний засіб забезпечення виконання вже існуючих договірних умов. Запропоновано зміни до вітчизняних актів цивільного законодавства, спрямовані на запровадження в правове поле України нового різновиду договору - смарт-контракту, а також на забезпечення його повноцінного використання в приватно-правовому обороті. Здійснено науковий аналіз проблематики правового режиму володіння та власності на віртуальні активи як новітнього об’єкта цивільного права. Зроблено висновок, що суб’єкти цивільних правовідносин не можуть володіти віртуальним активом у розумінні вітчизняного інституту права власності. Це зумовлено тим, що віртуальний актив, як правило, існує у межах децентралізованої блокчейн- або іншої DLT-системи, що, з технічної точки зору, унеможливлює: (і) існування віртуального активу поза межами цифрового середовища, (іі) прямий доступ особи до віртуального активу та можливість безпосереднього панування над ним, (ііі) існування, оборот та зберігання віртуального активу за межами відповідної DLT-системи, (iv) безпосередню передачу віртуального активу від однієї особи до іншої: передача фактично відбувається шляхом зміни адреси, до якої прив’язаний запис про актив у розподіленому реєстрі. Запропоновано, з метою забезпечення належного застосування вітчизняного інституту права власності до віртуальних активів, прирівняти право доступу до віртуального активу до володіння ним, а право на розпорядження віртуальним активом - до права власності на такий віртуальний актив. При цьому, особу, яка законно володіє приватним криптографічним ключем пропонується вважати такою, що має право на доступ до віртуального активу, а особу, яка має право на доступ до віртуального активу, - такою, що має право розпорядження віртуальним активом, крім випадків, коли така особа здійснює торгівлю віртуальними активами із використанням запозичених у кастодіана віртуальних активів та/або грошових коштів. Окремо досліджено питання права володіння та права власності на віртуальні активи у випадках використання некастодіальних та кастодіальних цифрових гаманців. Встановлено, що у разі використання некастодіального цифрового гаманця саме суб’єкт цивільних правовідносин контролює приватний криптографічний ключ, володіючи ним, а відтак суб’єкту цивільних правовідносин як правило належить і повне право власності на віртуальний актив, зарахований на його некастодіальний цифровий гаманець. У випадку використання кастодіальних цифрових гаманців, кастодіан контролює приватний криптографічний ключ суб’єкта цивільних правовідносин або зберігає його віртуальні активи, набуваючи фактичного володіння віртуальними активами. Водночас зроблено висновок про те, що це не повинно автоматично спричиняти перехід права власності на віртуальні активи з огляду на фідуціарний характер правовідносин кастодіана та суб’єкта цивільних правовідносин. Разом з тим встановлено, що право власності суб’єкта цивільних правовідносин на його віртуальні активи може бути правомірно передано ним кастодіану, зокрема у разі, якщо такий суб’єкт цивільних правовідносин має намір здійснювати торгівлю віртуальними активами із використанням запозичених у Кастодіана віртуальних активів та/або грошових коштів.
Темпоральні характеристики закону : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2022) Шуліма, Альона; Козюбра, Микола
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії зі спеціальності 081 "Право". Національний університет "Києво-Могилянська академія", м. Київ, 2022. Досліджений аналіз історичних особливостей становлення наукової думки та практики щодо темпоральних характеристик закону дає підстави зробити такі висновки: 1) основний акцент зроблено на принципі незворотності закону та способів (видів) дії законів у часі; 2) значний вплив на розвиток і зміну наукових та науково-практичних поглядів на питання темпоральних характеристик закону має суспільно-політичний контекст, зокрема баланс співвідношення "держава – особистість"; 3) дослідження мали спорадичний характер: актуалізувалися при виникненні проблем у правозастосуванні або правотворчості; 4) поверхневий підхід до вивчення питання дії закону в часі у Російській імперії та СРСР зумовлений відмінностями історичного розвитку цих держав порівняно з іншими державами Європи; 5) українська правова наука і практика все ще перебувають на роздоріжжі між радянським та європейським досвідом через збереження впливу радянського позитивізму й недостатню залученість у законотворчій та правозастосовній практиці до європейських цінностей і традицій; 6) вітчизняні юристи здійснюють дослідження у різних, зокрема й за методологічною базою, напрямах: від класичної проблематики – досліджень способів (видів) дії закону в часі – до пошуків стосовно питань часу та (або) дії закону в широкому та вузькому розумінні цього поняття. Установлено, що дослідження закону в часовому континуумі має здійснюватися з урахуванням двох аспектів: перший полягає у тому, що час є діалектичною категорією; другий – у тому, що темпоральні характеристики закону не лише існують і змінюються у часі, а й виступають засобами освоєння часу, які слугують певним завданням у праві. Темпоральні характеристики закону є інтегративною категорією, яка базується на знаннях про форми використання календарного часу (датування, тривалість, повторюваність, одночасність, послідовність, наступність і своєчасність) з урахуванням особливостей правової системи. Ця категорія включатиме такі моменти тривалості й особливості реалізації закону в часі, як: 1) дата набрання законом чинності та дата введення його в дію, а також дата втрати законом (повністю або в певній частині) чинності та відповідно припинення його дії; 2) чинність і дія закону; 3) способи (види) дії закону в часі. Доведено, що правові категорії "чинність" і "дія" закону є не лише темпоральними характеристиками закону, а й його правовими властивостями, що існують та обмежені в часі. Розмежування правових категорій на основі теорії "горизонтального" поділу юридичної сили на складові дає підстави виділити такі особливості співвідношення чинності та дії закону: 1) чинність закону свідчить про об’єктивне існування закону як нормативно-правового акта; чинність наділяє закон частиною юридичної сили, тобто він є обов’язковим до виконання визначеним колом органів державної влади в частині виконання заходів, необхідних для введення закону в дію; 2) чинність закону визначає його чільне місце в ієрархії нормативно-правових актів; дія закону обумовлює його здатність впливати на правовідносини, які він регулює, тобто він стає обов’язковим для усіх учасників правовідносин; 3) у часі чинність закону обмежена моментами набрання та втрати законом чинності; набрання законом чинності є передумовою введення закону в дію; дія закону (навіть якщо норми закону мають ретроактивну дію) починається з моменту введення його в дію. Обґрунтовано, що надання закону юридичної сили в повному обсязі обумовлюється: 1) моментом набрання законом чинності, з якого закон починає своє існування як правовий акт та, відповідно, стає підставою для видання підзаконних актів; 2) моментом уведення закону в дію, з якого закон стає загальнообов’язковим до виконання, тобто фактично починає врегульовувати правовідносини. Встановлено, що дія закону – вияв об’єктивного права, що проявляється у: загальноуправлінській інформативній дії на суб’єктів; регулювальній дії закону на учасників суспільних відносин, які зобов’язані виконувати нормативні приписи закону; техніко-юридичній дії закону на діяльність органу законодавчої влади, зобов’язуючи його узгоджувати прийняті ним нормативні рішення у межах існуючої системи законодавства. Чинність нормативно-правового акта виступає передумовою його дії навіть за умови, що моменти набрання ним чинності та введення його в дію збігаються у часі. Відповідно, втрата нормативно-правовим актом чинності є передумовою припинення його дії. Із втратою нормативно-правовим актом чинності його дія або припиняється повністю, або такий акт припиняє свою дію лише щодо нових правовідносин, але продовжує застосовуватися щодо правовідносин, які виникли до втрати ним чинності та діють після цього. Розмежування понять "чинність" і "дія" вказує на нові напрями юридичних розвідок. Потребує уточнення концепція набрання законом чинності лише "в цілому" як завершальна стадія процесу законотворчості та застосування у разі потреби форми введення в дію закону або окремих його норм пізніше. Відповідно, чинність може розглядатись як темпоральна характеристика та правова властивість закону (правового акта, документа), що встановлює його статус, а дія – як темпоральна характеристика та правова властивість закону, що являє собою систему норм, які містяться у відповідному правовому акті. Встановлено, що закон про внесення змін до іншого закону, як і будь-який інший акт про внесення змін до нормативно-правового акта, містить: 1) нормативні приписи закону, до якого вносяться зміни, або частину (окремі слова, словосполучення) такого припису; 2) приписи, за допомогою яких вносяться відповідні зміни (формули зміни, додавання, виключення); 3) припис щодо набрання чинності законом про внесення змін, а також у певних випадках – перехідні та прикінцеві положення. При цьому висловлено думку, що чинність законів (актів), якими вносилися зміни до конкретного закону (нормативно-правового акта), не має разового характеру, а виступає юридичною підставою для того, щоб відповідний закон (акт) включав усі внесені до нього зміни та діяв у часі з урахуванням них. Визначено, що способи (види) дії нового закону (правової норми) у часі поділяються на негайну, перспективну та зворотну. При цьому перспективна дія нового закону кореспондується із переживаючою (ультраактивною) дією старого акта. Обсяг правовідносин, щодо яких норма нового акта має перспективну дію, фактично визначаються наявністю (або відсутністю) ультраактивної дії норм старого акта щодо таких правовідносин. Зазначено, що важливе значення для вирішення теоретичних і практичних завдань має розрізнення способу дії правової норми в часі та принципу незворотності закону. Спосіб дії правової норми в часі вказує, на які юридичні факти та правовідносини стосовно моменту введення нового закону (норми) у дію вона поширюється. Принцип незворотності закону – як гарантія прав і свобод особи, її довіри до держави – виступає основною засадою, вихідним положенням для формування мислення у сфері темпоральної дії правової норми, тобто як основою правозастосування, так і джерелом вироблення правил (принципів) вибору способу дії закону (норми) законодавцем. При цьому на практиці застосування принципу lex ad praeteriam non valet полягає у пошуку балансу між негайною та перспективною дією закону в часі: дослідження спрямовані на пошук рівноваги між наміром законодавця якнайшвидше змінити правове регулювання та необхідністю збереження правового статусу суб’єкта правовідносин або його правової певності в сталості регулювання. Визначено, що чинниками, які зумовлюють інтерес до інституту тимчасового законодавства, є: розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, завдяки яким швидко з’являються певні продукти та послуги, що потребують законодавчого регулювання; пошук нових форм державного управління (розвиток концепцій належного урядування, регуляторної держави, нового державного управління, багаторівневого урядування, дерегуляції); необхідність оперативної відповіді на масштабні загрози життю і здоров’ю громадян (тероризм, збройні конфлікти, пандемії); посилення регіональної інтеграції, що передбачає делегування частини державного суверенітету наднаціональним органам; запровадження тимчасових економічних режимів для певних галузей, суб’єктів правовідносин або територій; запровадження тимчасових мораторіїв щодо застосування законодавства. У кожному конкретному випадку тимчасове регулювання може бути експериментальним, проміжним (перехідним) або мораторним. Сформульовано підходи, яким має відповідати тимчасове законодавство, прийняте у зв’язку з дією воєнного стану. Обґрунтовано, що особливе місце у процесі модернізації положень Конституції України слід приділити проблемі встановлення гарантії дотримання конституційної процедури розгляду та прийняття закону про внесення змін до Конституції України.
Тенденція розвитку концепції податкового резидентства в контексті верховенства права : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2026) Вітюк, Максим; Кравченко, Наталія
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Дисертаційне дослідження присвячене комплексному теоретико-правовому та порівняльно-правовому аналізу тенденції розвитку концепції податкового резидентства фізичних осіб у контексті верховенства права. У роботі досліджено податкове резидентство як базовий інструмент розмежування податкової юрисдикції держав, визначення обсягу податкового обовʼязку та координації податкових правопорядків у міжнародному оподаткуванні. Обґрунтовано, що традиційні критерії податкового резидентства були сформовані в умовах відносно стабільної територіальної присутності особи, тоді як сучасний етап розвитку міжнародних податкових відносин характеризується зростанням глобальної мобільності, цифровізації праці, розширенням транскордонних моделей зайнятості, поширенням інвестиційних режимів проживання та збільшенням кількості кризових явищ, що істотно впливають на фактичне місце перебування фізичних осіб і зміст їхнього звʼязку з державою. Зміни, що відбуваються у правовому регулюванні та доктрині податкового резидентства в усіх цих контекстах, підпорядковані спільній внутрішній логіці –наростаючій невідповідності між формальним застосуванням резидентських критеріїв і вимогами верховенства права, яка найбільш виразно розкривається саме на прикладі фізичних осіб як основних носіїв сучасних форм мобільності. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що сучасні моделі мобільності дедалі частіше виявляють розрив між формальним встановленням резидентського статусу та реальним характером податкового звʼязку особи з відповідною юрисдикцією. Особливо гостро ця проблема проявляється в умовах значної мобільності, спричиненої не лише економічними чи професійними чинниками, а й масштабними потрясіннями, зокрема пандемією COVID-19 та повномасштабною війною російської федерації проти України. Такі обставини зумовлюють тривале вимушене перебування осіб за межами держави їхнього походження, не завжди супроводжуючись зміною центру життєвих інтересів, реальним наміром інтеграції або формуванням належного фіскального звʼязку з приймаючою державою. За даними Євростату, станом на 31 січня 2026 року в державах ЄС під тимчасовим захистом перебували 4,38 млн осіб, які залишили Україну. За даними Агентства ООН у справах біженців (UNHCR), у лютому 2026 року за межами України перебували близько 5,9 млн українських біженців, з них близько 5,3 млн – у Європі. Це істотно підсилює значення дослідження податкового резидентства крізь призму верховенства права та його складових [163; 272]. У першому розділі проаналізовано зміст концепції верховенства права у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині, виокремлено її складові, що мають визначальне значення для податково-правового регулювання, а також зʼясовано зміст права людини на податки як ціннісно-правового орієнтира розвитку сучасних податкових систем. Обґрунтовано, що верховенство права у сфері оподаткування не вичерпується вимогою законності, а охоплює правову визначеність, зокрема в частині легітимних очікувань, повноти інформування платника щодо його обовʼязків, обмеження дискреційних повноважень податкової адміністрації, рівність та недискримінацію, пропорційність, доступ до правосуддя. Доведено, що податок у сучасній правовій державі має розглядатися не лише як фіскальний інструмент, а як правовий інститут, легітимність якого залежить від його узгодженості з правами людини, межами допустимого втручання держави та вимогами справедливого правопорядку. У цьому звʼязку в дисертації розглянуто концепцію права людини на податки, яка визначає це право як вроджене право людей на кооперування взаємних можливостей для задоволення спільних публічних потреб, що у державно організованому просторі реалізується через вимоги справедливості, законності, правової визначеності, зокрема передбачуваності, та недискримінаційності. На цій основі здійснено синтез права людини на податки з верховенством права та доведено, що саме такий підхід становить методологічну основу для подальшого дослідження податкового резидентства фізичних осіб. У другому розділі досліджено податкове резидентство фізичних осіб як одну з ключових категорій міжнародного оподаткування, через яку визначається обсяг податкової юрисдикції держави та межі її фіскальних вимог щодо особи. Розкрито поняття, функції та критерії податкового резидентства, а також проведено порівняльний аналіз підходів, закріплених у праві України, окремих держав Європейського Союзу, Великої Британії та США. Особливу увагу приділено проявам формального застосування критеріїв резидентства, коли фізична присутність, кількість днів перебування, центр життєвих інтересів чи інші нормативні індикатори використовуються механічно, без належної оцінки реального характеру звʼязку особи з відповідною юрисдикцією. Обґрунтовано, що такий підхід може породжувати правову невизначеність, конфлікти резидентства, непропорційні податкові наслідки та відрив нормозастосування від змістовних вимог верховенства права. У третьому розділі здійснено переоцінку сучасної концепції податкового резидентства та запропоновано авторську концепцію взаємної фіскальної приналежності як теоретико-правову основу для оцінювання легітимності застосування до особи режиму необмеженого податкового обовʼязку. Концепцію обґрунтовано як результат синтезу права людини на податки та верховенства права і розкрито як аналітичний інструмент для ситуацій, у яких традиційні формальні критерії резидентства виявляються недостатніми або несправедливими. На цій основі досліджено податкове резидентство в умовах цифрової мобільності та дистанційної зайнятості, інвестиційних візових режимів, а також форс-мажорних обставин – пандемії COVID-19 та повномасштабної війни проти України. У кожному з цих контекстів показано, що оцінювання резидентського статусу виключно за зовнішніми формальними ознаками призводить до результатів, несумісних із вимогами правової визначеності, праведливості та пропорційності. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших комплексних порівняльно-правових досліджень тенденцій розвитку концепції податкового резидентства фізичних осіб у контексті верховенства права, права людини на податки та сучасної глобальної мобільності. У роботі запропоновано ціннісно-правовий підхід до оцінювання податкового резидентства через змістовність фіскально-правового звʼязку між особою і державою, окреслено прояви формального застосування критеріїв резидентства та виявлено ключові джерела правової невизначеності, нерівності, несправедливості у випадках цифрової мобільності, інвестиційних режимів і форс-мажорних обставин. На цій основі сформульовано підходи до вдосконалення теоретико-правового розуміння та законодавчого регулювання податкового резидентства. Уперше: – запропоновано комплексну теоретико-правову парадигму податкового резидентства фізичних осіб на основі системного поєднання принципів верховенства права (правової визначеності, законності, пропорційності, рівності, обмеження дискреційних повноважень, доступу до правосуддя) та прав людини, зокрема права людини на податки, що дає підстави розкрити податкове резидентство фізичних осіб як правовий механізм, легітимність якого залежить від достатнього податкового звʼязку між людиною і державою, а також між людиною і суспільством, незалежно від формального існування чи застосування усталених критеріїв резидентства відповідних податкових юрисдикцій; – запропоновано концепцію взаємної фіскальної приналежності як теоретико-правовий стандарт обґрунтування легітимності повного оподаткування за принципом податкового резидентства, у межах якого резидентство розглядається не лише як формальна юридична підстава для застосування необмеженого податкового обовʼязку, а як правова форма визнання достатнього та змістовно виправданого податкового звʼязку між особою і державою; – проведено порівняльно-правову характеристику сучасних підходів до визначення податкового резидентства у трьох формах (моделях) транскордонної мобільності фізичних осіб: мобільність цифрових кочівників, інвестиційні візи та суміжні статуси, а також форс-мажорні обставини; обґрунтовано, що зокрема в цих контекстах найбільш виразно виявляється невідповідність формального застосування критеріїв податкового резидентства вимогам правової визначеності, передбачуваності, справедливості, пропорційності, недискримінації та ефективного юридичного захисту; – запропоновано правову категорію "вимушеного податкового резидентства" для ситуацій, коли особа набуває ознак податкового резидента внаслідок обставин непереборної сили, зокрема війни, пандемії чи інших надзвичайних подій, без наміру сформувати стійкий правовий або економічний звʼязок із відповідною юрисдикцією; доведено, що в таких випадках автоматичне поширення повного обсягу резидентських наслідків може суперечити вимогам справедливості, пропорційності та правової визначеності; – обґрунтовано необхідність не тільки національного, а й міжнародно-договірного врегулювання "вимушеного податкового резидентства", зокрема шляхом включення спеціального положення про резидентство за форс- мажорних обставин у механізми міжнародної координації податкових наслідків масового переміщення осіб. Удосконалено: – підходи до розуміння податкового резидентства як багаторівневої правової категорії, що поєднує внутрішньодержавні критерії, міжнародно-договірні механізми координації, колізійні правила та стандарти захисту прав особи; – наукові уявлення про співвідношення податкового резидентства, необмеженого податкового обовʼязку, податкової юрисдикції та механізмів усунення подвійного оподаткування, з урахуванням сучасних форм транскордонної мобільності фізичних осіб; – підходи до правового осмислення впливу цифрової мобільності, інвестиційних режимів та форс-мажорних обставин на зміст і застосування класичних критеріїв податкового резидентства; – підходи до оцінювання процедурних гарантій у спорах щодо визначення податкового резидентства, зокрема в частині доказування, обґрунтованості рішень податкових органів, передбачуваності адміністративної практики та ефективності судового захисту. Набули подальшого розвитку: – доктринальні підходи до осмислення впливу глобалізаційних процесів на податкове резидентство фізичних осіб, зокрема в частині поглиблення розуміння розриву між формально встановленим резидентським статусом і фактичним змістом податкового звʼязку особи з державою; – наукові підходи до класифікації сучасних форм мобільності фізичних осіб для цілей міжнародного оподаткування, зокрема цифрової мобільності, дистанційної праці, інвестиційно зумовленого переміщення та вимушеної мобільності, а також до оцінювання їх впливу на підстави й наслідки податкового резидентства; – теоретичні положення щодо врахування нетипових і кризових форм (моделей) мобільності при визначенні податкового резидентства, включно з підходами до правової оцінки ситуацій, у яких тимчасове або вимушене перебування особи в юрисдикції не супроводжується формуванням достатнього податкового звʼязку з державою; – науково-практичні підходи до адаптації національного законодавства України та податково-договірних механізмів до нових форм (моделей) мобільності фізичних осіб у міжнародному оподаткуванні, з урахуванням потреби узгодження фіскальних інтересів держави з вимогами верховенства права та захисту прав платника податків. Практичне значення одержаних результатів: – для нормотворення – як теоретико-правова основа для вдосконалення національних критеріїв податкового резидентства та їх узгодження з фундаментальними принципами права, зокрема шляхом переорієнтації з виключно формального поділу на резидентів і нерезидентів на співмірність правових наслідків реальному податковому звʼязку особи з державою; – для нормозастосування і податкового адміністрування – через використання концепції взаємної фіскальної приналежності та розробленого на її основі практичного чек-листа оцінки податкового резидентства фізичних осіб, що може застосовуватися ДПС України під час податкових перевірок, підготовки індивідуальних податкових консультацій, розгляду заяв платників, оцінки документів щодо резидентського статусу та формування позиції у спорах про подвійне резидентство; – для судової практики – як підхід до перевірки обґрунтованості фіскальної претензії держави з огляду на достатність податкового звʼязку між особою і державою, а також до оцінювання розбіжності між формально встановленим резидентським статусом і змістовною достатністю підстав для застосування його наслідків; – для міжнародної координації – як підґрунтя для вироблення узгоджених механізмів реагування на масове переміщення осіб та інші форс-мажорні обставини, зокрема шляхом розроблення модельного положення або застереження в межах Багатостороннього інструменту ОЕСР щодо визначення податкового резидентства в умовах надзвичайних обставин. – для використання у навчальному процесі – при підготовці навчально- методичної літератури з навчальних дисциплін "Теорія права", "Фінансове право", "Податкове право", "Права людини та їх захист", "Міжнародне податкове право", "Міжнародне право захисту прав людини".
Інструменти діяльності приватних виконавців у системі права України : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю "Право"
(2023) Іщенко, Денис; Логуш, Любов
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право. – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертація присвячена дослідженню питань інструментів приватних виконавців у системі права України. Проблема вказаного дослідження безпосередньо пов’язана із необхідністю вивчення актуального стану системи примусового виконання рішень судів та інших органів, визначення її проблем та пропозицій для вдосконалення інституту примусового виконання рішень судів та інших органів. Автором досліджено питання інституційних принципів діяльності приватних виконавців. Встановлено шлях розвитку принципів виконавчого провадження у наукових працях та подальше їхнє закріплення у законах. Запропоновано перелік інституційних принципів діяльності приватних виконавців, що ґрунтується на попередніх дослідженнях принципів виконавчого провадження. Встановлено вимоги, що висуваються Радою Європи до процесу примусового виконання рішень, відзначено, які з цих вимог дотримано в Україні. Встановлено, що в Україні вимоги до етики поведінки приватних виконавців відрізняються від тих, що встановлені Радою Європи. Проаналізовано питання поводження виконавцями з інформацією про боржника. Запропоновано встановити кримінальну відповідальність для виконавців, стягувачів, інших осіб за розголошення даних виконавчого провадження, які стали їм відомі. В роботі наведено статистику виконання рішень судів та інших органів окремо державними та приватними иконавцями. На її підставі зроблено висновок про більшу ефективність приватних виконавців порівняно із державними. Водночас відзначено факт того, що держава штучно створює умови, за яких державні виконавці мають більше повноважень, ніж приватні. Такий стан справ наявний у виконавчих провадженнях зі стягнення аліментів. Запропоновано усунути дискримінацію приватних виконавців щодо неоднаковості повноважень у справах про стягнення аліментів. У дисертації розглянуто поняття "інструменти діяльності приватних виконавців". Розроблено визначення цього поняття: це дії, за допомогою яких приватні виконавці здійснюють виконання судових рішень та рішення інших органів. Також здійснено класифікацію інструментів діяльності приватних виконавців. Автором виділено основні та допоміжні інструменти, останні з яких поділені на організаційні, технічні, обмежувальні, забезпечувальні.

Browse

Browsing 081 Право by Title

Results Per Page

Sort Options