081 Право
Permanent URI for this collection
Освітньо-професійна програма / Освітньо-наукова програма: Право
Browse
Browsing 081 Право by Title
Now showing 1 - 7 of 7
Results Per Page
Sort Options
Item Кримінальна відповідальність за злочини, пов'язані зі злочинним впливом : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2024) Нікітін, Артем; Хавронюк, МиколаДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 08 "Право" за спеціальністю 081 "Право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2024. Узагальнений короткий виклад основного змісту дисертації. Дисертація спрямована на вирішення наукового та практичного завдання пошуку оптимальної моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом. В ній вперше комплексно проаналізовано ґенезу, сутність, відповідність міжнародним стандартам положень чинного Кримінального кодексу України та проєкту нового Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за вказані злочини, встановлено необхідність реформування та запропоновано комплексні зміни до зазначених актів. У Розділі 1 "Загальні аспекти кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом" досліджено ґенезу становлення кримінальної відповідальності в Україні за вказані злочини, підстави та приводи криміналізації діянь в цілому та діянь, пов’язаних зі злочинним впливом зокрема, зарубіжний досвід встановлення кримінальної відповідальності за подібні злочини. Встановлено, що хоча сам термін "злочинний вплив" з’явився у Кримінальному кодексі України лише у 2020 році, це явище не є новим для кримінального права України, оскільки попередні кримінальні закони передбачали відповідальність за діяння, які є його окремими проявами, або визначали кримінально-правовий статус осіб, які є його суб’єктами. З’ясовано, що щонайменше приводи криміналізації діянь, пов’язаних зі злочинним впливом і закріплених вперше в чинному Кримінальному кодексі України у 2020 році, не були дотримані законодавцем. В результаті аналізу кримінальних законів окремих зарубіжних держав встановлено, що вони не містять концепції злочинного впливу як вона передбачена в чинному Кримінальному кодексі України. Водночас, кримінальні закони Італійської Республіки та Китайської Народної Республіки передбачають кримінальну відповідальність за створення, керівництво мафіозними організаціями/злочинними синдикатами, які здійснюють контроль над певною територією або сферою життя, що є досить подібним до злочинного впливу у його визначенні Кримінальним кодексом України. Подібні норми також містяться і у законі RICO Сполучених Штатів Америки. У Розділі 2 "Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, за Кримінальним кодексом України", досліджено визначення ключових понять – "злочинний вплив" та "особа, яка перебуває у статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу", об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом (ст. 255, 255-1, 255-2 та 255-3 Кримінального кодексу України), заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до осіб, які їх вчинили, а також практику застосування положень цих статей судами. Встановлено, що вказані визначення містять недоліки, які не дозволяють сформулювати чітко розуміння визначуваних ними термінів. Об’єктивна сторона злочинів, в описі яких вживаються ці терміни (в першу чергу умисне встановлення, поширення злочинного впливу у суспільстві), залишається невизначеною, судова практика цю проблему також не вирішила. Зроблено висновок, що відповідні терміни, їх визначення, окремі злочини, в описі яких вони вживаються, мають бути видалені з тексту кримінального закону. Більш конкретні прояви злочинного впливу у вигляді створення, керівництва організованою групою, участь у ній можливо визначити у якості кримінально-караних діянь в новій редакції ст. 255-1 Кримінального кодексу України, тому також запропоновано викласти ст. 255 та ст. 255-2 Кримінального кодексу України у нових редакціях, а ст. 255-3 видалити з його тексту. З’ясовано, що суб’єкти вказаних злочинів окрім загальних ознак характеризується наявністю авторитету та інших якостей, які дозволяють керувати різного роду злочинними спільнотами. Попри виділення кримінальним законом та судовою практикою окремих категорій суб’єктів злочинного впливу ("вор в законі", "смотрящий за зоною" і т. д.), єдиного підходу до їх визначення не сформовано. Суб’єктивна сторона вказаних злочинів характеризується прямим заздалегідь обдуманим умислом. Незважаючи на передбачені досить суворі санкції у відповідних статтях Кримінального кодексу України, серед заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до осіб, які вчинили вказані злочини, переважають заохочувальні (звільнення від відбування покарання з випробуванням, призначення покарання нижче від найнижчої межі) внаслідок широкого застосування угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях. У Розділі 3 "Перспективи кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом", досліджено норми Кримінального кодексу України, що встановлюють кримінальну відповідальність за вказані злочини, на їх відповідність вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини. Проаналізовано положення проєкту нового Кримінального кодексу України, розробленого Робочою групою з питань розвитку кримінального права, які передбачають кримінальну відповідальність за ці злочини. Встановлено, що з великою долею вірогідності визначення злочинного впливу, особи, яка перебуває у статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу, положення статей Кримінального кодексу України, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини, в яких ці терміни є ознакою об’єктивної сторони, можуть бути визнані такими, що не відповідають вимогам Конвенції до якості кримінального закону. Положення проєкту нового Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, також потребують доопрацювання. Запропоновано внесення конкретних змін до проєкту в цій частині. Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному: Вперше: здійснено класифікацію злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом, на ті, що пов’язані з функціонуванням злочинних організацій, та ті, що з ними не пов’язані; встановлено відповідність злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом, що стосуються функціонування злочинних організацій, підставам та приводам криміналізації діянь і невідповідність злочинів, що не пов’язані з їх функціонуванням, щонайменше приводам криміналізації діянь; наведено перелік дій, які розглядаються судовою практикою у відповідних кримінальних провадженнях як умисне встановлення, поширення в суспільстві злочинного впливу. Доведено непослідовність, неузгодженість такої практики, порушення нею принципу non bis in idem; встановлено відсутність узгодженої судової практики у відповідних кримінальних провадженнях при визначенні ознак суб’єкта злочинів умисного встановлення, поширення в суспільстві злочинного впливу; обґрунтовано невідповідність положень Кримінального кодексу України, що передбачають визначення понять «злочинний вплив» та "особа, яка перебуває у статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу", вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини до якості кримінального закону, що має наслідком аналогічну невідповідність положень Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, в описі яких вживаються вказані поняття; зроблено висновок про необхідність передбачити у чинному Кримінальному кодексі України з урахуванням вимог актів Європейського Союзу кримінальну відповідальність за створення, керівництво організованою групою, як конкретний прояв злочинного впливу, участь у ній, а також організацію та участь у злочинному зібранні представників таких груп; обґрунтовано необхідність встановлення кримінальної відповідальності у Кримінальному кодексі України за організацію або участь у злочинному зібранні представників злочинних організацій саме для осіб, які не є їх членами; визначено невідповідність актам Європейського Союзу підстав застосування та переліку заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи за вчинення її уповноваженою особою від імені та в її інтересах злочинів, передбачених ст. 255 Кримінального кодексу України, зроблено висновок про необхідність внесення відповідних змін до Розділу XIV-I Загальної частини Кримінального кодексу України в процесі адаптації українського законодавства до acquis communautaire Європейського Союзу; зроблено висновок про необхідність удосконалення положень проєкту нового Кримінального кодексу України в частині, що стосується кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, запропоновано зміни до нього у зв’язку із цим. Удосконалено: розуміння ознак структурної частини злочинної організації; розуміння конкретних проявів злочинного впливу – створення, керівництво злочинною організацією, організованою групою, організації злочинного зібрання представників злочинних організацій та організованих груп; систему санкцій, передбачених за вчинення злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом, підстави спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності за злочини участі у злочинній організації та злочинному зібранні представників злочинних організацій; моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, передбачені чинним Кримінальним кодексом України та проєктом нового Кримінального кодексу України. Отримали подальший розвиток: доцільність встановлення кримінальної відповідальності за конкретні прояви злочинного впливу та позиції щодо неможливості встановлення кримінальної відповідальності за неконкретизовані форми негативного впливу особи на інших осіб; позиція щодо невдалого визначення злочинної спільноти у статті 255 Кримінального кодексу України і злочинів створення та керівництва нею; розуміння змісту вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо якості кримінального закону; пропозиції щодо встановлення кваліфікуючих ознак у статтях кримінального закону, які передбачають кримінальну відповідальність за конкретні прояви злочинного впливу. Практичне значення отриманих результатів. Положення та висновки, викладені в дисертації, сприяють збагаченню науки кримінального права, кримінології, правозастосовної практики. Вони можуть бути використані у: – нормотворчій діяльності – при розробці змін до Кримінального кодексу України, проєкту нового Кримінального кодексу України, а також інших актів, спрямованих на протидію організованій злочинності; правозастосовній діяльності – під час здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень, що стосуються злочинів, пов’язаних зі злочинним впливом; науково-дослідній сфері – для поглибленого вивчення та аналізу стану організованої злочинності, проявів злочинного впливу, пошуку шляхів протидії їм; навчальному процесі – при підготовці навчально-методичних матеріалів для курсів кримінально-правового, у тому числі процесуального, кодексу України та проєкту нового Кримінального кодексу України для удосконалення моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, розміщені у Додатках І-ІІІ. У Додатку ІV розміщено Акт впровадження результатів дослідження в діяльності Робочої групи з питань розвитку кримінального права. У Додатку V наведено список публікацій здобувача за темою дисертації. спрямування. Здобувачем сформовано орієнтовний перелік ознак структурної частини злочинної організації, запропоновано комплексні зміни до чинного Кримінального кодексу України та проєкту нового Кримінального кодексу України для удосконалення моделі кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом, розміщені у Додатках І-ІІІ. У Додатку ІV розміщено Акт впровадження результатів дослідження в діяльності Робочої групи з питань розвитку кримінального права. У Додатку V наведено список публікацій здобувача за темою дисертації.Item Право на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2025) Дем’янченко, Анастасія; Заєць, АнатолійДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 08 "Право" за спеціальністю 081 "Право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2025. Узагальнений короткий виклад основного змісту дисертації. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню права людини на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів. У роботі охарактеризовано історико-теоретичний концепт становлення особливих правових режимів та юридичних гарантій права на доступ до державної служби. На основі аналізу доктрини, міжнародно-правових стандартів прав людини, зарубіжного та національного законодавства, а також практики визнаних правозахисних інституцій, розкрито зміст юридичних гарантій права на доступ до державної служби. Запропоновано мірило оцінки правомірності обмеження доступу до державної служби в період дії особливих правових режимів. У Розділі 1 "Концепт особливих правових режимів" досліджено сутність, зміст і призначення категорій "особливий правовий режим" та "юридичні гарантії доступу до державної служби". У порівняльному ключі розкрито історичні моделі особливих правових режимів у країнах романо-германської та англосаксонської правової сімей; охарактеризовано зміст таких конструкцій як "правовий режим" та "особливий правовий режим" у національній правовій системі; з’ясовано вплив "особливих правових режимів" на інститут державної служби, зокрема сферу доступу до державної служби; встановлено, що фідуціарна основа взаємин людини й держави при введенні в дію особливих правових режимів визначається спектром юридичних гарантій, які держава зобов’язується запровадити та дотримуватися як на міжнародному, так і на національному рівнях. У Розділі 2 "Юридичні гарантії права на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів" прослідковано історичний процес становлення юридичних гарантій права на доступ до державної служби та запропоновано їх комплексну класифікацію; охарактеризовано зміст юридичних гарантій доступу до державної служби на прикладі положень міжнародно-правових актів та зарубіжного конституційного законодавства. Також у ньому розкрито динаміку розвитку юридичних гарантій-вимог, гарантій-обмежень, гарантій-процедур, організаційно-правових гарантій на етапах вступу, призначення, проходження та припинення державної служби під впливом особливих правопорядків під час пандемії CoViD-19 та війни в Україні з урахуванням положень національного законодавства та судової практики. Надано рекомендації нормотворчого та правозастосовного характеру, що сприятимуть ефективній реалізації права на доступ до державної служби та захисту цього права. У Розділі 3 "Мірило забезпечення доступу до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів" запропоновано критерії оцінки правомірності обмеження доступу до державної служби в періоди введення особливих правових режимів із урахуванням таких елементів принципу верховенства права: законності, правової визначеності, пропорційності, рівності й недискримінації, обмеження дискреційних повноважень, довіри та захисту. Надано тлумачення змісту цих елементів у контексті реалізації права на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів. Наукова новизна одержаних результатів полягає в поданому нижче. Уперше: - висвітлено багатовекторний підхід до визначення категорії "особливий правовий режим" на підставі його сутнісних характеристик; - запропоновано комплексну класифікацію юридичних гарантій доступу до державної служби на основі критеріїв: юрисдикційної дії, внутрішньодержавного закріплення, суб’єкта забезпечення, сфери впливу, етапу реалізації права на доступ до державної служби, змісту втілення, форми захисту, способу відновлення порушеного права; - встановлено нормативне закріплення права на доступ до державної служби в конституційному праві зарубіжних країн, де значна увага приділяється юридичним гарантіям: рівності, законності, нейтральності та компетентності, об’єктивності процедур вступу на державну службу; - надано всебічну характеристику юридичних гарантій доступу до державної служби на прикладі гарантій-вимог, гарантій-обмежень, гарантій-процедур, організаційно-правових гарантій під час вступу, призначення, проходження та припинення державної служби; - сформульовано пропозиції для внесення змін до Закону України "Про державну службу" щодо нормативного закріплення та структурування юридичних гарантій доступу до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів; - надано окремі пропозиції щодо вдосконалення нормативних положень про підсудність, строки та процедури розгляду публічно-правових спорів адміністративними судами України, що включає внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України; - запропоновано передбачити адміністративну відповідальність за порушення правил проведення добору на зайняття посад державної служби, встановлених Законом України "Про державну службу" в Кодексі України про адміністративні правопорушення; - розроблено мірило дотримання права на доступ до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів із урахуванням елементів принципу верховенства права: законності, правової визначеності, пропорційності, рівності й недискримінації, обмеження дискреційних повноважень, довіри й захисту; - представлено тлумачення захисту права на доступ до державної служби в практиці міжнародних правозахисних інституцій, що включає етапи прийняття, проходження, а також припинення державної служби, необхідність дотримання особливих матеріальних та процесуальних умов втілення права, покладання на державу обов’язку із забезпечення ефективних механізмів захисту права на доступ до державної служби. Удосконалено: - загальнотеоретичні положення про те, що "правовий режим" – це комплексна конституційно-правова конструкція, яка визначає, як слід організовувати та регулювати суспільні відносини за допомогою арсеналу інструментів, які включають, зокрема, але не включно: принципи, методи, норми, гарантії тощо; - розуміння співвідношення категорій "правовий режим" та "особливий правовий режим" як загальної та спеціальної категорій; - положення про історичну еволюцію права на доступ до державної служби в епохи Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового та Новітнього часу, зокрема викладено інтерпретацію втілення гарантій доступу до державної служби, як от законність та справедливість процедур добору, рівність і недискримінація претендентів на посади державної служби, вимоги щодо професіоналізму, компетентності кандидатів та оплатності управлінської діяльності; - розуміння юридичних гарантій доступу до державної служби як цілісної системи закріплених національними та міжнародними актами принципів, вимог, процедур та обмежень, що покликані забезпечувати реалізацію, охорону та захист можливості громадян здійснювати управління державними справами; - положення про те, що юридичні гарантії доступу до державної служби, які знайшли відображення в універсальних та регіональних міжнародних актах, є орієнтирами забезпечення права на доступ до державної служби на національному рівні. Додаткового розвитку набули положення про: - фідуціарну основу взаємин людини й держави при введенні в дію особливих правових режимів, що визначається спектром юридичних гарантій, які держава зобов’язується запровадити та дотримуватися на міжнародному та національному рівнях; - зміст оцінки обмеження прав та свобод людини в умовах особливого правового режиму, що повинна включати, зокрема, але не виключно: ідентифікацію публічного інтересу, визначення виду особливого правового режиму, який би відповідав фактичній обстановці, встановлення дотримання юридичної процедури введення особливого правового режиму уповноваженими суб’єктами, визначення переліку прав та свобод людини, які підлягають обмеженню, встановлення причинно-наслідкового зв’язку між екстраординарною ситуацією та застосуванням обмежень, а також пропорційність вжитих заходів до наслідків їх введення; - ключові спільні та відмінні риси сучасних моделей особливих правових режимів: романо-германської "état de siège" та англо-американської моделі "martial law", а також обґрунтування приналежності національної правової системи до моделі "état de siège"; - визначення впливу особливих правових режимів на державну службу, що полягає в необхідності захисту публічного інтересу, модифікації організаційної структури державної служби та мандатів державних службовців, звуження змісту та обсягу прав осіб, які прагнуть отримати доступ до державної служби або вже наділені статусом державних службовців; - бачення спектру проблем юридичного захисту права на доступ до державної служби в національній правовій системі, що включає, зокрема, значне послаблення адміністративної форми захисту та окремі правозастосовні проблеми під час реалізації судової форми захисту (неправильне застосування суб’єктами владних повноважень юридичних гарантій доступу до державної служби, меж дискреційних повноважень суб’єктів владних повноважень, а також необхідність визначення критеріїв обмеження права на доступ до державної служби).Item Правове регулювання внутрішньопартійної демократії: стан в Україні та зарубіжний досвід : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Песоцька, Катерина; Мелешевич, АндрійДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 081 "Право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Зміст анотації. Дисертаційне дослідження присвячене аналізу правової природи внутрішньопартійних відносин в Україні та стану реалізації принципів внутрішньопартійної демократії всередині політичних партій України. З урахуванням зарубіжного досвіду регулювання внутрішньопартійної діяльності, на основі проведеного дослідження встановлена необхідність вдосконалення законодавчого регулювання внутрішньопартійної демократії в Україні з метою забезпечення правового оформлення публічної складової діяльності політичних партій та демократичності внутрішньопартійної діяльності. У Розділі 1 "Правове регулювання діяльності політичних партій в Україні: внутрішньопартійний вимір" досліджуються еволюція юридизації політичних партій та зв’язок цієї категорії із процесами конституціоналізації та інституціоналізації партій. На основі аналізу зарубіжного досвіду у сфері правового регулювання діяльності партій в аспекті регламентації внутрішньопартійних відносин у країнах Німеччини, Португалії, Іспанії, Латвії, Польщі та Хорватії, визначаються основні тенденції розвитку законодавчого регулювання внутрішньопартійної діяльності. Окрім цього, у розділі надається аналіз організаційної будови політичних партій та її вплив на правове регулювання цього інституту. На основі аналізу наукових напрацювань представників правової та політичної наук окреслено різні підходи до розуміння поняття внутрішньопартійної демократії та складових принципів цього явища. Надано огляд методів кодування та опитування для вимірювання рівня внутрішньопартійної демократії та аналіз цих методів з точки зору подальшого застування у правових дослідженнях. У результаті проведеного дослідження зроблено висновок про те, що внутрішньопартійна демократія є багатовимірною категорією, яка охоплює низку принципів, а саме: децентралізації, залучення, репрезентативності, сприйнятності, відповідальності, підзвітності, прозорості. У Розділі 2 "Відносини всередині політичних партій як основа реалізації внутрішньопартійної демократії" надано визначення поняттю внутрішньопартійних відносин та проаналізовано статус, зміст та суб’єктний склад таких відносин. Шляхом застосування методу кодування статутів політичних партій, які були представлені у восьмому скликанні Верховної Ради України, визначено рівень внутрішньопартійної демократії зазначених партій та надано аналіз стану реалізації принципів внутрішньопартійної демократії при ухваленні рішень щодо обрання голови партії, відбору членів партії до виборчого списку на загальнонаціональних виборах та використання коштів державного бюджету, отриманих для здійснення статутної діяльності партій. У результаті проведеного дослідження був зроблений висновок про необхідність законодавчого регулювання процедур ухвалення рішень, яке буде спрямовано на реалізацію принципів внутрішньопартійної демократії та забезпечення прав членів партій всередині таких організацій. У Розділі 3 "Стан та перспективи вдосконалення правового регулювання політичних партій в Україні" проаналізовано положення нормативно-правових актів України, на підставі яких здійснюється регулювання діяльності політичних партій в Україні. З урахуванням відсутності положень у чинному законодавстві України у сфері регулювання діяльності політичних партій, які б регламентували внутрішньопартійні відносини всередині політичних партій, сформульовані рекомендації щодо подальшого удосконалення законодавчого регулювання питань, пов’язаних із статусом політичних партій як юридичної особи публічного права та розвитком внутрішньопартійної демократії. Наукова новизна. За результатами проведеного дослідження уперше: - на основі узагальнення існуючих у вітчизняній літературі підходів та зарубіжного досвіду простежено еволюцію юридизації політичних партій, розкрито її зв’язки з конституціоналізацією та інституціоналізацією та визначені основні тенденції розвитку правового регулювання діяльності політичних партій в сучасних умовах; - встановлено, що партійна організація створює каркас, статичну основу для виникнення внутрішньопартійних відносин між членами та/або органами політичних партій. Враховуючи напрацювання політичної науки, з’ясовано, що всередині партійних організацій виникають владні відносини та ієрархія повноважень між членами об’єднань, що відповідно має вплив на належну реалізацію права на свободу об’єднання у політичні партії та реалізацію прав членів партії всередині таких об’єднань; - визначені особливості правового регулювання діяльності політичних партій в пострадянській Україні, пов’язані з її тривалим перебуванням у складі тоталітарного Радянського Союзу, та визначені виклики, з якими стикнулася Україна в процесі такого регулювання – відсутності демократичних правових традицій у цій сфері, зокрема, з одного боку, пріоритетності (домінуванні) Статуту Комуністичної партії над принципами конституційності та законності, а з другого – надмірної законодавчої зарегульованості інших об’єднань громадян – профспілок, молодіжних, кооперативних організацій тощо; - запропонована авторська періодизація формування законодавства України у сфері регулювання діяльності політичних партій після відновлення її незалежності. Зокрема пропонується виділити такі етапи його формування: (1) визначення статусу політичних партій як об’єднань громадян, 1991-1996 рр.; (2) конституційне закріплення мети та завдань політичних партій в Україні, 1996-2001 рр.; (3) інституціоналізація політичних партій, 2001-2015 рр.; (4) прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення регулювання внутрішньопартійної демократії, з 2015 р.. Встановлено, що наразі Україна перебуває на четвертому етапі формування законодавства про політичні партії, чому значною мірою сприяло введення державного фінансування діяльності партій; - на основі узагальнення надбань політичної науки з урахуванням особливостей права й правничої науки запропоновано авторське визначення поняття внутрішньопартійна демократія як системи нормативних положень, правил, які регламентують відносини всередині організації політичної партії, які складаються між членами партії та/або статутними органами та які спрямовані на забезпечення прав членів політичної партії, що передбачені статутом та/або законом; - окреслено напрями пошуку балансу між автономністю сфери внутрішньопартійного регулювання і законодавчим регулюванням внутрішньопартійної демократії з урахуванням елементів-складових правової держави і верховенства права, зокрема принципів законності, юридичної визначеності і правопевності, пропорційності, недискримінації та інші; - проаналізовано межі державного (законодавчого) регулювання внутрішньопартійної діяльності, які визначаються: непорушністю людської гідності, невідчужуваних прав і свобод людини, недопустимістю посягань на територіальну цілісність і суверенітет України, убезпечення загроз громадській безпеці і громадському порядку, моральним цінностям демократичного суспільства; - сформульовані рекомендації щодо подальшого удосконалення законодавчого регулювання питань, пов’язаних із статусом політичних партій як юридичної особи публічного права та розвитком внутрішньопартійної демократії. удосконалено: - розуміння сутності внутрішньопартійних відносин як особливого виду корпоративних відносин, які складаються в результаті реалізації конституційного права на свободу об’єднання та виникають між членами та/або органами політичних партій; - розуміння прав та обов’язків членів політичної партії, які виникають внаслідок реалізації права на свободу об’єднання та набуття членства у партії. отримали подальший розвиток: - необхідність застосування міждисциплінарного підходу до дослідження внутрішньопартійної організації задля вдосконалення правового регулювання діяльності політичних партій, яке б враховувало політичну природу таких об’єднань; - рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України у сфері регулювання діяльності політичних партій, які спрямовані на забезпечення реалізації та дотримання принципів внутрішньопартійної демократії. Практичне значення отриманих результатів дослідження. Отримані результати дослідження можуть бути використані з метою: - продовження подальших наукових досліджень, пов’язаних із питаннями функціонування політичних партій в Україні, удосконалення правового регулювання їх діяльності; - викладання навчальних дисциплін студентам правничих факультетів з дисциплін "Загальна теорія права", "Конституційне право", "Історія правових учень", "Історія права України" тощо, які спрямовані на розвиток знань у сфері діяльності політичних партій. Крім цього, результати дослідження можуть застосовуватись для викладання студентам інших гуманітарних навчальних закладах, які пов’язані із вивченням практики функціонування політичних партій та їхньої внутрішньої організації; - застосування політичними партіями задля визначення процедур ухвалення рішень, які б забезпечили реалізацію принципів внутрішньопартійної демократії всередині партійних організацій; - імплементації рекомендацій, спрямованих на вдосконалення законодавчого регулювання у сфері діяльності політичних партій в Україні, зокрема їхньої внутрішньопартійної будови та функціонування.Item Правове регулювання інструментів передачі активів і зобов'язань при виведенні неплатоспроможних банків з ринку : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2024) Ященко, Катерина; Посполітак, ВолодимирДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет !Києво-Могилянська академія", Київ, 2024. Дисертація присвячена комплексному дослідженню правового регулювання інструментів передачі активів та зобов’язань при виведенні неплатоспроможних банків з ринку і є вкладом до сучасної наукової дискусії, покликаної вдосконалити підходи до банківського антикризового законодавства. У дисертації охарактеризовано становлення, теперішній стан та тенденції подальшого розвитку правового регулювання виведення неплатоспроможних банків з ринку у світі. Досліджено наукові джерела, рекомендації Базельського комітету, Ради фінансової стабільності, Міжнародної асоціації страхування депозитів, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, а також законодавство та практику його застосування у трьох юрисдикціях – США, що має єдиний режим для виведення неплатоспроможних банків з ринку ("singletrack regime"), Європейського Союзу, що має подвійний режим – спеціальний режим для випадків, коли виведення певного банку розглядається як публічний інтерес, і законодавство про банкрутство юридичних осіб у інших випадках ("dual-track regime"), та України, що має єдиний режим, однак відповідно до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, з іншої сторони, взяла на себе зобов’язання імплементувати законодавство Європейського Союзу. Проаналізовано повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відповідності найкращим міжнародним практикам. Визначено прогалини і сформульовано пропозиції щодо їх усунення, зокрема запропоновано передбачити в українському законодавстві право Фонду гарантування вкладів фізичних осіб здійснювати поєднання різних інструментів виведення банків, виходячи з конкретної ситуації. На основі міжнародного досвіду розглянуто всю систему інструментів виведення неплатоспроможних банків з ринку, з якої виокремлено ті інструменти, які передбачають передачу активів і зобов’язань неплатоспроможного банку, а саме інструмент передачі активів та зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку, інструмент перехідного банку та інструмент відокремлення активів (компанія з управління активами), а також досліджено принципи застосування інструментів в світі та Україні. Досліджено практику Фонду гарантування вкладів фізичних осіб застосування інструментів виведення неплатоспроможних банків з 2012 року, коли Фонд гарантування вкладів фізичних осіб був наділений повноваженнями щодо виведення неплатоспроможних банків із ринку, по 2023 роки. Встановлено, що інструменти, інші ніж ліквідація застосовувалися лише у десяти випадках, а також встановлено причини такого вибору. Досліджено концепцію та практику застосування інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку. При цьому розглянуто поняття інструменту, умови та мету його застосування, повноваження, якими повинен бути наділений орган врегулювання для застосування цього інструменту, а також порядок визначення активів та зобов’язань, що передаються, а також види інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку залежно від активів та зобов’язань, що передаються, (такі як базова передача, передача з портфелем кредитних договорів, передача всієї діяльності) та залежно від рішень, що зменшують ризики для приймаючого банку (передача з опціоном «пут» на деякі з активів, передача з пулом активів, передача з розподілом збитків). Крім того, розглянуто вимоги до приймаючого банку, а також переваги та недоліки інструменту. Автор дійшов висновку, що ефективні правові режими повинні передбачати інструмент передачі активів та зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку для всіх банків, а не лише тих, виведення яких розглядається як публічний інтерес. Досліджено порядок надання фінансової підтримки приймаючому банку, включаючи фінансування за рахунок внутрішніх ресурсів банку, зовнішнє фінансування, а також забезпечення додаткових варіантів фінансування у кризових випадках. Зроблено висновок, що ефективні правові режими повинні передбачати право страховиків депозитів надавати обмежену фінансову підтримку при застосуванні інструменту передачі активів та зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку. Особлива увага на альтернативні форми надання підтримки, такі як договори про розподіл збитків, ефективність яких доведена практикою. Розглянуто особливості порядку застосування інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку, включаючи такі етапи, як підготовка, експертиза фінансово-господарської діяльності органом врегулювання, оголошення конкурсу і маркетинг, експертиза фінансово-господарської діяльності потенційними покупцями, проведення конкурсу, оголошення переможця конкурсу і підписання договору. Виявлено основні принципи, які повинен відповідати порядок застосування інструменту передачі активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку. Вказано на необхідність забезпечення потенційним покупцям достатнього часу та інформації про активи та зобов’язання, щоб дозволити провести оцінку ризиків та сформувати пропозицію для участі у конкурсі на виведення неплатоспроможного банку з ринку. Досліджено концепцію та практику застосування інструменту перехідного банку, включаючи поняття інструменту, мету та умови його застосування, повноваження, якими повинен бути наділений орган врегулювання для застосування інструменту, вимоги до перехідного банку, структури власності та капіталізації, а також переваги та недоліки інструменту перехідного банку. Автор дійшов висновку, що незважаючи на загальний підхід, який полягає в тому, що інструмент перехідного банку повинен застосовуватися до складних випадків (переважно системно важливих банків), цей інструмент може застосовуватися також до малих і середніх банків, що доводить успішна практика його застосування. При цьому ефективні правові режими повинні забезпечувати, щоб використання перехідного банку відповідало цілям процедури і принципам вибору інструментів виведення неплатоспроможних банків з ринку. Розглянуто особливості створення перехідного банку, корпоративного управління в перехідному банку, особливості його діяльності та припинення. При цьому вказано на необхідність забезпечення спрощеного порядку створення та авторизації перехідного банку, збереження органом управління контролю за перехідним банком, виключаючи повноваження щодо затвердження установчих документів, призначення або затвердження і звільнення керівників перехідного банку, визначення їхньої винагороди, схвалювати стратегію і профіль ризику перехідного банку. Автор дійшов висновку, що ефективні правові режими повинні передбачати всі такі підстави припинення перехідного банку як приєднання (злиття) перехідного банку до іншого банку, продаж більшості акцій перехідного банку третій особі, набуття третьою особою всіх або майже всіх активів та зобов’язань перехідного банку, ліквідація всіх активів з виконанням всіх зобов’язань перехідного банку та ліквідація у разі спливу строку, на який був створений перехідний банк. Досліджено концепцію та практику застосування інструменту відокремлення активів, включаючи поняття інструменту, мету та умови його застосування, повноваження, якими повинен бути наділений орган врегулювання для застосування інструменту, переваги і недоліки інструменту, а також альтернативні підходи у юрисдикціях, де не використовується інструмент відокремлення активів. Встановлено, що інструмент застосовується у випадку системних криз. При цьому такий інструмент може застосовуватися лише разом з іншими інструментами виведення неплатоспроможних банків з ринку. Розглянуто підходи щодо визначення предмету діяльності компанії з управління активами, особливості створення компанії з управління активами, структури власності компанії з управління активами, корпоративного управління в такій компанії та особливості її припинення. У випадках, коли правовий режим передбачає інструмент відокремлення активів, необхідно забезпечити, щоб компанія з управління активами мала чітко визначений вузький предмет діяльності і створювалася на визначений строк із гарантіями операційної незалежності та дотриманням принципів якісного і прозорого управління. Проведене дослідження узагальнило і доповнило теоретичні підходи щодо характеристик і особливостей регулювання інструментів передачі активів та зобов’язань, які необхідно враховувати при розробці і вдосконаленні законодавства про виведенні неплатоспроможних банків. У висновках до розділів, а також у висновку до дисертації автором запропоновано детальні рекомендації щодо розвитку законодавства України. Результати дисертаційного дослідження високо оцінені Департаментом розвитку ринку капіталів та фінансового ринку Європейського банку реконструкції та розвитку і враховані при підготовці програми його діяльності. Пропозиції та рекомендації використовувалися при наданні технічної допомоги із розвитку законодавства у країнах діяльності Європейського банку реконструкції та розвитку.Item Правовий режим власності Православної церкви синодального періоду : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2019-04-26) Шмарьова, Тетяна; Якушик, ВалентинДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень" (081 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська Академія", Київ, 2019. Дисертація є одним із перших у вітчизняній науці спеціальних комплексних досліджень, присвячених правовому режиму власності православної церкви за синодального періоду (1700-1917 рр.). Комплексність зумовлена трьома чинниками. Перший – здійснення юридичного аналізу фактичного матеріалу, який частково був об’єктом дослідження історичної науки, але такі дослідження характеризуються локальністю предмету, а також хронологічних та/або географічних рамок. Другий базується на синтезі доробку канонічної та світської наукової думки, використаної в контексті здійсненого дисертаційного дослідження. Третій чинник випливає із об’єкту дослідження, який узагальнено вбирає у себе всі види церковної власності, а також географічного ареалу – території Російської імперії. У роботі проаналізовано уживані щодо визначення церковної власності смислові конструкції та зроблено висновок про уніфікацію понятійного апарату на користь поняття, визначеного за допомогою прив’язки до суб’єкта права власності – церковна власність або церковне майно, які можуть використовуватися як синоніми. Також обґрунтовано існування церковної власності як окремого виду власності, проаналізовано теорії походження церковної власності, типологізовано об’єкти права церковної власності в контексті їхньої оборотоздатності й способів захисту. На підставі аналізу державно-церковних відносин від періоду зламу удільної системи та встановлення самодержавства у Московському князівстві зроблено висновок, що саме у цей період було закладено підвалини домінуючої ролі держави, і така модель в історичній науці отримала назву цезаропапізму. Державна домінанта підсилалась в результаті проведених Петром І реформ, наслідком яких було встановлення державного контролю над церковним майном, а також було проведено заміну патріаршого управління синодальним. Було створено державний орган – Святійший Синод, через який монархія здійснювала управління у сфері зовнішнього і внутрішнього життя церкви. Водночас при Св. Синоді було засновано посаду обер-прокурора, роль якої підсилилась у середині ХVІІІ ст. та залишалась суттєвою до кінця синодального періоду. Наслідком секуляризаційної реформи 1764 р. стало позбавлення архієрейських домів, церков і монастирів земельних володінь із одночасним введенням штатів (за класами), відповідно до яких провадилися регулярні виплати утримання від державної скарбниці. У ХVІІІ ст. результатом реформи став занепад чернецтва і монастирів, які відродилися у ХІХ ст. завдяки політиці надання індивідуальних дозволів на придбання землі, а також офірувань різними видами майна від монарших персон, юридичних і приватних осіб. Аналогічна реформа в українських землях була проведена на двадцять років пізніше, у 80-х рр. ХVІІІ ст. У роботі проаналізовано співвідношення термінів "канонічне право" і "церковне право". Церковне право розглядається як система норм походженням від верховної влади, з частковою імплементацією норм канонічного права. Церковним правом було врегульовано внутрішню структуру церкви, правовий статус окремих її інституцій, взаємовідносини з іншими церквами різних віросповідань, духовними центрами і державою, режим церковного майна, а також віднесені до відання православної єдиновірської церкви питання шлюбу, сім’ї, духовних заповітів, опіки й піклування. В результаті аналізу імперського законодавства і практики Цивільного касаційного департаменту Урядуючого Сенату було зроблено висновок про набуття окремими церковними інституціями статусу юридичних осіб – через визнання за ними майнової правоздатності, а також права бути позивачами і відповідачами в суді. На підставі аналізу ієрархічної структури православної церкви, ґрунтованої на канонічних правилах підпорядкування архієрейській владі, а також діючих за синодального періоду нормах законодавства, зроблено висновок про значну роль Св. Синоду, а також правлячих архієреїв і духовних консисторій у процесі реалізації окремими церковними інституціями повноважень власників. Така роль характеризувалась законодавчими ініціативами, заходами з уніфікації правозастосування, а також владно-розпорядчими та управлінськими функціями. Визначено способи набуття церковними інституціями права власності на об’єкти нерухомості – через дарування, пожертви, духовний заповіт, купівлюпродаж та внаслідок застосування правила земської давності. Набуття права власності на об’єкти нерухомості у Російській імперії було пов’язано із його визнанням державою (в законодавстві й у науковій літературі використовувався термін "укріплення права"). З’ясовано обсяг повноважень власників церковного майна щодо володіння і розпорядження ним, ступінь їхньої самостійності в процесі реалізації правомочностей власників, а також значний вплив на процес верховної влади, Св. Синоду та єпархіальних органів управління та контролю. Сформульоване на Соборі 1503 р. правило невідчужуваності церковних земель відтоді застосовувалось не у контексті неможливості експропріації церковної землі державою, але щодо неможливості церковним інституціям відчужувати належну їм землю самостійно. Для відчуження у всіх випадках потрібен був найвищий дозвіл. Церковні землі, будинки та оброчні (доходні) статті могли здаватися в оренду – при їхній низькій прибутковості й з дозволу єпархіального архієрея. Такого ж дозволу потребувало будівництво на церковній землі. Церковними домами визнавались приміщення храмів, каплички, будинки церковних училищ тощо. Їхнє будівництво було жорстко регламентовано – законодавством визначались не тільки будівельні умови і правила, але і заборона розташовувати поблизу церков шинки, харчевні й навіть храми інших конфесій. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що рухоме майно церкви, залежно від належності до речей сакральних або освячуваних, також підлягало жорсткій регламентації. Напрестольні речі були вилучені з цивільного обігу, за стародавніми канонічними правилами священні сосуди підлягали відчуженню тільки у випадках скрути, і то – у вигляді злитків, а не виробів. Ікони спадкувались без дорогоцінних риз, але ніколи – іновірцями. Убранство домових церков після смерті власника підлягало передачі найближчому храму, так же як речі старих або таких, що не підлягають ремонту церков. Окремий вид церковного майна становили грошові кошти. Захист церковної власності здійснювався судовим порядком на загальних підставах, оскільки власність церкви, на відміну від майна священно- і церковнослужителів, вважалась публічною. У 1902 р. сенатською практикою було змінено попереднє розуміння церковної землі як сакральної, а, відтак, невідчужуваної через не застосування до неї загального правила про давність. Захист церковної власності здійснювався також шляхом надання церкві преференцій у вигляді звільнення від стягнення окремих видів податків. На підставі аналізу державно-церковних відносин у Російській імперії зроблено науково обґрунтований висновок про недоцільність зрощування державних і церковних інституцій, а також державного контролю за внутрішнім і зовнішнім життям церкви як суспільного союзу. Роль держави на сучасному етапі має зводитися до встановлення правил створення, реєстрації та діяльності церковних структур, правовій регламентації церковного майна, а також, у разі потреби, наданні й обґрунтуванні преференцій щодо його оподаткування та захисту.Item Темпоральні характеристики закону : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2022) Шуліма, Альона; Козюбра, МиколаДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії зі спеціальності 081 "Право". Національний університет "Києво-Могилянська академія", м. Київ, 2022. Досліджений аналіз історичних особливостей становлення наукової думки та практики щодо темпоральних характеристик закону дає підстави зробити такі висновки: 1) основний акцент зроблено на принципі незворотності закону та способів (видів) дії законів у часі; 2) значний вплив на розвиток і зміну наукових та науково-практичних поглядів на питання темпоральних характеристик закону має суспільно-політичний контекст, зокрема баланс співвідношення "держава – особистість"; 3) дослідження мали спорадичний характер: актуалізувалися при виникненні проблем у правозастосуванні або правотворчості; 4) поверхневий підхід до вивчення питання дії закону в часі у Російській імперії та СРСР зумовлений відмінностями історичного розвитку цих держав порівняно з іншими державами Європи; 5) українська правова наука і практика все ще перебувають на роздоріжжі між радянським та європейським досвідом через збереження впливу радянського позитивізму й недостатню залученість у законотворчій та правозастосовній практиці до європейських цінностей і традицій; 6) вітчизняні юристи здійснюють дослідження у різних, зокрема й за методологічною базою, напрямах: від класичної проблематики – досліджень способів (видів) дії закону в часі – до пошуків стосовно питань часу та (або) дії закону в широкому та вузькому розумінні цього поняття. Установлено, що дослідження закону в часовому континуумі має здійснюватися з урахуванням двох аспектів: перший полягає у тому, що час є діалектичною категорією; другий – у тому, що темпоральні характеристики закону не лише існують і змінюються у часі, а й виступають засобами освоєння часу, які слугують певним завданням у праві. Темпоральні характеристики закону є інтегративною категорією, яка базується на знаннях про форми використання календарного часу (датування, тривалість, повторюваність, одночасність, послідовність, наступність і своєчасність) з урахуванням особливостей правової системи. Ця категорія включатиме такі моменти тривалості й особливості реалізації закону в часі, як: 1) дата набрання законом чинності та дата введення його в дію, а також дата втрати законом (повністю або в певній частині) чинності та відповідно припинення його дії; 2) чинність і дія закону; 3) способи (види) дії закону в часі. Доведено, що правові категорії "чинність" і "дія" закону є не лише темпоральними характеристиками закону, а й його правовими властивостями, що існують та обмежені в часі. Розмежування правових категорій на основі теорії "горизонтального" поділу юридичної сили на складові дає підстави виділити такі особливості співвідношення чинності та дії закону: 1) чинність закону свідчить про об’єктивне існування закону як нормативно-правового акта; чинність наділяє закон частиною юридичної сили, тобто він є обов’язковим до виконання визначеним колом органів державної влади в частині виконання заходів, необхідних для введення закону в дію; 2) чинність закону визначає його чільне місце в ієрархії нормативно-правових актів; дія закону обумовлює його здатність впливати на правовідносини, які він регулює, тобто він стає обов’язковим для усіх учасників правовідносин; 3) у часі чинність закону обмежена моментами набрання та втрати законом чинності; набрання законом чинності є передумовою введення закону в дію; дія закону (навіть якщо норми закону мають ретроактивну дію) починається з моменту введення його в дію. Обґрунтовано, що надання закону юридичної сили в повному обсязі обумовлюється: 1) моментом набрання законом чинності, з якого закон починає своє існування як правовий акт та, відповідно, стає підставою для видання підзаконних актів; 2) моментом уведення закону в дію, з якого закон стає загальнообов’язковим до виконання, тобто фактично починає врегульовувати правовідносини. Встановлено, що дія закону – вияв об’єктивного права, що проявляється у: загальноуправлінській інформативній дії на суб’єктів; регулювальній дії закону на учасників суспільних відносин, які зобов’язані виконувати нормативні приписи закону; техніко-юридичній дії закону на діяльність органу законодавчої влади, зобов’язуючи його узгоджувати прийняті ним нормативні рішення у межах існуючої системи законодавства. Чинність нормативно-правового акта виступає передумовою його дії навіть за умови, що моменти набрання ним чинності та введення його в дію збігаються у часі. Відповідно, втрата нормативно-правовим актом чинності є передумовою припинення його дії. Із втратою нормативно-правовим актом чинності його дія або припиняється повністю, або такий акт припиняє свою дію лише щодо нових правовідносин, але продовжує застосовуватися щодо правовідносин, які виникли до втрати ним чинності та діють після цього. Розмежування понять "чинність" і "дія" вказує на нові напрями юридичних розвідок. Потребує уточнення концепція набрання законом чинності лише "в цілому" як завершальна стадія процесу законотворчості та застосування у разі потреби форми введення в дію закону або окремих його норм пізніше. Відповідно, чинність може розглядатись як темпоральна характеристика та правова властивість закону (правового акта, документа), що встановлює його статус, а дія – як темпоральна характеристика та правова властивість закону, що являє собою систему норм, які містяться у відповідному правовому акті. Встановлено, що закон про внесення змін до іншого закону, як і будь-який інший акт про внесення змін до нормативно-правового акта, містить: 1) нормативні приписи закону, до якого вносяться зміни, або частину (окремі слова, словосполучення) такого припису; 2) приписи, за допомогою яких вносяться відповідні зміни (формули зміни, додавання, виключення); 3) припис щодо набрання чинності законом про внесення змін, а також у певних випадках – перехідні та прикінцеві положення. При цьому висловлено думку, що чинність законів (актів), якими вносилися зміни до конкретного закону (нормативно-правового акта), не має разового характеру, а виступає юридичною підставою для того, щоб відповідний закон (акт) включав усі внесені до нього зміни та діяв у часі з урахуванням них. Визначено, що способи (види) дії нового закону (правової норми) у часі поділяються на негайну, перспективну та зворотну. При цьому перспективна дія нового закону кореспондується із переживаючою (ультраактивною) дією старого акта. Обсяг правовідносин, щодо яких норма нового акта має перспективну дію, фактично визначаються наявністю (або відсутністю) ультраактивної дії норм старого акта щодо таких правовідносин. Зазначено, що важливе значення для вирішення теоретичних і практичних завдань має розрізнення способу дії правової норми в часі та принципу незворотності закону. Спосіб дії правової норми в часі вказує, на які юридичні факти та правовідносини стосовно моменту введення нового закону (норми) у дію вона поширюється. Принцип незворотності закону – як гарантія прав і свобод особи, її довіри до держави – виступає основною засадою, вихідним положенням для формування мислення у сфері темпоральної дії правової норми, тобто як основою правозастосування, так і джерелом вироблення правил (принципів) вибору способу дії закону (норми) законодавцем. При цьому на практиці застосування принципу lex ad praeteriam non valet полягає у пошуку балансу між негайною та перспективною дією закону в часі: дослідження спрямовані на пошук рівноваги між наміром законодавця якнайшвидше змінити правове регулювання та необхідністю збереження правового статусу суб’єкта правовідносин або його правової певності в сталості регулювання. Визначено, що чинниками, які зумовлюють інтерес до інституту тимчасового законодавства, є: розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, завдяки яким швидко з’являються певні продукти та послуги, що потребують законодавчого регулювання; пошук нових форм державного управління (розвиток концепцій належного урядування, регуляторної держави, нового державного управління, багаторівневого урядування, дерегуляції); необхідність оперативної відповіді на масштабні загрози життю і здоров’ю громадян (тероризм, збройні конфлікти, пандемії); посилення регіональної інтеграції, що передбачає делегування частини державного суверенітету наднаціональним органам; запровадження тимчасових економічних режимів для певних галузей, суб’єктів правовідносин або територій; запровадження тимчасових мораторіїв щодо застосування законодавства. У кожному конкретному випадку тимчасове регулювання може бути експериментальним, проміжним (перехідним) або мораторним. Сформульовано підходи, яким має відповідати тимчасове законодавство, прийняте у зв’язку з дією воєнного стану. Обґрунтовано, що особливе місце у процесі модернізації положень Конституції України слід приділити проблемі встановлення гарантії дотримання конституційної процедури розгляду та прийняття закону про внесення змін до Конституції України.Item Інструменти діяльності приватних виконавців у системі права України : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю "Право"(2023) Іщенко, Денис; Логуш, ЛюбовДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право. – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертація присвячена дослідженню питань інструментів приватних виконавців у системі права України. Проблема вказаного дослідження безпосередньо пов’язана із необхідністю вивчення актуального стану системи примусового виконання рішень судів та інших органів, визначення її проблем та пропозицій для вдосконалення інституту примусового виконання рішень судів та інших органів. Автором досліджено питання інституційних принципів діяльності приватних виконавців. Встановлено шлях розвитку принципів виконавчого провадження у наукових працях та подальше їхнє закріплення у законах. Запропоновано перелік інституційних принципів діяльності приватних виконавців, що ґрунтується на попередніх дослідженнях принципів виконавчого провадження. Встановлено вимоги, що висуваються Радою Європи до процесу примусового виконання рішень, відзначено, які з цих вимог дотримано в Україні. Встановлено, що в Україні вимоги до етики поведінки приватних виконавців відрізняються від тих, що встановлені Радою Європи. Проаналізовано питання поводження виконавцями з інформацією про боржника. Запропоновано встановити кримінальну відповідальність для виконавців, стягувачів, інших осіб за розголошення даних виконавчого провадження, які стали їм відомі. В роботі наведено статистику виконання рішень судів та інших органів окремо державними та приватними иконавцями. На її підставі зроблено висновок про більшу ефективність приватних виконавців порівняно із державними. Водночас відзначено факт того, що держава штучно створює умови, за яких державні виконавці мають більше повноважень, ніж приватні. Такий стан справ наявний у виконавчих провадженнях зі стягнення аліментів. Запропоновано усунути дискримінацію приватних виконавців щодо неоднаковості повноважень у справах про стягнення аліментів. У дисертації розглянуто поняття "інструменти діяльності приватних виконавців". Розроблено визначення цього поняття: це дії, за допомогою яких приватні виконавці здійснюють виконання судових рішень та рішення інших органів. Також здійснено класифікацію інструментів діяльності приватних виконавців. Автором виділено основні та допоміжні інструменти, останні з яких поділені на організаційні, технічні, обмежувальні, забезпечувальні.