12.00.11 - міжнародне право
Permanent URI for this collection
Browse
Recent Submissions
Item Міжнародно-правове співробітництво держав з питань оцінки майна: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2021) Шаповал, Тарас; Гринчак, ВолодимирДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". – Львівський Національний Університет Імені Івана Франка, Львів, 2021. У дисертації досліджено еволюцію міжнародно-правового співробітництва держав з питань формування стандартів оцінки майна, які використовують як держави, так і міжнародні судові органи для визначення розміру відшкодувань. Детальний теоретичний аналіз співробітництва держав з питань оцінки майна для компенсації шкоди надав можливість узагальнити його результати в теорії та практиці міжнародного права. Особливу увагу зосереджено на визначенні міжнародними судами (арбітражами) розміру шкоди у претензіях щодо експропріації в межах механізмів, заснованих на міжнародних угодах з питань інвестицій чи прав людини, та інтерпретації відповідних міжнародно-правових стандартів оцінки, зазначених у положеннях договорів. За наявності прогалин у регулюванні питання міжнародними договорами звичаєве міжнародне право та "дипломатичний захист", як і раніше, відіграють провідну роль щодо захисту прав на власність іноземців та власних громадян. Як зазначено у справі "Фабрики в Хожуві", стандарти оцінки, передбачені звичаєвим міжнародним правом, базуються на принципі, що відшкодування здійснюють шляхом оплати суми, "що відповідає вартості реституції в її натуральному вираженні". Досліджено правові прогалини щодо застосування аспектів визначення розміру шкоди. У дисертації розглянуто умови, за яких міжнародні стандарти оцінки майна міжнародних неурядових організацій мають правове значення для розрахунку розміру компенсації.Item Міжнародно-правове співробітництво держав з питань оцінки майна: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2021) Шаповал, Тарас; Гринчак, ВолодимирАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". – Львівський Національний Університет Імені Івана Франка, Львів, 2021. У дисертації досліджено еволюцію міжнародно-правового співробітництва держав з питань формування стандартів оцінки майна, які використовують як держави, так і міжнародні судові органи для визначення розміру відшкодувань. Детальний теоретичний аналіз співробітництва держав з питань оцінки майна для компенсації шкоди надав можливість узагальнити його результати в теорії та практиці міжнародного права. Особливу увагу зосереджено на визначенні міжнародними судами (арбітражами) розміру шкоди у претензіях щодо експропріації в межах механізмів, заснованих на міжнародних угодах з питань інвестицій чи прав людини, та інтерпретації відповідних міжнародно-правових стандартів оцінки, зазначених у положеннях договорів. За наявності прогалин у регулюванні питання міжнародними договорами звичаєве міжнародне право та «дипломатичний захист», як і раніше, відіграють провідну роль щодо захисту прав на власність іноземців та власних громадян. Як зазначено у справі "Фабрики в Хожуві", стандарти оцінки, передбачені звичаєвим міжнародним правом, базуються на принципі, що відшкодування здійснюють шляхом оплати суми, "що відповідає вартості реституції в її натуральному вираженні". Досліджено правові прогалини щодо застосування аспектів визначення розміру шкоди. У дисертації розглянуто умови, за яких міжнародні стандарти оцінки майна міжнародних неурядових організацій мають правове значення для розрахунку розміру компенсації.Item Міжнародно-правове регулювання реадмісії осіб : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2020) Олійник, Світлана; Радзівілл, ОлександрДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". — Національний університет "Києво- Могилянська академія", Київ, 2020. Дисертація є комплексним монографічним дослідженням, що присвячене проблемам становлення та розвитку міжнародно-правового інституту реадмісії осіб у доктрині та практиці міжнародного права. У роботі вперше проаналізовані витоки та сучасний стан суспільних відносин, що стосуються приймання-передавання нелегальних мігрантів з однієї держави до іншої. Установлено, що одними з найперших відомих міжнародних договорів, що включали в себе праобраз сучасних положень щодо реадмісії осіб, були міждержавні русько-візантійські договори 911 та 945 років. Окреслено, що міжнародно-правовий інститут реадмісії осіб є самостійним інститутом у системі міжнародного права, частиною галузі міжнародного міграційного права. Дослідженням визначено, що цей інститут становить собою відокремлену сукупність принципів і норм, створених державами як суб’єктами міжнародного права, покликаних регулювати міжнародні відносини у сфері приймання-передавання або транзитного перевезення нелегальних мігрантів. Йому притаманні інтелектуально-вольовий зміст (фактична та юридична однорідність і наявність специфічної загальної групи понять) та самостійний вплив на однорідну групу міжнародних відносин, що ним регулюються, за допомогою специфічного інститутивного методу регулювання. Значну увагу приділено відповідності досліджуваного інституту загальновизнаним принципам міжнародного права та визначено, що спеціальними міжнародно-правовими принципами інституту реадмісії осіб є: організоване та безпечне повернення нелегальних мігрантів; обмеження формальностей; визначеність строків давності; доказове підтвердження неправомірного прибуття чи перебування на території запитуючої держави; прибуття іноземців чи осіб без громадянства із запитуваної держави або громадянства (підданства) цієї держави. У роботі вдосконалено розуміння принципів міжнародного міграційного права та запропоновано під ними розуміти — визнані міжнародною спільнотою імперативні основоположні міграційно-правові засади, що в найконцентрованішому вигляді закріплені в статутних документах і деклараціях міжнародних організацій (передусім ООН та МОМ), та є обов’язковими для дотримання усіма державами — членами цих організацій і гарантовані міжнародними правовими засобами, а також визначають вектор розвитку норм міжнародного міграційного права та впливають на національні системи міграційного права й законодавства. Окрім держав, значний внесок у забезпечення управління реадмісією осіб також роблять Спільні комітети з питань реадмісії, Комісія міжнародного права та Міжнародна організація з міграції, характеристику діяльності яких піддано в дисертаційному дослідженні. З огляду на поняття і зміст інституту реадмісії осіб під об’єктом міжнародних правовідносин у цій сфері запропоновано розуміти суспільні відносини, які охоплюють особливий напрям міждержавних відносин, що виникають з приводу повернення або транзитного перевезення осіб (громадян держав, іноземців чи осіб без громадянства), які нелегально прибули, перебувають або проживають на території держави, а також проявляються в практичній діяльності (позиції) уповноважених державами інституцій у зазначеній сфері. Дослідженням установлено, що юридичний зміст міжнародних правовідносин у сфері реадмісії осіб становлять, зокрема: право звернутися із запитом про реадмісію і передати до іншої держави осіб, які підлягають реадмісії, та обов’язок прийняти на свою територію з іншої держави таких осіб; право звернутися із запитом про транзит і здійснити транзитне перевезення територією іншої держави осіб, реадмісію яких погоджено, й обов’язок доведення відповідності особи умовам реадмісії, визначеним у відповідному договорі; право іншої держави відмовити в здійсненні реадмісії на її територію особи, яка не відповідатиме визначеним угодою умовам, а також обов’язок прийняти зворотно помилково реадмісовану особу. З огляду на типовість більшості чинних на сьогодні угод про реадмісію осіб і схожість їх внутрішньої структури як перспективу визначено опрацювання універсального договору про реадмісію осіб як правової форми розвитку співробітництва держав у сфері приймання-передавання і транзитного перевезення нелегальних мігрантів. Крім того, на внутрішньодержавному рівні важливим є ухвалення єдиного кодифікованого нормативно-правового акта Міграційного кодексу України, що визначатиме основні засади міграційної політики держави, а також інші питання у сфері міграції, включаючи реадмісію осіб.Item Міжнародно-правове регулювання реадмісії осіб : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2020) Олійник, Світлана; Радзівілл, ОлександрАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". — Національний університет "Києво- Могилянська академія", Київ, 2020. Дисертація є комплексним монографічним дослідженням, що присвячене проблемам становлення та розвитку міжнародно-правового інституту реадмісії осіб у доктрині та практиці міжнародного права. У роботі вперше проаналізовані витоки та сучасний стан суспільних відносин, що стосуються приймання-передавання нелегальних мігрантів з однієї держави до іншої. Установлено, що одними з найперших відомих міжнародних договорів, що включали в себе праобраз сучасних положень щодо реадмісії осіб, були міждержавні русько-візантійські договори 911 та 945 років. Окреслено, що міжнародно-правовий інститут реадмісії осіб є самостійним інститутом у системі міжнародного права, частиною галузі міжнародного міграційного права. Дослідженням визначено, що цей інститут становить собою відокремлену сукупність принципів і норм, створених державами як суб’єктами міжнародного права, покликаних регулювати міжнародні відносини у сфері приймання-передавання або транзитного перевезення нелегальних мігрантів. Йому притаманні інтелектуально-вольовий зміст (фактична та юридична однорідність і наявність специфічної загальної групи понять) та самостійний вплив на однорідну групу міжнародних відносин, що ним регулюються, за допомогою специфічного інститутивного методу регулювання. Значну увагу приділено відповідності досліджуваного інституту загальновизнаним принципам міжнародного права та визначено, що спеціальними міжнародно-правовими принципами інституту реадмісії осіб є: організоване та безпечне повернення нелегальних мігрантів; обмеження формальностей; визначеність строків давності; доказове підтвердження неправомірного прибуття чи перебування на території запитуючої держави; прибуття іноземців чи осіб без громадянства із запитуваної держави або громадянства (підданства) цієї держави. У роботі вдосконалено розуміння принципів міжнародного міграційного права та запропоновано під ними розуміти — визнані міжнародною спільнотою імперативні основоположні міграційно-правові засади, що в найконцентрованішому вигляді закріплені в статутних документах і деклараціях міжнародних організацій (передусім ООН та МОМ), та є обов’язковими для дотримання усіма державами — членами цих організацій і гарантовані міжнародними правовими засобами, а також визначають вектор розвитку норм міжнародного міграційного права та впливають на національні системи міграційного права й законодавства. Окрім держав, значний внесок у забезпечення управління реадмісією осіб також роблять Спільні комітети з питань реадмісії, Комісія міжнародного права та Міжнародна організація з міграції, характеристику діяльності яких піддано в дисертаційному дослідженні. З огляду на поняття і зміст інституту реадмісії осіб під об’єктом міжнародних правовідносин у цій сфері запропоновано розуміти суспільні відносини, які охоплюють особливий напрям міждержавних відносин, що виникають з приводу повернення або транзитного перевезення осіб (громадян держав, іноземців чи осіб без громадянства), які нелегально прибули, перебувають або проживають на території держави, а також проявляються в практичній діяльності (позиції) уповноважених державами інституцій у зазначеній сфері. Дослідженням установлено, що юридичний зміст міжнародних правовідносин у сфері реадмісії осіб становлять, зокрема: право звернутися із запитом про реадмісію і передати до іншої держави осіб, які підлягають реадмісії, та обов’язок прийняти на свою територію з іншої держави таких осіб; право звернутися із запитом про транзит і здійснити транзитне перевезення територією іншої держави осіб, реадмісію яких погоджено, й обов’язок доведення відповідності особи умовам реадмісії, визначеним у відповідному договорі; право іншої держави відмовити в здійсненні реадмісії на її територію особи, яка не відповідатиме визначеним угодою умовам, а також обов’язок прийняти зворотно помилково реадмісовану особу. З огляду на типовість більшості чинних на сьогодні угод про реадмісію осіб і схожість їх внутрішньої структури як перспективу визначено опрацювання універсального договору про реадмісію осіб як правової форми розвитку співробітництва держав у сфері приймання-передавання і транзитного перевезення нелегальних мігрантів. Крім того, на внутрішньодержавному рівні важливим є ухвалення єдиного кодифікованого нормативно-правового акта Міграційного кодексу України, що визначатиме основні засади міграційної політики держави, а також інші питання у сфері міграції, включаючи реадмісію осіб.Item Формування української моделі заборони політичних партій у світлі міжнародних стандартів і практик : дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2019) Бернацький, Богдан; Василенко, ВолодимирДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2019. Комплексно досліджено етапи конституціоналізації політичних партій, визначено що процес конституціоналізації політичних партій у державах-членах Ради Європи майже завершився. Вперше сформульовано доктринальні моделі відповідальності політичних партій: веймарська, інституційна, кримінальна і модель Європейського суду з прав людини. Проаналізовано нормативне і доктринальне розуміння концепції войовничої демократії, яка розкривається як центральна для визначення меж демократичної толерантності до антидемократичних чи позасистемних партій. Вперше сформовано типологію політичних партій, діяльність яких підлягає забороні у демократичному суспільстві. Комплексно проаналізовано міжнародні та регіональні стандарти гарантування свободи об’єднань. Повністю проаналізовано всі справи Європейського суду з прав людини та інших регіональних установ із захисту прав людини щодо заборони політичних партій, викладено коротку анотацію до всіх справ. У дослідженні систематизовано правові позиції Європейського суду з прав людини, визначено стандарти, дотримання яких вимагається під час заборони політичних партій у державах-членах Ради Європи. Розкрито сутнісне розуміння свободи об’єднань ЄСПЛ у контексті необхідності певного компромісу між вимогою захисту демократичного суспільства та гарантуванням окремих індивідуальних прав. Досліджено досвід одинадцяти іноземних країн, де відбувалась заборона політичних партій. Розглянуто основні етапи становлення конституційного статусу політичних партій в Україні та визначено законодавчі проблеми регулювання їхньої діяльності. Детально проаналізовано рішення Конституційного Суду України у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України від 2001 року, де Суд визнав неконституційними укази Президії ВРУ про заборону Компартії. Це рішення спричинило значну дихотомію і додало невизначеності до питання меж діяльності політичних партій та передумов для їх заборони. Окреслено ряд дефектних та помилкових міркувань Конституційного Суду України у цій справі. Розглянуто всі справи про заборону та припинення діяльності політичних партій в Україні, розпочинаючи з 2014-2015 рр. Виявлено, що при розгляді цих справ суди проігнорували або формалістично застосували стандарти, передбачені ЄКПЛ та визначені ЄСПЛ. Сама модель заборони політичних партій в Україні досі перебуває у стадії становлення, її визначення залежатиме від майбутньої юриспруденції КСУ та судової практики, зокрема, у справах про заборону та припинення діяльності Комуністичної партії України.Item Формування української моделі заборони політичних партій у світлі міжнародних стандартів і практик: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2019-10-28) Бернацький, Богдан; Василенко, ВолодимирАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.01.11 – міжнародне право. – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2019. Комплексно досліджено етапи конституціоналізації політичних партій, визначено що процес конституціоналізації політичних партій у державах-членах Ради Європи майже завершився. Вперше сформульовано доктринальні моделі відповідальності політичних партій: веймарська, інституційна, кримінальна і модель Європейського суду з прав людини. Проаналізовано нормативне і доктринальне розуміння концепції войовничої демократії, яка розкривається як центральна для визначення меж демократичної толерантності до антидемократичних чи позасистемних партій. Вперше сформовано типологію політичних партій, діяльність яких підлягає забороні у демократичному суспільстві. Комплексно проаналізовано міжнародні та регіональні стандарти гарантування свободи об’єднань. Повністю проаналізовано всі справи Європейського суду з прав людини та інших регіональних установ із захисту прав людини щодо заборони політичних партій, викладено коротку анотацію до всіх справ. У дослідженні систематизовано правові позиції Європейського суду з прав людини, визначено стандарти, дотримання яких вимагається під час заборони політичних партій у державах-членах Ради Європи. Розкрито сутнісне розуміння свободи об’єднань ЄСПЛ у контексті необхідності певного компромісу між вимогою захисту демократичного суспільства та гарантуванням окремих індивідуальних прав. Досліджено досвід одинадцяти іноземних країн, де відбувалась заборона політичних партій. Розглянуто основні етапи становлення конституційного статусу політичних партій в Україні та визначено законодавчі проблеми регулювання їхньої діяльності. Детально проаналізовано рішення Конституційного Суду України у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України від 2001 року, де Суд визнав неконституційними укази Президії ВРУ про заборону Компартії. Це рішення спричинило значну дихотомію і додало невизначеності до питання меж діяльності політичних партій та передумов для їх заборони. Окреслено ряд дефектних та помилкових міркувань Конституційного Суду України у цій справі. Розглянуто всі справи про заборону та припинення діяльності політичних партій в Україні, розпочинаючи з 2014-2015 рр. Виявлено, що при розгляді цих справ суди проігнорували або формалістично застосували стандарти, передбачені ЄКПЛ та визначені ЄСПЛ. Сама модель заборони політичних партій в Україні досі перебуває у стадії становлення, її визначення залежатиме від майбутньої юриспруденції КСУ та судової практики, зокрема, у справах про заборону та припинення діяльності Комуністичної партії України.Item Денонсація міжнародних договорів в теорії та практиці сучасного міжнародного права : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (2019-05-17) Ващенко, Валерій; Трояновський, ОлександрАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2019. Автореферат дисертації присвячено дослідженню інституту денонсації міжнародних договорів у доктрині та практиці міжнародного права, кодифікації інституту денонсації, а також проаналізовані загальні та особливі аспекти реалізації права на денонсацію. Сутність денонсації полягає в тому, що акт припинення в цьому випадку ґрунтується на попередньо узгодженій волі сторін, яку вони втілили в положеннях договору, таким чином заздалегідь обумовивши можливість припинення міжнародного договору в односторонньому порядку, враховуючи всі потенційні наслідки, пов’язані з таким припиненням. Включаючи в текст договору положення про денонсацію, сторони забезпечують одна одній максимальну гнучкість поведінки і мінімізують втрати, оскільки таке припинення виключає правопорушення завдяки своїй погоджувальній договірній природі. У дослідженні приділено значну увагу становленню інституту денонсації, його доктринальній та офіційній кодифікації, термінології, що використовується в доктрині, міжнародних відносинах та у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., функціональній характеристиці, формулам денонсації, що включаються в міжнародні договорив, критеріям, що використовуються для визначення наявності дорозумілого права на денонсацію. Зокрема, визначено, що для денонсації як юридичного акту, вона має відповідати вимогам, що висуваються міжнародним правом до всіх юридичних актів, а саме: 1) наявність правоздатності у суб’єкта, який заявляє про денонсацію; 2) вона має виходити від компетентного органу суверенної держави, що наділений відповідними повноваженнями у сфері зовнішніх зносин; 3) волевиявлення суб’єкта має бути вільним та необтяженим вадами. У самих договорах застосовуються різні формули денонсації, згідно з якими, заява може бути подана в будь-який час. У дослідженні автор пропонує наступну класифікацію таких формул: 1) заява може бути подана в будь-який час, що призведе до негайного припинення дії договору відносно ініціатора; 2) заяву може бути подано в будь-який час, але за умови завчасного повідомлення, зі спливом постденонсаційного терміну денонсація набирає чинності. Значну увагу в дослідженні також приділено компетенції органів держави в сфері денонсації міжнародних договорів, зокрема, у зарубіжних країнах, законодавстві України, що регулює процедуру денонсування, виявленню проблем законодавчого регулювання процедури денонсування в Україні та внесенню пропозицій щодо його вдосконалення. Оскільки міжнародні договори вводяться в дію нормативно-правовими актами певної юридичної сили, денонсація є прийняттям таких нормативно-правових актів, якими буде засвідчено анулювання попередніх. Згідно із законодавством України, автор обґрунтовує, що неможливим є, щоб акти анулювання були меншої юридичної сили; відповідно, в українському законодавстві застосовується концепція acte contraire по відношенню до акту укладення договору. До проблем, які наразі наявні в українському законодавстві автор відносить наступні: 1) відсутність визначення денонсації як окремого способу припинення міжнародних договорів; 2) відсутність безпосередньої регламентації процедури денонсування, а разом з цим і переліку документів, які слід подати у випадку денонсування; 3) відсутність поділу на вольові та невольові способи припинення міжнародних договорів; 4) сумнівний вибір термінології щодо припинення міжнародних договорів, недостатній її обсяг і, як наслідок, відсутність гнучкості. Ці проблемні питання автор пропонує вирішити шляхом внесення змін до Закону України “Про міжнародні договори України”, Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру”.Item Денонсація міжнародних договорів в теорії та практиці сучасного міжнародного права : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (2019-05-17) Ващенко, Валерій; Трояновський, ОлександрДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2019. Дисертацію присвячено дослідженню інституту денонсації міжнародних договорів у доктрині та практиці міжнародного права, кодифікації інституту денонсації, а також проаналізовані загальні та особливі аспекти реалізації права на денонсацію. Сутність денонсації полягає в тому, що акт припинення в цьому випадку ґрунтується на попередньо узгодженій волі сторін, яку вони втілили в положеннях договору, таким чином заздалегідь обумовивши можливість припинення міжнародного договору в односторонньому порядку, враховуючи всі потенційні наслідки, пов’язані з таким припиненням. Включаючи в текст договору положення про денонсацію, сторони забезпечують одна одній максимальну гнучкість поведінки і мінімізують втрати, оскільки таке припинення виключає правопорушення завдяки своїй погоджувальній договірній природі. У дослідженні приділено значну увагу становленню інституту денонсації, його доктринальній та офіційній кодифікації, термінології, що використовується в доктрині, міжнародних відносинах та у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., функціональній характеристиці, формулам денонсації, що включаються в міжнародні договорив, критеріям, що використовуються для визначення наявності дорозумілого права на денонсацію. Зокрема, визначено, що для денонсації як юридичного акту, вона має відповідати вимогам, що висуваються міжнародним правом до всіх юридичних актів, а саме: 1) наявність правоздатності у суб’єкта, який заявляє про денонсацію; 2) вона має виходити від компетентного органу суверенної держави, що наділений відповідними повноваженнями у сфері зовнішніх зносин; 3) волевиявлення суб’єкта має бути вільним та необтяженим вадами. У самих договорах застосовуються різні формули денонсації, згідно з якими, заява може бути подана в будь-який час. У дослідженні автор пропонує наступну класифікацію таких формул: 1) заява може бути подана в будь-який час, що призведе до негайного припинення дії договору відносно ініціатора; 2) заяву може бути подано в будь-який час, але за умови завчасного повідомлення, зі спливом постденонсаційного терміну денонсація набирає чинності. Значну увагу в дослідженні також приділено компетенції органів держави в сфері денонсації міжнародних договорів, зокрема, у зарубіжних країнах, законодавстві України, що регулює процедуру денонсування, виявленню проблем законодавчого регулювання процедури денонсування в Україні та внесенню пропозицій щодо його вдосконалення. Оскільки міжнародні договори вводяться в дію нормативно-правовими актами певної юридичної сили, денонсація є прийняттям таких нормативно-правових актів, якими буде засвідчено анулювання попередніх. Згідно із законодавством України, автор обґрунтовує, що неможливим є, щоб акти анулювання були меншої юридичної сили; відповідно, в українському законодавстві застосовується концепція acte contraire по відношенню до акту укладення договору. До проблем, які наразі наявні в українському законодавстві автор відносить наступні: 1) відсутність визначення денонсації як окремого способу припинення міжнародних договорів; 2) відсутність безпосередньої регламентації процедури денонсування, а разом з цим і переліку документів, які слід подати у випадку денонсування; 3) відсутність поділу на вольові та невольові способи припинення міжнародних договорів; 4) сумнівний вибір термінології щодо припинення міжнародних договорів, недостатній її обсяг і, як наслідок, відсутність гнучкості. Ці проблемні питання автор пропонує вирішити шляхом внесення змін до Закону України “Про міжнародні договори України”, Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру”.Item Правовий статус Прокурора Міжнародного кримінального суду : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2018-11-26) Яворський, Ярослав; Гутник, ВіталійДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2018. Дисертацію присвячено дослідженню правового статусу Прокурора Міжнародного кримінального суду в доктрині та практиці Міжнародного кримінального суду, зокрема, проаналізовано організаційну структуру Офісу Прокурора, визначено його місце серед основних органів Міжнародного кримінального суду, генезис інституту Прокурора у міжнародних кримінальних судах, гарантії його незалежності, а також проаналізовано повноваження Прокурора на кожній стадії провадження справи у Міжнародному кримінальному суді. У дослідженні особливу увагу приділено процесуальному статусу Прокурора Міжнародного кримінального суду, зокрема окремо розглянуто повноваження Прокурора на стадії порушення розслідування, розслідування кримінальної справи, попереднього кримінального провадження, судового розгляду, апеляційного провадження, виконання вироку та ревізійного провадження.Item Правовий статус Прокурора Міжнародного кримінального суду : автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2018-11-26) Яворський, Ярослав; Гутник, ВіталійАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право". – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2018. Дисертацію присвячено дослідженню правового статусу Прокурора Міжнародного кримінального суду в доктрині та практиці Міжнародного кримінального суду, зокрема, проаналізовано організаційну структуру Офісу Прокурора, визначено його місце серед основних органів Міжнародного кримінального суду, генезис інституту Прокурора у міжнародних кримінальних судах, гарантії його незалежності, а також проаналізовано повноваження Прокурора на кожній стадії провадження справи у Міжнародному кримінальному суді. У дослідженні особливу увагу приділено процесуальному статусу Прокурора Міжнародного кримінального суду, зокрема окремо розглянуто повноваження Прокурора на стадії порушення розслідування, розслідування кримінальної справи, попереднього кримінального провадження, судового розгляду, апеляційного провадження, виконання вироку та ревізійного провадження.Item Юрисдикція міжнародних судових органів щодо злочину геноциду : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2018) Аносова, Юлія; Антонович, МирославаАносова Ю.В. Юрисдикція міжнародних судових органів щодо злочину геноциду. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право" (293 – Міжнародне право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2018. Узагальнений короткий виклад основного змісту дисертації. У дисертації досліджується юрисдикція міжнародних кримінальних судів та Міжнародного Суду ООН (МС) щодо злочину геноциду з позицій інтегративного підходу до відповідальності осіб та держав згідно з міжнародним правом. У Розділі 1 "Загальна характеристика злочину геноциду в світлі юрисдикції міжнародних судових органів" розглядаються концептуальні підходи до розуміння юрисдикції міжнародних судових органів. Аналізується змістовне наповнення та доводиться комплексність природи Конвенції запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Конвенція про геноцид). Дисертант доходить висновку, що даний документ потрібно одночасно розглядати як класичний міжнародно-правовий договір, кримінально-правовий інструмент та міжнародний договір з прав людини. Здійснюється огляд судової практики міжнародних судових органів, якою підтверджується, що заборона геноциду передбачена не лише в Конвенції про геноцид, але також і в інших джерелах міжнародного права. Досліджуються особливості тлумачення міжнародними кримінальними судами складу злочину геноциду та окремих його елементів, зокрема, actus reus, mens rea та контекстуального елемента. Розділ 2 "Юрисдикція міжнародних кримінальних судів щодо злочину геноциду" присвячено аналізу засад та окремих аспектів здійснення юрисдикції щодо злочину геноциду міжнародними кримінальними судами. Проведено історичний огляд процесу обговорення та обґрунтування доцільності включення статті 6 до Конвенції про геноцид. Після детального аналізу змісту цієї статті та її співставлення з процедурою утворення сучасних міжнародних кримінальних судів, робиться висновок, що Міжнародний кримінальний суд (МКС) є найбільш наближеною моделлю суду, що підпадає під визначення статті 6 Конвенції про геноцид. Незважаючи на те, що інституційно МКС не залежить від положень Конвенції про геноцид, положення статті 6 може допомогти "підсилити" юрисдикцію МКС, принаймні щодо злочину геноциду. Автор наводить дві практичні проблеми, з якими зіштовхується МКС у своїй діяльності і які можуть бути вирішені через застосування Конвенції. Зокрема, це питання поширення юрисдикції МКС на громадян держав, що не є сторонами Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (Римського статуту), а також зловживання персональними імунітетами високопосадовцями, які обвинувачуються у вчиненні геноциду. Дисертант детально аналізує персональну, територіальну та темпоральну юрисдикцію Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії, Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди та МКС. Обґрунтовується необхідність розгляду форм відповідальності як складової юрисдикції ratione personae міжнародних кримінальних судів. Досліджуються традиційні та нові форми відповідальності за злочин геноциду. Особлива увага приділена характеристиці застосування форм відповідальності щодо злочинів зі спеціальним наміром, а також співставленню форм відповідальності, передбачених в Конвенції про геноцид та статутах міжнародних кримінальних судів. При дослідженні питань юрисдикції ratione loci міжнародних кримінальних судів констатується відносно чітка визначеність такої юрисдикції в статутах ad hoc Трибуналів та теоретична необмеженість територіальної юрисдикції МКС у випадку застосування активного персонального принципу чи передачі ситуації РБ ООН. В контексті дослідження юрисдикції ratione temporis, автор вказує, що для МКС така юрисдикція є проспективною та залежить від дати набрання чинності Римським Статутом для держави-сторони, а для ad hoc Трибуналів – ретроактивною та обмежується часовими межами, визначеними в їх статутах. У Розділі 3 "Юрисдикція Міжнародного Суду ООН щодо геноциду" констатується, що завдяки існуванню Конвенції про геноцид Міжнародний Суд ООН є ефективним механізмом забезпечення відповідальності держав за геноцид. Підставою здійснення МС юрисдикції щодо злочину геноциду згідно з Конвенцією є "компромісна умова" статті 9. Встановлено, що юрисдикція МС ratione personae поширюється на держави, які, по-перше, отримали доступ до Суду згідно зі статтею 35 Статуту МС, а по-друге, прийняли юрисдикцію Суду, ставши стороною Конвенції про геноцид, якщо при цьому вони не вносили застереження до статті 9 Конвенції, яке виключає юрисдикцію МС. Дисертант аналізує справи МС щодо геноциду і детально розглядає практичні проблеми при встановленні юрисдикції ratione personae МС. Зокрема, це питання, пов’язані з визначенням статусу держави в межах ООН в контексті доступу до Суду, а також правонаступництва щодо міжнародних договорів, включаючи Конвенцію про геноцид, в контексті юрисдикції Суду. Автором здійснюється детальний аналіз юрисдикції МС ratione materiae. Констатується, що даний аспект юрисдикції Суду базується на "титулі юрисдикції", що є поєднанням двох складових: статті 36(1) Статуту МС та "компромісній умові" Конвенції про геноцид. Останнім положенням визначаються категорії спорів, що належать до предметної юрисдикції МС. Дисертантом детально проаналізовано кожну з цих категорій та визначено особливості їх співвідношення. Особливу увагу приділено категорії спорів щодо відповідальності держав за геноцид, і зокрема, методиці, розробленій МС для оцінки такої відповідальності. В контексті дослідження юрисдикції МС щодо геноциду ratione temporis проаналізовано питання щодо можливості ретроактивного застосування Конвенції про геноцид, а також ретроактивної дії міжнародного звичаєвого права щодо геноциду. Автор доходить висновку, що Конвенція про геноцид як позитивне право не застосовується ретроактивно, а отже МС матиме юрисдикцію лише щодо діянь, які мали місце після набуття чинності Конвенцією щодо держави-позивача та держави-відповідача. При цьому не виключається застосування міжнародного звичаєвого права до подій, що передували прийняттю Конвенції, якщо МС здійснює обов'язкову юрисдикцію. Також висвітлюється такий важливий для встановлення юрисдикції МС аспект, як розмежування фактів, на яких базується спір, та подій, що призвели до цих фактів. В контексті розгляду юрисдикції МС ratione loci визначено територіальну дію окремо для кожного з обов’язків держав, передбачених Конвенцією про геноцид. В підсумку автор узагальнює особливості взаємодії режимів міжнародно-правової відповідальності держав та міжнародної кримінальної відповідальності індивідів за геноцид та відмічає тенденцію їх зближення в сучасному міжнародному праві. Наукова новизна дисертації. Дана дисертаційна робота являє собою комплексне дослідження юрисдикції міжнародних судових органів щодо злочину геноциду з позицій інтегративного підходу до відповідальності згідно з міжнародним правом. Вперше: - проаналізовано проблеми реалізації юрисдикції міжнародних судових органів, які можна було б вирішити, спираючись на юрисдикційні положення Конвенції про геноцид; - запропоновано розглядати форми відповідальності як складову юрисдикції ratione personae міжнародних кримінальних судів та детально розглянуто ті форми відповідальності, що застосовуються виключно щодо злочину геноциду, а також їх співвідношення з формами відповідальності, що застосовуються до інших злочинів. Вперше у вітчизняній науці здійснено огляд нових, комплексних форм відповідальності, зокрема, "спільної злочинної діяльності" (СЗД) та "співвиконання, що ґрунтується на спільному контролі над злочином"; - здійснено комплексний аналіз юрисдикції МС за параметрами ratione personae, ratione materiae, ratione temporis та ratione loci щодо геноциду з врахуванням судової практики останніх років. Окрему увагу приділено впливу питань правонаступництва держав на особливості здійснення юрисдикції МС. Удосконалено: - застосування інтегративного підходу до дослідження відповідальності держав та індивідів за геноцид згідно з міжнародним правом, зокрема в контексті аналізу юрисдикції міжнародних судових органів, що діють в межах цих режимів; - розуміння концепції злочину геноциду, його складу та окремих елементів, зокрема actus reus, mens rea та контекстуального елементу з урахуванням судової практики останніх років; - обґрунтування причин включення юрисдикційних положень до Конвенції про геноцид, а також висвітлення еволюції в тлумаченні цих положень в теорії та практиці сучасного міжнародного права. Отримали подальший розвиток: - розуміння особливостей ретроактивного застосування положень міжнародних договорів для характеристики подій, що мали місце до набрання ними чинності, в контексті темпоральної юрисдикції судових органів, уповноважених застосовувати відповідні договори, на прикладі ЄСПЛ та МС; - концептуальний підхід, що відображає зближення режимів міжнародної кримінальної відповідальності індивідів та міжнародно-правової відповідальності держав за геноцид; - характеристика інституту правонаступництва держав щодо міжнародних договорів в контексті здійснення МС юрисдикції ratione personae. Практичне значення дисертації. Одержані в ході дисертаційного дослідження результати можуть бути використані: - в навчальному процесі, зокрема, через включення до відповідних розділів підручників, навчальних посібників, методичних матеріалів тощо, а також при розробці та викладанні таких навчальних курсів, як "Міжнародне публічне право", "Міжнародне кримінальне право" та "Міжнародне право захисту прав людини" у вищих юридичних навчальних закладах; - для сприяння більш професійному оперуванню міжнародно-правовою термінологією дослідниками в різних галузях знань при характеристиці відповідних подій, зокрема в межах історичної, політичної, соціологічної та юридичної наук; - при визначенні політики України в питанні щодо необхідності та наслідків ратифікації Римського Статуту МКС згідно зі статтею 124 Конституції України, приведенні українського кримінального законодавства у відповідність з положеннями Римського Статуту, а також при виробленні стратегії представлення злочинів та відбору доказів, що подаються Україною до МКС; - при оцінці необхідності створення, і у випадку прийняття позитивного рішення, – визначення юрисдикції ad hoc Трибуналу, що зможе розглядати справи щодо злочинів, вчинених на території АРК, Донецької та Луганської областей; - в правозастосовній діяльності – для керівництва вітчизняних органів досудового розслідування і прокуратури, а також суддів в досудовому розслідуванні та судовому провадженні в справах щодо злочинів, передбачених розділом ХХ Кримінального кодексу України, зокрема, при розгляді питань щодо складу міжнародних злочинів, а також особливостей застосування форм відповідальності до міжнародних злочинів; - в правотворчій сфері, зокрема, при нормопроектуванні та внесенні змін до Кримінального кодексу України, що узгоджуються з сучасними вимогами міжнародного кримінального права.Item Юрисдикція міжнародних судових органів щодо злочину геноциду : автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2018) Аносова, Юлія; Антонович, МирославаАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.11 "Міжнародне право" (293 – Міжнародне право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2018. В дисертації досліджується юрисдикція міжнародних кримінальних судів та Міжнародного Суду ООН щодо злочину геноциду з позицій інтегративного підходу до відповідальності індивідів та держав згідно з міжнародним правом. Розглядаються концептуальні підходи щодо розуміння юрисдикції міжнародних судових органів. Висвітлюється комплексна природа Конвенції про геноцид. Досліджуються особливості тлумачення міжнародними кримінальними судами складу та окремих елементів злочину геноциду. Здійснюється історичний огляд процесу прийняття та характеризується змістовне наповнення юрисдикційних положень статей 6 та 9 Конвенції про геноцид. Пропонуються шляхи застосування статті 6 Конвенції для "підсилення" юрисдикції МКС щодо злочину геноциду. Досліджується юрисдикція міжнародних кримінальних судів за параметрами ratione personae, ratione loci, ratione temporis. В контексті юрисдикції ratione personae детально охарактеризовано форми відповідальності за злочин геноциду. Констатується, що Міжнародний Суд ООН, юрисдикція якого базується на "компромісній умові" статті 9 Конвенції про геноцид, є дієвим механізмом забезпечення відповідальності держав за геноцид. Детально характеризується юрисдикція Міжнародного Суду ООН за параметрами ratione personae, ratione materiae, ratione loci, ratione temporis.