Browse
Recent Submissions
Now showing 1 - 5 of 9
- ItemПетро Ліницький як апологет метафізики у "вік науки"(2019) Козловський, ВікторУ статті розглянуто метафізичні студії Петра Івановича Ліницького (1839–1906), професора кафедри логіки і метафізики Київської духовної академії. Особливу увагу приділено його аргументам на захист метафізики. П. Ліницький показав, що популярні доктрини матеріалістичної філософії і позитивізму, які намагаються спростувати метафізику, суттєво залежать від певних метафізичних уявлень їхніх творців. "Матерія" матеріалістичної філософії (К. Фоґт, Л. Бюхнер, Я. Молешотт), "Непізнаванне" позитивістів (Г. Спенсер) – ці поняття відповідають критеріям трансцендентної реальності традиційної метафізики. П. Ліницький привернув увагу до тих концептуальних підходів, які редукували метафізику до психічних мотивів, зокрема до зацікавленості, допитливості, бажання відкривати нові істини про "неочевидні" речі, пошуків відповіді на питання, що зумовлені страхом смерті, егоїзмом чи альтруїзмом, наміром, спираючись на аналогію з досвідним знанням, пояснити трансцендентні речі. Київський професор обґрунтував, що метафізика потребує логіко-гносеологічного, категоріального визначення її предмета, а також визнання теологічного підґрунтя метафізичного пізнання. Поєднання всіх цих чинників уможливить існування метафізики як філософської науки.
- ItemВикривальне богослов’я у Київській духовній академії: завдання та змістовне наповнення лекційних курсів (1823–1869 рр.)(2019) Бурега, ВолодимирСтаттю присвячено історії упровадження та еволюції у Київській духовній академії викривального (полемічного) богослов’я. Автор показує, яке місце займала полеміка з іншими релігіями та іншими християнськими конфесіями в навчальному плані Київської духовної академії після впровадження в Києві Статуту духовних училищ 1808–1814 рр. У статті розглянуто змістовне наповнення лекційних курсів архієпископа Смарагда (Крижановського), архімандрита Антоніна (Капустіна), єпископа Сильвестра (Малеванського), Пилипа Терновського та єпископа Августина (Гуляницького). Автор показує, як змінювалося змістовне наповнення викривального богослов’я залежно від загальної ситуації в духовній освіті в Російській імперії. Зокрема, схарактеризовано зміни, які відбулись у навчальному плані Київської духовної академії у 1840-х рр. з ініціативи обер-прокурора Св. Синоду Миколи Протасова. Автор звертає увагу і на особисті вподобання професорів, які знайшли відбиток у їхніх програмах із викривального богослов’я. Зокрема, єпископ Сильвестр (Малеванський) суттєво розширив у своєму курсі полеміку з новітніми філософськими течіями, які опонували християнству. Натомість Пилип Терновський та єпископ Августин (Гуляницький) активно використовували історичний метод, у результаті чого їхні курси лекцій являли собою, радше, історію полеміки Православної Церкви з різними її опонентами. У 1860-х рр., коли в Російській імперії готувалася масштабна реформа духовної освіти, в Київській духовній академії була поширена думка про необхідність докорінного перегляду концепції викладання викривального богослов’я. При цьому окремі професори навіть виступали за скасування викривального богослов’я як самостійної дисципліни та за приєднання його до курсу церковної історії
- ItemЧудо і надприродне в євангельському наративі: апологетична позиція професора Київської духовної академії Дмитра Богдашевського (архієпископа Василія)(2019) Головащенко, СергійУ цій статті через аналіз творів Дмитра Богдашевського (архієпископа Василія, 1861–1933), знаного професора і ректора Київської духовної академії початку ХХ ст., висвітлено богословську апологетику чуда і надприродного в біблійному наративі. Встановлено, що в позиції київського дослідника реалізовано синтез філософсько-гносеологічних, біблійно-герменевтичних, церковно-догматичних і релігійно-практичних компонентів. Особливу увагу приділено своєрідній релігійній феноменології та релігійній праксеології чудесного в Євангелії. З’ясовано, що Д. Богдашевський запропонував феноменологічну класифікацію форм сприйняття чудесної події в актах життєвого досвіду, через певні структури релігійної свідомості, передусім переживання чудесного та переживання зустрічі з Абсолютом. Гносеологічний засновок апологетичних міркувань Богдашевського про сприйняття чудесного в Біблії – утвердження його узгодженості з людським розумом. Ця узгодженість ґрунтується на акті релігійної віри, в якому відбувається сакральна раціоналізація чудесної події. Така раціоналізація євангельських чудотворних актів об’єктивно протистоїть як первісним магічним, так і новітнім раціоналістичним (психологічним, соціологічним, моралістичним і науково-природничим) інтерпретаціям чудесного. Водночас автор показує певну вразливість київського апологета перед запереченням теологічної дискурсивності та виходом за її межі, до яких удаються його раціоналістично налаштовані опоненти. Д. Богдашевський об’єктивно характеризує допущення чуда як внутрішньо проблемний пізнавальний акт, що демонструє складність процесу людського пізнання – одну з посутніх підстав виникнення та існування релігії. Тим самим показано, що Д. Богдашевський у своїх міркуваннях впритул наблизився до проблеми зіставлення наукового й позанаукового знання, раціонального та позараціонального компонентів пізнавального процесу.
- ItemКультурно-символічні картини світу як предмет власне філософської рефлексії у світлі проекту відтворення історії Європи в "картинно" увиразнених онтологіях(2019) Сватко, ЮрійСтаття продовжує авторські дослідження довжиною у чверть століття з виокремлення культурно-історичних епох Європи на власне філософських засадах. Ідеться про використання феноменолого-діалектичного методу в рамках загальноплатонічного підходу до проблеми знання і розуміння, коли перше per se постає самоспіввіднесенням смислу – світом чистих ідей, а друге – втіленням знання на "іншому", відмінним від чистого знання "на величину розуму" його носія. Відтак будь-яка річ (пор. культурно-історичні епохи), взята у співвіднесенні з самою собою, як предмет знання, виявляється власною ідеєю. Співвіднесення ідеї з її розумним втіленням (образом) переміщує річ до "серединної" сфери розуміння. Саме тут конкретно-історичні усвідомлення типів згаданої ідеальності, втіленості й носійства дають змогу розглядати окремі епохи крізь призму "епохальних" онтологій. У цих актах розуміння філософія відповідає за любов до мудрості – синтезу знання і життя в його розумних поясненнях, історія – за усвідомлення буття в його невпинному становленні, культура – за картинно-особистісне увиразнення людської історії. Так виникає калейдоскоп картинно увиразнених онтологій – культурно-символічних картин світу, де епохи європейської історії наочно виокремлюються на власне смислових засадах. Такому філософському "малюванню" має передувати визначення поняття картин світу – надбання власне європейської думки. Задля цього автор на тлі категорій сутності, смислу, розуму, інтелігенції (свідомості), ейдосу, ідеї, символу, міфу та імені попередньо ідентифікує: Європу – як ідею облаштування життєвого простору під проводом особистості; історію – як становлення самоусвідомлюваного буття; особистість – як фактично втілену самосвідомість; культуру – як увиразнену міфологію людської особистості. Звідси – кінцеве визначення картини світу як історії, типологічно увиразненої в культурі.
- ItemДефініція міфу: у пошуках інклюзивного підходу(2019) С’єдін, ОлександрУ статті проаналізовано основні способи розв’язання проблеми відсутності єдиної міждисциплінарної дефініції міфу, запропоновані станом на початок XXI ст. Ця проблема актуалізувалась після появи у XX ст. нових концепцій міфу, які відкидають просвітницькі стереотипи щодо архаїчності міфу, а натомість розвивають уявлення про існування сучасної міфології, її неусувність та активну участь у формуванні світогляду сучасної людини. Шляхом аналізу праць низки сучасних дослідників міфу відстежується така поширена тенденція, як намагання ухилитися від єдиної базової дефініції міфу на користь формування продуктивного інклюзивного дискурсу. Зокрема згадано спроби взагалі відмовитись від дефініції міфу (Омід Тофігіан), сформувати компромісну дефініцію (Роберт Сеґал), визначати не міф, а адаптивну "роботу над міфом" (Ганс Блюменберґ, Кіара Боттічі), сформувати деталізовану, але пластичну дефініцію, яка відкрита до дискусії та корекції (Вільям Доті). Ці розвідки формують міждисциплінарний теоретичний фундамент, звертаючись до якого, можна надалі ефективніше досліджувати феномени міфічного у кожній окремій перспективі, не нівелюючи при цьому здобутки різноманітних дискурсів. Також відстежено, що спільною рисою сучасних намагань визначити міф є фокусування уваги на його множинності, варіативності, мінливості та значущості, яку він продукує щодо найуніверсальніших і найконкретніших аспектів життя соціальних груп