Кіно-Театр. 2024. № 2
Permanent URI for this collection
Browse
Recent Submissions
Item Василь Кухарський(2024)(2 грудня 1981, Радомишль на Житомирщині – 7 грудня 2023, Київ) 2001 року закінчив диригентсько-хоровий відділ Житомирського музучилища ім. Віктора Косенка за спеціальністю керівник хору, диригент, вчитель музики. 2005-го – КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого (художній керівник курсу Валентина Зимня). З 2008 року – актор Київського академічного драматичного театру на Подолі. ("Сто тисяч", "Льовушка", "Механічний апельсин", "Ножиці", "Приворотне зілля"). Зіграв десятки ролей на телебаченні та в кіно, зокрема, головну роль в історичному детективі "Максим Оса і золото песиголовця". Остання роль Василя Кухарського – Ангел у к/м фільмі "Історія ангела" його дружини Наталії Гордій- Кухарської. Його герой каже, що деякі люди приходять на землю, щоб "реформатувати мораль людства". "За лицарями не плачуть. Про них складають легенди. Василь Кухарський, ти щиро любив і не терпів фальші. Честь!"Item Максим Девізоров(2024)Актор театру та кіно. 2019 закінчив Київський національний університет культури і мистецтв (факультет сценічного мистецтва, творча майстерня Ніни Гусакової) за спеціальністю "Режисер драматичного театру". 2012 року знімався в російському серіалі "Після школи", а згодом продовжив кар’єру в Україні – у серіалах "Перші ластівки", "Пікнік". 2017 року став актором "Театру-студії 11" (художній керівник – Влада Білозоренко). Грає у виставах: "Політ над гніздом зозулі" (Вождь), "Хамелеон" (Фредерік Бурден), "Тату, ми всі в тумані", "Поїхати не можна залишитися". Широка популярність прийшла до нього після ролі Дениса Денисенка в молодіжному детективі "Перші ластівки". Інші фільми: "Перші ластівки: Zалежні" (2020), комедія "Fake". 2021 року знявся у воєнній драмі "Мирний-21" (прем’єра на початку 2023 року).Item "Екологію душі, екологію мови, екологію нації треба берегти..." : Сергій Лисецький про створення фільму-опери "Наймичка" за поемою Шевченка(2024) Лисецький, СергійУ 2014 році, до 200-х роковин Шевченка, відбулася серія показів фільму-опери "Наймичка" Ірини Молостової й Василя Лапокниша (1963). Це екранізація опери Михайла Вериківського за однойменною поемою Тараса Шевченка. Фільм представляв оператор-постановник Сергій Лисецький – майстер української операторської школи і шанований викладач операторської майстерності, котрий, на превеликий жаль, відійшов у засвіти в січні позаминулого року. Один із показів відбувся в Галереї мистецтв Києво-Могилянської академії: показ тоді переріс у щось значно більше – у живе спілкування з аудиторією, в свого роду інтерв’ю, що його майстер давав не конкретному журналісту, а цілій глядацькій залі. І розмова не обмежилася фільмом – мова зайшла про фундаментальні людські й національні цінності, що їх такою яскравою ілюстрацією стала "Наймичка". До 210-х роковин Тараса Григоровича і на пошану світлої пам’яті Сергія Опанасовича публікуємо цю розмову. За ці десять років вона не втратила актуальності, більше того – у світлі нинішньої війни за саму українську ідентичність набуває ще більшої ваги.Item Мільярд доларів на кіно і культуру(2024) Ухман, МихайлоСаме стільки виділяє росія коштів на розвиток їхнього поганого кіно і культури. Про все це і не тільки. Десятий рік війни з Московією, другий рік повномасштабного російського вторгнення. Десятки тисяч загиблих українців від Севастополя до Ужгорода від рук московських окупантів, а ми досі не можемо зрозуміти, що вони – вороги, і все їхнє для нас – вороже. Тим часом, український інфопростір розриває новина, що українці, особливо підлітки, дивляться російський лайно-серіал – "Слово пацана". Далі більше, саундтрек до цього фільму в трендах прослуховування молодих українців. Як же так? Росіяни вбивають українців, а наші діти дивляться їхній кінопродукт і мріють про "радянський союз", який знищив мільйони громадян України.Item Щоб Україна повернулася в рідну домівку(2024)30 листопада, на запрошення професорки Вроцлавського університету Агнєшки Матусяк, яка очолює Центр транскультурних посттоталітарних студій, головна редакторка "Кіно-Театру" взяла участь у круглому столі "Дві декади українських революцій: від цінностей до ідентичності", організованому Львівським національним ім. І. Франка і Вроцлавським університетами. Львівський виш представляв політолог Олександр Кучик, Київський ім. Бориса Грінченка – літературознавець, професор Олена Бондарєва, яка детально проаналізувала реакцію на події українських революцій в сучасній драматургії. Донецький університет ім. Василя Стуса, що базується у Вінниці, представляв декан факультету історії та міжнародних відносин Юрій Теміров, який закликав українців дивитися не тільки на свої успіхи, а й на свої недоліки і проблеми (він їх окреслив). Йому опонувала доцентка кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби ЛНУ ім. І. Франка Наталія Шаленна, наголосивши на важливих для України об’єднавчих цінностях. Польських науковців, окрім Агнєшки Матусяк, яка проаналізувала наукову і художню літературу про українські революції, представляли Ярослав Сирник, професор, уповноважений ректора та професор Альберт Новацький. До дискусії доєднався професор з Білорусі (тепер у вигнанні) Віктор Шадурський. Лариса Брюховецька, представниця НаУКМА, розповіла про ігрове кіно часів Помаранчевої революції та найвідоміші документальні стрічки, які висвітлювали події Революції Гідності, згадала фільми в жанрі воєнної драми, зняті в Україні у 2017–2022 роках. Ведуча круглого столу – професорка Вроцлавського університету Лариса Левченко.Item "Абрикоси Донбасу" голосом Катрін Денев(2024)Французька знаменитість Катрін Денев стала "голосом" української письменниці Любові Якимчук: вона начитала її вірші французькою для аудіокнижки. Поетеса повідомила: "Катрін Денев озвучила "Абрикоси Донбасу", й наша з нею аудіокнижка відтепер у книгарнях Франції, а також на всіх французьких аудіоплатформах. Там почуєте і мій голос, бо заголовки та ще п’ять-шість віршів для книжки начитала я, українською". "Абрикоси Донбасу" (Les Abricots du Donbas) у перекладі Ірини Дмитричин та Агати Бонін вийшла у французькому видавництві Les Editions des Femmes у червні 2023 року не лише у паперовому варіанті, а й як аудіокнижка. "За словами видавців, у Катрін є своє коло слухачів, які не пропускають жодної нею начитаної книжки, тому ця магія вже працює", – додала Якимчук. Мова, позбавлена пафосу, автентична та інтимна, що записує повсякденне життя цілого народу, який чинить опір, через поезію однієї жінки, озвучену голосом культової акторки. "Абрикоси Донбасу" – це 11 поетичних циклів, написаних на початку російсько-української війни у 2014 році. Любов Якимчук – українська письменниця, сценаристка і культурна менеджерка родом із Первомайська Луганської області. Авторка збірки "Абрикоси Донбасу". Співавторка сценарію документального фільму "Будинок "Слово"". Вивчала українську філологію у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Ступінь магістра здобула в Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Працювала радіоведучою, редакторкою і журналісткою.Item Остання війна(2024) Швець, ЮлійДва фільми документального циклу "Остання війна" ("Анатомія рашизму" та "Какая разница"), які нещодавно вийшли на Суспільному й доступні на Youtube, засновані на двогодинних розмовах з тридцятьма українськими й західними інтелектуалами. Авторка та ведуча – досвідчена Мирослава Барчук у кадрі та поза ним – з їх допомогою намагається пояснити коріння сучасної війни, за що вона точиться, чому всі роки Незалежності українське суспільство легковажило загрозами з боку агресивного сусіда. Потужна енергія та пристрасність, характерні для першого фільму, в більшості сцен другого поступаються поблажливій інтонації "ми не чекали – нас обікрали". Але будемо вірити, що наступні фільми циклу "Остання війна" будуть не тільки "колективною терапією" – інтелектуально наповненим проговоренням колоніальних травм, а ще й зарядженими сміливістю політичних суджень, конкретизацією нових ідей, багатством візуальних метафор – війна ж бо остання! Будуть наповнені щирою зневагою до сильних світу цього – зовнішніх і внутрішніх, – які, як тільки з них спаде німб медійної недоторканності, миттєво розкриють на екрані свою жалюгідність та нікчемність. Сподіваємося, що наступні фільми, зберігши пророчі думки українських інтелектуалів, посилять свою публіцистичну складову, уникнуть полону політкоректної академічності.Item Підйом прапора в Генуї, або Як правильно обрати діда(2024) Саква, ОлександрЄ ролі, що можна зіграти краще чи гірше, але потрібно зіграти точно. Саме таке завдання в Богдана Бенюка, якому найкраще вдалися сцени розпачу й гніву, коли він кричить Мікеле: "Ти що привіз мені замість доньки – попіл?"; "Ти чому не знаєш рідну мову, твоя мама – українка?!" Михайло звертається до малого, та ми розуміємо – він кричить на себе, бо за 16 років не спромігся побачитися з Ніною й Мікеле, не запросив додому, в село, проґавив внука… А тепер все згаяне треба надолужити, щоб не "урвалась нитка днів". А вина йому болить, душить нестерпно. Та знайти один одного внуку й діду непросто. В кожного свої рахунки. Ось і потерпають, зближуючись на мікрон за добу. Що примиряє впертюхів? Одне горе на двох – бо справжнє… "Мій карпатський дідусь" – кінематограф "виховання почуттів" для сімейного перегляду. (В глядацьких залах на ньому було багато різновікових дітей. Що знаменно: вони звично тягнули з собою відерця з попкорном, та ледь починався фільм – їли тихенько, майже крадькома, без реплік щодо побаченого: стрічка забирала їх владно. І серце не камінь – плакали всі.) …А на екрані різко змужнілий новий власник "Кафе Буба" Мікеле Галамасюк щоранку піднімає в Генуї прапор свого закладу, і в сонячних променях Лігурійської Рів’єри тріпоче нагадування про карпатського дідуся, клоуна з Бережниці, що пробудив у юнака свідомість роду. Жагуче бентежна тема! Бо й справді…Item Випробування пам'яттю: "Вбивці Квіткової Повні" Мартіна Скорсезе(2024) Швець, Юлій80-річний американський кінорежисер Мартін Скорсезе завжди прагнув зрозуміти Америку через її ситуативних злочинців. Однак свій 26-й повний метр він присвятив злочинності системній – історії жорстокого захоплення землі, матеріальних ресурсів та влади в штаті Оклахома на початку 1920-х років. Документальне дослідження журналіста Девіда Гранна численних вбивств (з 1912 по 1925 рік) індіанців з племені осейджів стало для режисера опорою для створення життєво точної драми, котра з розмахом і скрупульозністю "великого стилю" розповідає про те, на що натякають усі великі й маленькі американські вестерни та драми й, зрештою, свідчить уся історія – про жагу наживи, яка рухає матеріальний прогрес, і духовне розтління індивідуумів та цілих націй. Однак – що важливо – нажива як національна ідея не сприймається у фільмі обмеженою рамками суто "американського міфу".Item ...І знову про банальність зла(2024) Канівець, АнастасіяМало фільмів, де так коротко і ємно показано знецінення людського життя...У 2017 році про події в Осейджі вийшла книга Девіда Ґренна "Вбивці квіткової повні: таємниця індіанських убивств та народження ФБР", що миттєво викликала зацікавлення в Голлівуді. У підсумку народилася кінооповідь про сумнозвісні "осейджські вбивства" з історією Моллі Буркхарт. Справа осейджів розповідає про тодішню Америку вельми багато. У ній, мов у краплині води, відобразилися прикмети доби: "нафтовий бум", расова й гендерна нерівність, проблеми місцевого самоврядування, законодавчі нюанси, нарешті, своєрідна криза моралі. В окрузі Осейдж сформувався по суті злочинний синдикат – і, що найдивовижніше, кістяк його становили не покидьки суспільства, а цілком пристойні представники громади: "отець міста" та члени його родини, лікарі... А до всього, громада білих на чолі з шерифом через потурання злочинам зробила себе їх співучасницею. У моторошного багато облич; одне з них – "банальність зла"...Item Перший млинець...(2024) Саква, ОлександрПодією, попри очікування й піар, ця стрічка не стала. Хоча щодо назви стрічки "Перший код" автори погарячкували. Бо ось я стою в середмісті Києва перед кам’яною бабою, скіфською чи половецькою, і розумію: перед цією таїною я безпорадний. Незбагненна скульптура! Коду доступу до її прадавньої суті мені не дано, а хвилювання не полишає. Втім, його пояснити якраз не складно. Зізнаюсь: я – не робот. А "Перший код", тим не менш, мені до смаку не припав…Item "Світле майбутнє" Нанні Моретті(2024) Швець, МаргаритаНезвичайна форма взаємодії Дон Кіхота нового часу з середовищем, яке втратило критичне мислення, – в центрі нової стрічки Нанні Моретті "Світле майбутнє". Кінорежисер, якому наразі 70, має стійку репутацію "нестабільного" творця, у фільмографії якого ексцентричні комедії змінюються соціальними драмами й навпаки. Саме за цю "нестабільність", яка відображає національний характер, його люблять на батьківщині, про що свідчать, зокрема, численні національні нагороди. Не менше його поважають і в професійному середовищі: премія журі Венеційського кінофестивалю 1981 року за "Золоті сновидіння", Срібний ведмідь Берлінале 1986 року за "Месу закінчено", Приз за режисуру Каннського кінофестивалю 1994 року за "Дорогий щоденник", Золота пальмова гілка Канн 2001 року за "Кімнату сина". Звісно, що нове "запрошення" Моретті до людської солідарності та відповідальності всіх цивілізованих людей перед обличчям тотального цинізму, що охопив нині культуру, не всім припало до смаку. Воно викликало різноголосся в оцінках критиків, а ко- мусь здалося навіть "наївним".Item (Не)повернення блудного сина(2024) Канівець, АнастасіяРозіграти історію для автора важливо було саме в Україні; зйомки проходили за пів року для вторгнення, і дихання майбутньої повномасштабної війни добре відчувалося командою. Це також вписалося в той настрій "зв’язку часів", що ним наповнений фільм і для якого, власне, він і створювався. Вже вкотре ворог приходить на наші землі, знищуючи євреїв лише тому, що вони євреї, українців – лише тому, що вони українці. Тож "ШТТЛ" – це не лише "тоді", це і про "зараз". Але шанси зберегти свій світ у нас значно більше, і втратити їх не можна. У чотирьох літерах – ш, т, т, л – цілий культурний світ, без якого годі вповні уявити собі історію України в усьому її етнічному багатстві. Штетли – єврейські містечка, яких без ліку було на наших теренах, доки "залізне" ХХ сторіччя з його тоталітарними режимами, комунізмом і нацизмом, не стерло їх з лиця землі.Item Питання істини чи віри?(2024) Швець, Юлій"Анатомія падіння" – четвертий повний метр у фільмографії режисерки, яка в ньому почасти транслює свої основні інтереси, започатковані в ранніх картинах "Вік паніки" (2013), "В ліжку з Вікторією" (2016), "Спокуса" (2019). Це ті самі типажі та схожі конфлікти: героїні- жінки в сконструйованих, близьких до театралізованих ситуаціях, в яких сімейні та гендерні проблеми перетинаються з професійними. Але в останній стрічці проступає дещо незвичне. Віра (внутрішнє переконання – наслідок прихованого інтересу) сліпого хлопчика стає вирішальною у судовому процесі.Item "Варяг": північна легенда від Роберта Еґґерса(2024) Канівець, АнастасіяВ Україні "Варяг" пройшов малопоміченим. Це не дивно, враховуючи, що на екрани фільм вийшов у розпал російського наступу; на додачу, поступ українського кіно, що якраз-таки у 2022 році представило низку яскравих прем’єр і заявило про прем’єри майбутні, затьмарив інші кіноновини. Тим часом, якраз-таки український глядач мав би оцінити стрічку: частина подій (до того ж, вирішальних для протагоніста) відбувається у Київській Русі, на теренах сучасної України; староукраїнська звучить у фільмі поруч зі староісландською. Русинкою є й головна героїня Ольга, кохана та союзниця Амлета й мати його майбутньої дитини. Остання має продовжити рід і славу героя, ставши згаданою в пророцтві дівою-владаркою (слід гадати, натяк на княгиню Ольгу). Зрештою, саме в контексті 2022 року образ Ольги зазвучав особливо символічно: маючи найгірше з-поміж усіх персонажів становище – дівчина, військова здобич, рабиня – саме вона сама вершить свою долю, зберігає власну гідність, повертає свободу і вирушає додому, без коханого, зате з майбутньою правителькою в лоні – чим не втілення опірності й вітальності? Достоту, українська жінка! Та несподівана для самих авторів нитка, що зв’язала їхній підкреслено історичний фільм із не менш епічним сьогоденням...Item "Великі надії", або За парканом політики(2024) Швець, ЮлійФранцію сміливо можна назвати однією з найактивніших країн в соціально-політичному сенсі. Не відстає від прогресивного тренду й динамічний кінематограф країни, продовжуючи масштабну традицію "політичного кіно" і пропонуючи свіжі осмислення процесів, що ні на мить не вщухають у новітній європейській демократії. Серед режисерів, які тонко й талановито рефлексують сучасні соціально-політичні процеси, – Сільвен Деклу, чий попередній фільм "Продавець" (2016) поставив резонансні акценти на темі національної специфіки великого фран цузького капіталу. Темою нового, тепер уже критичного "ліво-центричного" фільму Деклу стала трансформація молодої ідеалістки у зрілого політика. Проявив процес цього "статичного перетворення" випадок, що трапився з героїнею на Корсіці – із суворими до "мажорів з материка" мешканцями.Item Коли сумно і весело водночас(2024) Криштофович, В'ячеславЗмішане почуття – це коли сумно і весело одночасно. Невдовзі дванадцяті роковини, як пішов Михайло Беліков. Раптово, зненацька, без жодних попереджень. Бац – і все. Жах і сум. І цей сум із роками ніде не подівся. Тепер про відносно веселе. Навряд чи можна сказати, що Мишко був веселуном і дотепником, хіба що за столом, і то не з перших хвилин. Але точно він був фантазером. Не озвучував свої фантазії одразу, ніби перевіряв, чи варті вони бути правдою. Лише потім видавав у той чи інший спосіб. Фантазував з різних приводів – про якісь зустрічі, яких насправді не було, про якісь події, навіть про подробиці свого походження. Фантазував, коли в маленькій майстерні на дачі з якогось металевого непотребу робив щось корисне. Заднім числом здається, що цей вигаданий світ певним чином ставав на заваді життєвій практичності. А може, й ні. Він так багато залишив по собі – і прекрасні фільми, і світлини, і сценарії, і ті самі саморобки – багато чого. Одне слово, глибоко артистична, талановита людина. Коли труну з Мишком установили на сцені Будинку кіно, на його щоці була сльоза. Це не фантазія. Сподіваюсь, що з висоти свого теперішнього становища Мишко добре бачить усе. І свою сім’ю, і своїх друзів, і свій рідний Маріуполь. Змішане почуття.Item Незабутній Михайло Бєліков(2024) Балаян, РоманМихайло Олександрович Бєліков (28 лютого 1940, Харків – 27 березня 2012, Київ) – український кінорежисер, сценарист, кінооператор. 1963 року закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (майстерня Б. Волчека). Того ж року почав працювати на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Як оператор зняв фільми: "Стежки-доріжки", "Казка про Хлопчиша-Кибальчиша", "Та, що входить у море", "Білі хмари", "Варчина земля" (4 с., у співавт. з В. Зимовцем та І. Бєляковим). У 1972–1973 роках навчався та закінчив Вищі курси режисерів і сценаристів у Москві (майстерня Г. Данелії). Режисер-постановник фільмів, до більшості яких сам писав сценарії: "Червоний півень плімутрок" (1975), "Прихована робота" (1979), "На короткій хвилі" (1981), "Ніч коротка" (1981), "Які ж ми були молоді" (1986), "Розпад" (1989), "Святе сімейство" (1997), "Золота лихоманка" (2002). З 1987 року – перший секретар правління, з 1996 по 2005 рік – Голова Спілки кінематографістів України. Був одним із засновників Національної академії мистецтв України, з 1997 року її дійсний член. Лауреат ряду премій та звань: Республіканська премія ЛКСМУ ім. М. Островського (1982), Національна премія України ім. Тараса Шевченка, Народний артист України (2000). Нагороди на МКФ: Перший приз та Диплом за найкращий фільм для дітей та юнацтва XV Всесоюзного кінофестивалю в Таллінні, СРСР (1981, фільм "Ніч коротка"), Гран-прі МКФ у Мангеймі, ФРН (1981, фільм "Ніч коротка"), Премія Ленінського комсомолу УРСР ім. М. Островського, СРСР (1982, фільм "Ніч коротка"), Головний приз Всесоюзного КФ в Алма-Аті, СРСР (1986, фільм "Які ж були ми молоді"), Золота медаль МКФ, Венеція (1990, фільм "Розпад"), Гран-прі МКФ екологічних кіно- та телефільмів у Сантандері, Іспанія (1990, фільм "Розпад").Item Український театр живий і як ніколи важливий для глядача(2024) Котенок, ВікторіяПопри повітряні тривоги, обмеження воєнного стану і комендантські години, V Всеукраїнський театральний фестиваль-премія "ГРА" таки відбувся. Торік, через повномасштабне вторгнення росії в Україну, його не було, тож оргкомітет вирішив підсумувати за два роки – 2021 і 2022. До основних шести номінацій була додана "За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни". "У цей складний час "Гра" об’єднала цілу країну: у фінал потрапили вистави із заходу і сходу, півночі і півдня, – зазначив Богдан Струтинський, директор Фестивалю-премії. – Мрію, щоб наступна наша зустріч відбувалася вже у мирний час, коли Україна переможе у цій війні. Я щасливий, що є країни, які нам простягнули руку допомоги. Вони мають сильний характер, адже не побоялися приїхати і розділити з нами радість. Насправді, у них досить складна місія, бо вони приїхали нас покритикувати, віддати свої голоси, симпатії тим чи іншим театрам. І вони з нею чудово впоралися, визначили фаворитів, за що їм уклінно дякуємо". Найкращою драматичною виставою V "ГРИ" було визнано "Зерносховище" Рівненського музично-драматичного театру за п’єсою Наталки Ворожбит.Item Олексій Богданович: "Мої шекспірівські персонажі"(2024) Богданович, ОлексійВ принципі, в кожному з нас є вади, просто щось ми притамовуємо, щось приховуємо, а коли ти на якісь клавіші своєї душі натискаєш, воно раптом – і це в мене є, і це…