Кіно-Театр. 2024. № 2

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/28683

Browse

Now showing 1 - 20 of 39

"Абрикоси Донбасу" голосом Катрін Денев
(2024)
Французька знаменитість Катрін Денев стала "голосом" української письменниці Любові Якимчук: вона начитала її вірші французькою для аудіокнижки. Поетеса повідомила: "Катрін Денев озвучила "Абрикоси Донбасу", й наша з нею аудіокнижка відтепер у книгарнях Франції, а також на всіх французьких аудіоплатформах. Там почуєте і мій голос, бо заголовки та ще п’ять-шість віршів для книжки начитала я, українською". "Абрикоси Донбасу" (Les Abricots du Donbas) у перекладі Ірини Дмитричин та Агати Бонін вийшла у французькому видавництві Les Editions des Femmes у червні 2023 року не лише у паперовому варіанті, а й як аудіокнижка. "За словами видавців, у Катрін є своє коло слухачів, які не пропускають жодної нею начитаної книжки, тому ця магія вже працює", – додала Якимчук. Мова, позбавлена пафосу, автентична та інтимна, що записує повсякденне життя цілого народу, який чинить опір, через поезію однієї жінки, озвучену голосом культової акторки. "Абрикоси Донбасу" – це 11 поетичних циклів, написаних на початку російсько-української війни у 2014 році. Любов Якимчук – українська письменниця, сценаристка і культурна менеджерка родом із Первомайська Луганської області. Авторка збірки "Абрикоси Донбасу". Співавторка сценарію документального фільму "Будинок "Слово"". Вивчала українську філологію у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Ступінь магістра здобула в Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Працювала радіоведучою, редакторкою і журналісткою.
Андрій Мостренко: "На прем'єрі багато військових дякували, фотографувалися разом"
(2024) Мостренко, Андрій
Андрій Мостренко (н.1972, Таллінн) – актор театру, кіно, дубляжу, заслужений артист України. Закінчив Миколаївське училище культури (режисер масових заходів), Миколаївську філію Київського університету культури і мистецтв (соціальна педагогіка, викладач Олег Ігнатьєв). З 1993 по 2006 рік працював у Миколаївському українському театрі драми та музичної комедії, де зіграв Голохвастова у виставі "За двома зайцями" Михайла Старицького, Дона Хуана у "Науці підкорювати жінок" за п’єсою Гільєрме Фігейредо; Івана Карася у "Запорожці за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського, Гната у "Чарівниці" за п’єсою Івана Карпенка-Карого "Безталанна", Генрі Хіггінса у "Моїй прекрасній леді" Бернарда Шоу та ін. З 2007 року – актор Київського театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. Грає у виставах: "Море... Ніч... Свічки..." за п’єсою "Це величне море" Йосефа Бар-Йосефа (Ефраїм), "Корсиканка" Іржі Губача (Бертран), "Дзвінок з минулого" Анатолія Крима (Андрій), "Батько" Флоріана Зеллера (П’єр), "37 листівок" Майкла МакКівера (Стенфорд Пі Саттон (батько)), "З цією виставою щось не так" Генрі Льюїса, Джонатана Сейєра, Генрі Шилдса (Денніс, Перкінс). З 2008-го – працює на дубляжі, з 2009-го – знімається у кіно. Ролі: чекіст Євдокімов ("Чорний ворон" Тараса Ткаченка, 2019), капітан СБУ Володимир Руденко (серіал "Доброволець" Ахтема Сеітаблаєва, 2020), Кеп ("Снайпер. Білий ворон" Мар’яна Бушана, 2021), батько української родини Михайло Іванюк ("Щедрик" Олесі Моргунець-Ісаєнко, 2022), заступник командира прикордонного загону ("Мирний-21" Ахтема Сеітаблаєва, 2023), Батько (молодий) ("Батько" Олександра Кобзаря, 2023) та ін.
"Варяг": північна легенда від Роберта Еґґерса
(2024) Канівець, Анастасія
В Україні "Варяг" пройшов малопоміченим. Це не дивно, враховуючи, що на екрани фільм вийшов у розпал російського наступу; на додачу, поступ українського кіно, що якраз-таки у 2022 році представило низку яскравих прем’єр і заявило про прем’єри майбутні, затьмарив інші кіноновини. Тим часом, якраз-таки український глядач мав би оцінити стрічку: частина подій (до того ж, вирішальних для протагоніста) відбувається у Київській Русі, на теренах сучасної України; староукраїнська звучить у фільмі поруч зі староісландською. Русинкою є й головна героїня Ольга, кохана та союзниця Амлета й мати його майбутньої дитини. Остання має продовжити рід і славу героя, ставши згаданою в пророцтві дівою-владаркою (слід гадати, натяк на княгиню Ольгу). Зрештою, саме в контексті 2022 року образ Ольги зазвучав особливо символічно: маючи найгірше з-поміж усіх персонажів становище – дівчина, військова здобич, рабиня – саме вона сама вершить свою долю, зберігає власну гідність, повертає свободу і вирушає додому, без коханого, зате з майбутньою правителькою в лоні – чим не втілення опірності й вітальності? Достоту, українська жінка! Та несподівана для самих авторів нитка, що зв’язала їхній підкреслено історичний фільм із не менш епічним сьогоденням...
Василь Кухарський
(2024)
(2 грудня 1981, Радомишль на Житомирщині – 7 грудня 2023, Київ) 2001 року закінчив диригентсько-хоровий відділ Житомирського музучилища ім. Віктора Косенка за спеціальністю керівник хору, диригент, вчитель музики. 2005-го – КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого (художній керівник курсу Валентина Зимня). З 2008 року – актор Київського академічного драматичного театру на Подолі. ("Сто тисяч", "Льовушка", "Механічний апельсин", "Ножиці", "Приворотне зілля"). Зіграв десятки ролей на телебаченні та в кіно, зокрема, головну роль в історичному детективі "Максим Оса і золото песиголовця". Остання роль Василя Кухарського – Ангел у к/м фільмі "Історія ангела" його дружини Наталії Гордій- Кухарської. Його герой каже, що деякі люди приходять на землю, щоб "реформатувати мораль людства". "За лицарями не плачуть. Про них складають легенди. Василь Кухарський, ти щиро любив і не терпів фальші. Честь!"
"Великі надії", або За парканом політики
(2024) Швець, Юлій
Францію сміливо можна назвати однією з найактивніших країн в соціально-політичному сенсі. Не відстає від прогресивного тренду й динамічний кінематограф країни, продовжуючи масштабну традицію "політичного кіно" і пропонуючи свіжі осмислення процесів, що ні на мить не вщухають у новітній європейській демократії. Серед режисерів, які тонко й талановито рефлексують сучасні соціально-політичні процеси, – Сільвен Деклу, чий попередній фільм "Продавець" (2016) поставив резонансні акценти на темі національної специфіки великого фран цузького капіталу. Темою нового, тепер уже критичного "ліво-центричного" фільму Деклу стала трансформація молодої ідеалістки у зрілого політика. Проявив процес цього "статичного перетворення" випадок, що трапився з героїнею на Корсіці – із суворими до "мажорів з материка" мешканцями.
Верховинці вшанували Параджанова
(2024) Ямборко, Ольга
На Верховинщині завжди уважні до культурних подій, адже цей регіон уславлений народженням цілої низки національних шедеврів – літературних, музичних, художніх, кінематографічних. 9–10 січня тут відзначили 100-ліття режисера Сергія Параджанова. Програма заходів була скромною, з огляду на час, який переживаємо нині, однак гідною пошанування геніального митця. На заваді не стали навіть люті морози. Організатори – відділ культури Верховинської селищної ради – провели круглий стіл "Незабутня тінь Параджанова – кінорежисера фільму про гуцулів "Тіні забутих предків"", екскурсії в музеї фільму "Тіні забутих предків" за участі Галини Мокан (Верховина) та у музеї Хаті- гражді в с. Криворівня за участі Василини Зеленчук – там само, у місці зйомок, відбувся перегляд стрічки, що стало яскравим фінальним акордом події. Оскільки ювілей Параджанова припадає на цикл різдвяних свят, верховинці своєю гуцульською колядою з трембітами вшанували уславленого митця в Будинку кіно у Києві.
Випробування пам'яттю: "Вбивці Квіткової Повні" Мартіна Скорсезе
(2024) Швець, Юлій
80-річний американський кінорежисер Мартін Скорсезе завжди прагнув зрозуміти Америку через її ситуативних злочинців. Однак свій 26-й повний метр він присвятив злочинності системній – історії жорстокого захоплення землі, матеріальних ресурсів та влади в штаті Оклахома на початку 1920-х років. Документальне дослідження журналіста Девіда Гранна численних вбивств (з 1912 по 1925 рік) індіанців з племені осейджів стало для режисера опорою для створення життєво точної драми, котра з розмахом і скрупульозністю "великого стилю" розповідає про те, на що натякають усі великі й маленькі американські вестерни та драми й, зрештою, свідчить уся історія – про жагу наживи, яка рухає матеріальний прогрес, і духовне розтління індивідуумів та цілих націй. Однак – що важливо – нажива як національна ідея не сприймається у фільмі обмеженою рамками суто "американського міфу".
Галина Криворчук: "З молодими режисерами завжди цікаво працювати"
(2024) Криворчук, Галина
Галина Криворчук – продюсерка, редакторка, сценаристка. З 1973 року працювала на кіностудії "Укртелефільм". З 1994 – співзасновниця і директорка кіностудії "ВІАТЕЛ". Фільм "Ля Палісіада" залишає післясмак, який глядач ще довго зможе відчувати в своїй душі і серці, продюсерами стрічки стали також Валерія Сочивець та Сашко Чубко.
"Голодомор. Літописці" Олександра Зінченка
(2024)
Документальний мінісеріал до 90-х роковин Голодомору 1932–33 років від Суспільного мовлення – це літопис найжахливіших подій в історії України – голоду, штучно створеного комуністичним режимом СРСР задля знищення українського народу. Автори разом із дослідниками Голодомору шукають відповідь, чому для пояснення масштабів катастрофи недостатньо розуміти самі тільки геноцидні наміри Сталіна. Перший складник – байдужість світу. Чому світ не зреагував адекватно на загибель мільйонів людей посеред Європи? Як радянські спецслужби вводили в оману світ? Чому уряди Заходу воліли заплющувати очі на приголомшливі факти й моторошні подробиці голодних смертей, які повідомляли їхні дипломати?
До 95-річчя Миколи Мащенка
(2024) Брюховецька, Лариса
Микола Мащенко працював на кіностудії ім. О. Довженка з 1957 року, тривалий час ішов до самостійних постановок. Я погоджуюсь із Вадимом Скуратівським, що вершиною його творчості є фільм "Комісари" за повістю Юрія Либединського, після нього Мащенко став помітним. Підсумувати творчий шлях режисера можна словами Івана Драча, який як сценарист співпрацював з ним: "… Свідомий свого покликання, Микола Мащенко безперервно творить себе і світ навколо себе. Радісно бути його друзями – непросто бути біля нього. Він з таких людей, які додають цьому світові багатства своєї буйнющої і перекірливої натури, він з когорти майстрів, які вміють утверджувати і вирощувати, він з когорти будителів і шукачів. Над людиною стоїть сонце нею сподіяного добра для інших людей. Над Миколою Мащенком – сонце високе і непогасне. Воно освітлює йому такі дороги в майбутньому, які будуть співмірні набутому досвіду й молодечій зухвалості його таланту". В цей день Миколу Павловича із вдячністю згадують усі, хто його знав, любив і поважав, усі, хто з ним працював і кого він підтримував.
"Екологію душі, екологію мови, екологію нації треба берегти..." : Сергій Лисецький про створення фільму-опери "Наймичка" за поемою Шевченка
(2024) Лисецький, Сергій
У 2014 році, до 200-х роковин Шевченка, відбулася серія показів фільму-опери "Наймичка" Ірини Молостової й Василя Лапокниша (1963). Це екранізація опери Михайла Вериківського за однойменною поемою Тараса Шевченка. Фільм представляв оператор-постановник Сергій Лисецький – майстер української операторської школи і шанований викладач операторської майстерності, котрий, на превеликий жаль, відійшов у засвіти в січні позаминулого року. Один із показів відбувся в Галереї мистецтв Києво-Могилянської академії: показ тоді переріс у щось значно більше – у живе спілкування з аудиторією, в свого роду інтерв’ю, що його майстер давав не конкретному журналісту, а цілій глядацькій залі. І розмова не обмежилася фільмом – мова зайшла про фундаментальні людські й національні цінності, що їх такою яскравою ілюстрацією стала "Наймичка". До 210-х роковин Тараса Григоровича і на пошану світлої пам’яті Сергія Опанасовича публікуємо цю розмову. За ці десять років вона не втратила актуальності, більше того – у світлі нинішньої війни за саму українську ідентичність набуває ще більшої ваги.
Коли сумно і весело водночас
(2024) Криштофович, В'ячеслав
Змішане почуття – це коли сумно і весело одночасно. Невдовзі дванадцяті роковини, як пішов Михайло Беліков. Раптово, зненацька, без жодних попереджень. Бац – і все. Жах і сум. І цей сум із роками ніде не подівся. Тепер про відносно веселе. Навряд чи можна сказати, що Мишко був веселуном і дотепником, хіба що за столом, і то не з перших хвилин. Але точно він був фантазером. Не озвучував свої фантазії одразу, ніби перевіряв, чи варті вони бути правдою. Лише потім видавав у той чи інший спосіб. Фантазував з різних приводів – про якісь зустрічі, яких насправді не було, про якісь події, навіть про подробиці свого походження. Фантазував, коли в маленькій майстерні на дачі з якогось металевого непотребу робив щось корисне. Заднім числом здається, що цей вигаданий світ певним чином ставав на заваді життєвій практичності. А може, й ні. Він так багато залишив по собі – і прекрасні фільми, і світлини, і сценарії, і ті самі саморобки – багато чого. Одне слово, глибоко артистична, талановита людина. Коли труну з Мишком установили на сцені Будинку кіно, на його щоці була сльоза. Це не фантазія. Сподіваюсь, що з висоти свого теперішнього становища Мишко добре бачить усе. І свою сім’ю, і своїх друзів, і свій рідний Маріуполь. Змішане почуття.
Кінотеатральний бум
(2024)
У 2023 році частка українського кіно в загальному бокс-офісі України безпрецедентно висока. Українські фільми ще ніколи не збирати таких кас – вони цього року рекордні. Загальний прибуток від них становить приблизно 300 мільйонів гривень; половину з них зібрала "Мавка. Лісова пісня", але інші – "Довбуш", "Щедрик", "Люксембрг-Люксембург", "Памфір" – також збирали великі каси, що спричинило зростання бокс-офісу, як в абсолютних цифрах, так і частки українського кіно. За результатами року вона буде на рівні 15–17 відсотків у загальному бокс-офісі – такого ще не було в українському кінопрокаті.
Лист з Дніпра
(2024)
На прохання відділу мистецтва Обласної універсальної наукової бібліотеки міста Дніпра наша редакція надіслала наявні примірники журналу "Кіно-Театр" за 2022 і 2023 роки. 30.11.2023 надійшла відповідь. "Добрий день, пані Ларисо! Щиро дякую Вам і від співробітників, і від користувачів бібліотеки за надіслані журнали. Ваш журнал є дуже цікавим, сучасним і потрібним. Бажаємо вашій команді творчих успіхів і всім нам найскорішої перемоги! Також вдячні Вікторії Котенок, яка надіслала нам посилку. Всього Вам найкращого! Будьте всі живі і здорові! Альбіна Лисенко". Примірник № 1 "Кіно-Театру" за 2024 рік надіслано Сумській науковій бібліотеці на її прохання.
Максим Девізоров
(2024)
Актор театру та кіно. 2019 закінчив Київський національний університет культури і мистецтв (факультет сценічного мистецтва, творча майстерня Ніни Гусакової) за спеціальністю "Режисер драматичного театру". 2012 року знімався в російському серіалі "Після школи", а згодом продовжив кар’єру в Україні – у серіалах "Перші ластівки", "Пікнік". 2017 року став актором "Театру-студії 11" (художній керівник – Влада Білозоренко). Грає у виставах: "Політ над гніздом зозулі" (Вождь), "Хамелеон" (Фредерік Бурден), "Тату, ми всі в тумані", "Поїхати не можна залишитися". Широка популярність прийшла до нього після ролі Дениса Денисенка в молодіжному детективі "Перші ластівки". Інші фільми: "Перші ластівки: Zалежні" (2020), комедія "Fake". 2021 року знявся у воєнній драмі "Мирний-21" (прем’єра на початку 2023 року).
Міжнародне визнання
(2024)
Документальна стрічка про перші дні облоги російськими загарбниками Маріуполя потрапила у короткий список премії "Оскар" у категоріях "Найкращий міжнародний повнометражний фільм" та "Найкращий повнометражний документальний фільм". Фільм створено у співпраці Associated Press та американських документалістів з Frontline. Матеріал було відзнято під час перших днів облоги Маріуполя.
Мільярд доларів на кіно і культуру
(2024) Ухман, Михайло
Саме стільки виділяє росія коштів на розвиток їхнього поганого кіно і культури. Про все це і не тільки. Десятий рік війни з Московією, другий рік повномасштабного російського вторгнення. Десятки тисяч загиблих українців від Севастополя до Ужгорода від рук московських окупантів, а ми досі не можемо зрозуміти, що вони – вороги, і все їхнє для нас – вороже. Тим часом, український інфопростір розриває новина, що українці, особливо підлітки, дивляться російський лайно-серіал – "Слово пацана". Далі більше, саундтрек до цього фільму в трендах прослуховування молодих українців. Як же так? Росіяни вбивають українців, а наші діти дивляться їхній кінопродукт і мріють про "радянський союз", який знищив мільйони громадян України.
Нагороди НАМУ – співробітницям "Кіно-Театру"
(2024)
З нагоди 100-річчя Сергія Параджанова Національна академія мистецтв України серед інших лауреатів нагородила Золотою медаллю Ларису Брюховецьку – почесного академіка НАМ України, кінознавицю – за багаторічну дослідницьку, наукову та видавничу діяльність, вивчення творчої спадщини Сергія Параджанова та популяризацію українського кіно. Почесним дипломом НАМУ відзначено Анастасію Канівець – кінознавицю, магістерку Національного університету "Києво-Могилянська академія", заступницю головного редактора журналу "Кіно-Театр" – за продовження кращих традицій кінознавчої науки у вивченні та популяризації кіномистецтва України. Почесний диплом також і в кандидатки філософських наук Ольги Брюховецької, авторки "Кіно-Театру", яка досліджує і популяризує творчість Сергія Параджанова.
(Не)повернення блудного сина
(2024) Канівець, Анастасія
Розіграти історію для автора важливо було саме в Україні; зйомки проходили за пів року для вторгнення, і дихання майбутньої повномасштабної війни добре відчувалося командою. Це також вписалося в той настрій "зв’язку часів", що ним наповнений фільм і для якого, власне, він і створювався. Вже вкотре ворог приходить на наші землі, знищуючи євреїв лише тому, що вони євреї, українців – лише тому, що вони українці. Тож "ШТТЛ" – це не лише "тоді", це і про "зараз". Але шанси зберегти свій світ у нас значно більше, і втратити їх не можна. У чотирьох літерах – ш, т, т, л – цілий культурний світ, без якого годі вповні уявити собі історію України в усьому її етнічному багатстві. Штетли – єврейські містечка, яких без ліку було на наших теренах, доки "залізне" ХХ сторіччя з його тоталітарними режимами, комунізмом і нацизмом, не стерло їх з лиця землі.
Невтомна муза Олега Бійми
(2024) Брюховецька, Лариса
Його ім’я було добре відоме в Україні ще за радянських часів, особливо шанувальникам оперного співу, адже він фіксував для майбутніх поколінь мистецтво українських оперних виконавців. Був добре обізнаний з музикою, що допомагало знайти спільну мову з відомими солістами. Євгенію Мірошниченко він заохотив знятися у фільмі-опері "Лючія ді Ляммермур", в якій вона співала на сцені. Він став автором об’ємного циклу біографічних стрічок – про Марію Стеф’юк, Анатолія Солов’яненка, Ольгу Басистюк, а також про композиторів і кінематографістів. Цикл із 40 фільмів назвав "Немеркнучі зірки". У фільмів Олега Бійми є своя, і зовсім не маленька, аудиторія. І глядачі, переглядаючи його фільми, вдячні йому за естетичну насолоду, за долучення до української духовності. Більше 50 років, відданих кіно, не пройшли марно.

Browse

Browsing Кіно-Театр. 2024. № 2 by Title

Results Per Page

Sort Options