Психоаналітичний дискурс, починаючи з середини 70-х років, є своєрідним мейнстрімом у західній, як європейській, так і американській, кінотеорії, а відповідно, інтерпретації фільмів. Не в останню чергу з генеалогічних причин. Адже легітимація теорії кіно як академічної дисципліни у середині 70-х пов’язана саме з психоаналізом, котрий доповнив, "зняв", у гегелівському розумінні, лінгвістичну модель семіології та соціальну модель критики ідеології. Психоаналітичний дискурс відкрив "третій" вимір кіно поруч із структурно- комунікативним та соціально-ідеологічним, а швидше, не поруч, а за ними — вимір бажання.