Browse
Recent Submissions
Item Дмитро Поспєхов: філософ, психолог, богослов (до 200-річчя з дня народження)(2021) Ткачук, МаринаУ статті, присвяченій 200-річному ювілею із дня народження філософа, психолога, богослова і перекладача Дмитра Васильовича Поспєхова (1821‒1899), вперше в науковій літературі висвітлено віхи його академічної біографії та понад 50-річного (1845‒1899) професорського служіння на кафедрі філософії Київської духовної академії. На підставі аналізу значного масиву друкованих джерел та архівних документів, свідчень колег і учнів Д. Поспєхова вперше розкрито зміст і специфіку його викладацької, педагогічної, адміністративної, редакційно-видавничої, перекладацької діяльності в Академії; доведено його вагому роль у підготовці професійних філософських і богословських кадрів, розбудові філософської освіти та поширенні філософських знань на східнослов’янських теренах. Приділяючи особливу увагу методиці викладання Д. Поспєховим філософських дисциплін, авторка увиразнює новаторський для тогочасних духовних шкіл характер його лекцій-бесід, їхній евристичний, релігійно-просвітницький і морально-виховний вплив на студентів. Окремий акцент зроблено на науково-редакційній роботі, біографічних і бібліографічних студіях Дмитра Поспєхова; розкрито його роль у збереженні та вивченні спадщини видатних філософів і богословів Київської духовної академії 1820‒1840-х рр. ‒ протоієрея Івана Скворцова (1795‒1863), архімандрита Феофана (Петра Авсенєва, 1810‒1852), Сильвестра Гогоцького (1813‒1889). Вперше аналізуючи друковані праці Д. Поспєхова, авторка розкриває зміст і значення здійсненого ним богословсько-філософського дослідження біблійної Книги Премудрості Соломонової, в якому увиразнено безпосередній зв’язок цієї юдейської пам’ятки з філософськими вченнями Філона Александрійського, Платона і стоїків. Авторка звертає увагу також на значний дослідницький потенціал рукописної спадщини Дмитра Поспєхова, пов’язуючи з її вивченням перспективи визначення ролі київського професора у розбудові академічної психологічної науки і розширення сучасних наукових уявлень про зміст і специфіку викладання філософських дисциплін у Київській духовній академії другої половини ХІХ століття.Item Фрідріх Ніцше як герой патографічних розвідок, здійснених на теренах Російської імперії(2021) Менжулін, ВадимНа початку ХХ століття, коли психоаналіз тільки зароджувався і традиції написання власне психоаналітичних життєписів (психобіографій) ще не існувало, серед психіатрів був поширений жанр патографії, який передбачав розгляд життя тієї чи тієї видатної постаті крізь призму її захворювання. Одним із героїв цілої низки патографічних розвідок став Фрідріх Ніцше, постать та філософські погляди якого викликали широкий інтерес. Ця тенденція мала прояв і серед психіатрів, що працювали в Російській імперії, зокрема й на території сучасної України. У плані розвитку та співвідношення жанрів патографії та психобіографії інтерес становить оцінка хвороби та творчості Ф. Ніцше, яку запропонував психіатр з Одеси Іван Хмелевський. У статті уперше здійснено спробу відтворити основні дані щодо життя і дослідницької діяльності цієї зараз майже забутої фігури. Специфіка поглядів І. Хмелевського стосовно Ф. Ніцше стає більш наочною завдяки розгляду позиції Володимира Чижа – іншого російського психіатра, що теж цікавився постаттю та ідеями німецького філософа. Зауважено, що у патографіях Ф. Ніцше, запропонованих І. Хмелевським та В. Чижом, дістали відображення як деякі особливості розвитку самого жанру, так і загальні тенденції в осмисленні постаті та вчення Ф. Ніцше в російському контексті. Показано, що В. Чиж і І. Хмелевський, як і багато тогочасних науковців, поділяли деякі ідеї щодо еволюції та виродження (дегенерації), що зараз вважаються застарілими. Разом з тим продемонстровано, що обидва психіатри, зіткнувшись із філософією та постаттю Ф. Ніцше, змушені були обмежити пояснювальні амбіції психіатрії і уникнути звичного для патографів тих часів розгляду геніальності як патології. Зазначено також, що факт Ніцшевої хворобливості, якщо не перебільшувати його значення, є цілком прийнятним і для філософського дискурсу наших часів.Item Діалектичний зв'язок гегемонії та мови у марксизмі (Ґрамші, Волошинов, Пазоліні)(2021) Циба, В'ячеславУ статті розглянуто три моделі тлумачення мови в її стосунку до культурної гегемонії: ґрамшіанську, волошинівську та пазолінівську. Показано, що аналіз проблеми мови є необхідною передумовою обґрунтування єдності теоретичного й практичного компонентів філософії марксизму. Спільним для зазначених моделей був пошук відповіді на засадниче питання про умови експлікації зв’язку між ідеологією та виробничими відносинами засобами матеріалістичної діалектики. Наслідком цього аналізу стала відмова від теоретичної фетишизації мови як окремої сутності, виявлення ідеологічної опосередкованості знакових систем та розроблення несосюрівської моделі структури мови. Відправною точкою для рефлексій згаданих мислителів була теза, що комунікація у державі визначається тим, наскільки інститути влади спроможні поставити під контроль інтереси суспільства, не порушуючи баланс між політичним тілом і наявними соціальними силами. Ідеологія, отже, виступає у двох іпостасях: як символічний порядок легітимації влади з боку суспільства, так і рамка, що задає межі розвиткові культурних форм. Саме через це відмінність між писемним і усним словом стає політично значущим засобом боротьби з гегемонією, адже рівновага між політичним і соціальним, між примусом і схваленням відкрита до коливань. Звідси проблема, яку намагалися розв’язати марксистські теоретики: як через дослідження висловлень у позаполітичних контекстах виявити їхню підпорядкованість політичним інтересам суб’єктів мовлення. Розв’язують її марксисти по-різному. А. Ґрамші фокусувався на джерелах формування італійського літературного канону, В. Волошинов – на залежності психологізму та формалізму у лінгвістиці від твердження про аполітичний характер семантики та виражальних засобів, а П. П. Пазоліні – на відмінності суб’єктів розмовної, писемної та писемно-розмовної мов.Item Опускул про метод, або Як філософи текстуально маркують свою методологічну позицію (текст навздогін тексту)(2021) Сватко, ЮрійСтаття – прикладний додаток до давнішої теоретичної публікації автора у виданні-попереднику щодо методологічних засад європейського філософування в аспекті софійного синтезу. Відштовхуючись від презентованих там розуміння загальнофілософських методів та їхніх «епохальних» реалізацій, автор у світлі одного наскрізного прикладу демонструє "зони відповідальності" та онтогносеоепістемологічні границі кожного зі згаданих "шляхів у напрямку речі". Спеціальний інтерес для фахівців становитимуть запропоновані автором шість пакетів маркерів (за числом методів і варіантів софійного – знаттєво-життєвого – синтезу) для ідентифікації методологічних установок і "пограничних" випадків у проміжку від античності до сьогодення. Дієвість кожного з пакетів проілюстровано текстовим матеріалом – фрагментами трактатів відомих європейських філософів. У § 1 розглянуто натуралістичну методологічну установку, орієнтовану на власне життєвий момент софійного синтезу; пояснено притаманну їй ставку на досвід, факт, віру, гадку і авторитет, отже, на риторичний аспект філософування. У § 2 розглянуто феноменологічну методологічну установку, орієнтовану на власне знаттєвий момент софійного синтезу; пояснено притаманну їй ставку на знання і смисл поза будь-які несуттєві самі по собі фактичні способи даності речі. У § 3 розглянуто трансцендентальну методологічну установку, орієнтовану на синтез знання і життя засобами знання в аспекті логосу самого логосу; пояснено притаманну їй ставку на смисл – як смисл у становленні та на факт – як носія певного смислу з їхнім об’єднанням в єдиній логіко-поняттєвій конструкції речі. У § 4 розглянуто діалектичну методологічну установку, орієнтовану на синтез знання і життя засобами знання в аспекті логосу ейдосу; пояснено притаманну їй ставку на розумну річ як смислову одиницю і продукт смислового саморозвитку, де покладається не лише сама річ, але й усе визначене нею інобуття. У § 5 розглянуто міфологічну методологічну установку, орієнтовану на синтез знання і життя в аспекті їхнього сукупного облаштування як живого розуму; пояснено притаманну їй ставку на розумну річ як реальну і самоочевидну в своїй одиничності живу істоту. У § 6 розглянуто герменевтичну (= ономатологічну й узагалі символічну) методологічну установку, орієнтовану на синтез знання і життя в аспекті його іменування як розумного виразу речі для іншого; пояснено притаманну їй ставку на ім’я і текст як повний вираз смислу і повне знання факту, які остаточно відкриваються для іншого (= увиразнюються resp. розуміються) в істині речі.Item Біоетична концепція якості життя: критичний аналіз(2021) Рассудіна, КатеринаБіоетика – міждисциплінарна наука, яка займається моральними аспектами медицини, біотехнологій та цінності життя загалом. В основі однієї з моделей біоетики лежить концепція якості життя, прибічники якої розуміють цінність життя, насамперед людського, у категоріях його якісних характеристик. Стверджуючи, що цінність життя є відносною і залежить від певних критеріїв, вони доводять моральну допустимість його переривання. Позиція прибічників концепції якості життя зазнає критики, передовсім, з боку тих науковців, які спираються на релігійні уявлення про рівну цінність і недоторканність життя всіх людей. Розкриваючи декілька напрямів такої критики, авторка формує власне ставлення до проблеми. Головним об’єктом критики стають етичні та онтологічні джерела концепції якості життя, які становлять утилітаризм і натуралізм. Показово, що в утилітаристських принципах максимізації щастя як задоволення і підрахунку балансу здобутків і втрат можна побачити спробу впровадити примат користі, яку отримує суспільство, над життям індивіда, або ж підставу для знищення тих індивідів, життя яких не відповідає критеріям якості і зменшує суму загального добробуту. Критикується такий наслідок застосування принципів натуралізму, як редукція особи до її проявів, адже саме на підставі того, що цих проявів немає, прибічники концепції якості життя доходять висновку про низьку якість життя певних індивідів. Ще одне критичне зауваження у бік концепції цінності життя полягає у тому, що її прибічники нівелюють відмінності між людиною і тваринами та їхніми інтересами. Критикується технократична настанова, згідно з якою морально допустимими стають будь-які маніпуляції людським життям, які спроможні здійснити сучасні медики та науковці. Продемонстровано, що фундаментальною вадою біоетичної концепції якості життя, проти якої виступають усі її критики, є редуковане розуміння людини і її життя.Item Філософські репрезентації самості в епосі Гомера та фантасмагоричній поемі Данте(2021) Лютий, ТарасСтаття є спробою філософської інтерпретації художнього тексту. Її завдання полягає у виявленні принципів людської самості, що представлені в класичній літературі: в Гомеровій "Іліаді" й "Одиссеї" та "Божественній комедії" Данте. Розгляд передбачає виокремлення архетипової оповідної структури, до якої застосовано модель розвитку людини з трьома складовими (індивід, особа, особистість). Простежено відповідність героїв творів цій типології, яка є не остаточним мірилом людини, а нагадує "ідеальні типи" за Максом Вебером. Проаналізовано динаміку розвою внутрішнього світу людини, що відповідає сюжетові подорожі. Тобто не мандрам у просторі, а внутрішньому шляху, який долає людина у поступовому самоусвідомленні. З’ясовано, що твори Гомера і Данте можна інтерпретувати як такі, що не передбачають розвиненої та незалежної особистості. З іншого боку, персонажі демонструють ключові фактори змін, які відбуваються всередині того, хто формує в собі риси самодостатності. В дослідженні вдалося сконструювати психологічну мапу, що дає змогу окреслити не сталий тип, а радше різні горизонти особистості. Виявлено виразні людські прагнення бути творцем самості. Проте такі спонукання передбачають не тільки низку самовільних виявів, а й встановлення міри для себе. Спочатку ці наміри здійснюються без самозаглиблення, рефлексії та самооцінки. Адже нестримна й неврівноважена людська вдача тривалий час залишається підпорядкованою вищим (божественним) силам і суттєво обмежується ними. Втім, людина врешті приходить до потреби самопізнання і встановлює баланс між своїми розсудливими та несвідомими проявами. Вийти з кола самозабуття їй вдається через подолання різних форм відчуженості, відлюдництва, нарцисизму, суперечності в собі, недбалості, зарозумілості. Самовладання досягається правдивістю про себе, доланням страху, розпізнаванням дії спокуси та природи пристрасті. Розкривається і людська налаштованість до Іншого, що можлива завдяки свободі та любові як кардинальним проявам активної складової самості.