07.00.01 - історія України
Permanent URI for this collection
Browse
Browsing 07.00.01 - історія України by Subject "thesis"
Now showing 1 - 1 of 1
Results Per Page
Sort Options
Item Українська Греко-Католицька Церква у Галичині (1946-1968 рр.): стратегії виживання та опору у підпіллі: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук(2016) Будз, Катерина; Шліхта, НаталіяАктуальність. Один із найпомітніших зламів у радянській релігійній політиці трапився 1943 р., коли у розпалі радянсько-німецької війни Йосиф Сталін дозволив обрання Патріарха Російської Православної Церкви. Згідно із тодішнім задумом радянського лідера, РПЦ мала мобілізувати православне населення для подальшої боротьби із нацистською Німеччиною. Після завершення Другої світової війни Сталін вирішив використати РПЦ для уніфікації церковного життя у Радянському Союзі та країнах соцтабору. Відповідно, у повоєнний час Греко-Католицькі Церкви були ліквідовані не лише в Українській РСР – у Галичині (1946 р.) та на Закарпатті (1949 р.), а й у Румунії (1948 р.) та Чехословаччині (1950 р.). Українська Греко-Католицька Церква була ліквідована сталінським режимом шляхом її «возз’єднання» із РПЦ на так званому Львівському «соборі» 8–10 березня 1946 р. Заборона підпорядкованої Папі Римському УГКЦ пояснювалась зростаючою недовірою радянського керівництва до Ватикану у повоєнний час. Східна Галичина була також одним із найбільших осередків антирадянського збройного підпілля. Радянська влада вважала УГКЦ його ідеологічною базою, а тому розглядала ліквідацію Церкви як передумову успішної радянізації Галичини. Від Львівського «собору» 1946 р. і до виходу Церкви з підпілля у 1989 р. УГКЦ у Радянському Союзі офіційно не існувало. Протягом цього періоду вона залишалася найбільшою у світі забороненою конфесією. З огляду на державний тиск більшість греко-католицького духовенства формально приєдналася до РПЦ. У свою чергу, священики і монахи, які відмовилися від «возз’єднання», разом із частиною мирян перейшли у підпілля. Актуальність обраної теми полягає у важливості дослідження стратегій взаємодії з радянською владою, якими послуговувалися греко-католики для забезпечення виживання УГКЦ в умовах безінституційного існування. Балансуючи між вимушеним пристосуванням до нової радянської дійсності та відкритим опором владі, греко-католики мали на меті насамперед збереження своєї конфесійної ідентичності. Запропоноване дослідження важливе не лише в науковому, а й у суспільному вимірі. Зокрема, всебічне й неупереджене висвітлення досвіду УГКЦ у радянський період необхідне для налагодження ефективних державноцерковних взаємин та міжконфесійного діалогу у сучасній Україні. Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі історії Національного університету «КиєвоМогилянська академія» у рамках науково-дослідної теми «Історія України в контексті історії Центрально-Східної Європи» (державний реєстраційний номер 0110U001734) та у Докторській школі імені Родини Юхименків НаУКМА за напрямком «Історія Східно-Центральної Європи». Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні Вченої ради Національного університету «Києво-Могилянська академія» (протокол № 9 від 25 листопада 2010 р.) та уточнено на засіданні Вченої ради НаУКМА (протокол № 3 від 25 лютого 2016 р.). Мета дослідження полягає у всебічному дослідженні стратегій виживання та опору підпільних українських греко-католиків у радянський період. Для досягнення мети було поставлено наступні дослідницькі завдання: 1) з’ясувати стан наукової розробки теми та окреслити її джерельну базу; 2) охарактеризувати безпосередню реакцію греко-католицького духовенства, чернецтва та вірян Галичини на «возз’єднавчу» кампанію 1945–1946 рр.; 3) визначити основні стратегії виживання підпільних греко-католиків у радянському суспільстві; 4) проаналізувати легальні та нелегальні форми протесту членів підпільної УГКЦ; 5) дослідити мотиви та стратегії повсякденного спротиву «невозз’єднаних» греко-католицьких громад у галицькому селі. Об’єктом дослідження є релігійне життя в Українській РСР. Предметом дисертації є стратегії виживання та опору греко-католиків Галичини, які відмовилися від «возз’єднання» з РПЦ та перейшли у підпілля. Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань у роботі було застосовано як загальнонаукові, так і спеціально історичні методи. Загальнонауковий метод аналізу використовувався для об’єктивного опису стратегій виживання та опору підпільних греко-католиків в атеїстичному суспільстві. Метод синтезу було залучено для узагальнення теоретичних положень, використаних для обґрунтування питання. За допомогою системноструктурного методу визначалася еволюція в офіційній позиції УГКЦ стосовно радянської влади. Із спеціально історичних методів у роботі використано історико-порівняльний, просопографічний та проблемно-хронологічний. Зокрема, завдяки історико-порівняльному методу було з’ясовано особливості греко-католицького підпілля у різних західноукраїнських областях. Просопографічний метод використовувався для виявлення конкретних життєвих обставин окремих священиків. За допомогою проблемно-хронологічного методу вдалося з’ясувати точні дати деяких подій, систематизувати джерельний матеріал та уточнити структуру роботи. Крім того, для визначення репрезентативності вибірки та підрахунку числа «невозз’єднаних» священиків і громад у дисертації було використано статистичний метод. За допомогою «методу кейсів» («case study») було описано стратегії повсякденного спротиву вірян на прикладі греко-католицької громади с. Надорожна. Дисертація ґрунтується на принципах об’єктивності, історизму та контекстуалізації. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1946 по 1968 рр. За нижню хронологічну межу було обрано ліквідацію УГКЦ у Галичині на Львівському «соборі» 8–10 березня 1946 р. Верхньою хронологічною межею став 1968 р., коли під час «Празької весни» було легалізовано Греко-Католицьку Церкву у Чехословаччині. Із відновленням Пряшівської греко-католицької єпархії варто пов’язувати новий етап руху за легалізацію УГКЦ в Українській РСР. Географічні межі дослідження охоплюють територію чотирьох західноукраїнських областей – Львівської, Дрогобицької (з 1959 р. – частина Львівської), Станіславської (з 1962 р. – Івано-Франківської) та Тернопільської (за винятком так званих волинських районів, де поширеним було православ’я). До ліквідації Церкви у 1946 р. ці території входили до складу Галицької митрополії УГКЦ. Наукова новизна роботи полягає у тому, що дисертація є одним із перших досліджень, де системно проаналізовано основні стратегії виживання та опору підпільного духовенства, чернецтва та вірян Галичини у повоєнні десятиліття. У дисертації вперше в історіографії комплексно досліджено взаємини «возз’єднаних» і «невозз’єднаних» греко-католицьких священиків, з’ясовано відповідь мирян на примусову православізацію 1945–1946 рр., проаналізовано письмові звернення підпільних греко-католиків до радянських органів влади, виявлено мотиви та стратегії спротиву «невозз’єднаних» громад Галичини. У ході дослідження було суттєво уточнено стратегії виживання та опору підпільних греко-католиків у радянський період. У дисертації набули подальшого розвитку аналіз масштабів «возз’єднання» та з’ясування внутрішніх мотивацій греко-католицького кліру щодо переходу під юрисдикцію Московського Патріархату. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їхнього використання у спеціальних працях з історії УГКЦ у XX ст., радянізації Галичини у повоєнний час та релігійного підпілля в СРСР, а також у розробці навчальних курсів з історії Церкви та історії радянського повсякдення. Крім того, результати роботи були впроваджені у зміст навчального курсу магістерської програми «Проблеми соціорелігійної історії України XVI–XX ст.» (НаУКМА, 2014). Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаним дослідженням, в якому викладено авторський погляд на стратегії виживання та опору підпільних українських греко-католиків у Радянському Союзі. Наукові результати дисертації належать авторові особисто і становлять теоретичний і практичний внесок здобувача у розвиток історичної думки. Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації було оприлюднено у доповідях на міжнародних і всеукраїнських наукових форумах, а саме: Міжнародній конференції «Релігійні практики у СРСР: виживання та опір в умовах насильницької секуляризації» (Москва, Росія, 2012), Всеукраїнському круглому столі «Усна історія в Україні: сучасність та перспективи» (Київ, 2012), Літній школі «Сталінізм у роботах молодих дослідників: нові джерела, нові підходи» (Смоленськ, Росія, 2012), Літній школі «Насильство і його наслідки у радянському і пострадянському контексті» (Житомир, 2012), Першій щорічній міждисциплінарній конференції для аспірантів на тему тоталітаризму «Міждисциплінарне дослідження центрально- та східноєвропейського тоталітаризму» (Ясси, Румунія, 2012), Міжнародній конференції «Конструюючи “радянське.” Політична свідомість, повсякденні практики і нові ідентичності» (Санкт-Петербург, Росія, 2013), симпозіумі «Агенти чи об’єкти? Переосмислюючи сторінки історії Чорноморського регіону (1812–2012)» (Бухарест, Румунія, 2013), Міжнародній конференції «Пам’ять, конфлікт, простір» (Ліверпуль, Великобританія, 2013), 67-ій Міжнародній конференції молодих вчених «Каразінські читання» (Харків, 2014), Міжнародній науковопрактичній конференції «Польща-Україна: спільні шляхи до свободи» (Житомир, 2014), міжнародних воркшопах «Релігійні зв’язки та поділи у Чорноморському регіоні» (Бухарест, Румунія, 2015) та «Релігія у Чорноморському регіоні» (Київ, 2015), на семінарі в Інституті соціальної антропології імені Макса Планка (Галле, Німеччина, 2015), а також на спільній конвенції Асоціації слов’янських, східноєвропейських та євразійських студій (ASEEES) та Міжнародної асоціації гуманітаріїв (МАГ) «Образи Іншого» (Львів, 2016). Публікації. Основний зміст та результати дослідження викладені у 13 одноосібних публікаціях, із яких 5 – у фахових виданнях, визначених переліком ДАК МОН України, 3 – у закордонних збірниках, 5 – в інших наукових виданнях. Повний обсяг публікацій складає 10,45 д. а. Структура дослідження Дисертація побудована за хронологічним і проблемно-тематичним принципами й складається з переліку умовних скорочень, вступу, 4 розділів, в яких виділено 15 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (466 позицій, з них 88 іноземних) і додатків. Повний обсяг дисертації – 244 сторінки, із них – 190 сторінок основного тексту.