У статті розглядаються перспективи неоромантизму Лесі Українки як синтезу попередніх художньо-естетичних течій, що дозволив no-новому осмислити взаємини між людиною та суспільством і запропонувати нові ціннісні орієнтири для самоідентифікації особистості. Проблема самоідентифікації, в свою чергу, екстраполюється на сферу компаративістики у вигляді дуже важливих методологічних принципів, які Леся Українка впроваджує на зламі попередніх століть.