У статті проаналізовано 61-й Венеційський кінофестиваль, який під керівництвом нового директора Марко Мюллера намагався поєднати голлівудський глядацький розмах із радикальним авторським пошуком. Автор розглядає фестиваль як ієрархічну політичну структуру, де розподіляється символічний капітал і визначаються межі "модного" та "маргінального". У центрі уваги — огляд нових програм ("Горизонти", "Цифрове кіно", "Венеційські дні") та ключових тем року, зокрема деконструкції міфу про невинне дитинство у фільмах Т. Аракі, С. Солондза та П. Гонказало. Рецензія охоплює як організаційні колізії (затримки показів, скандали навколо стрічки "Народження" з Ніколь Кідман), так і тріумф цифрових технологій та еволюцію відомих майстрів (П. Ґріневея, Ф. Озона, Кім Кі-Дука).