Стаття аналізує ігровий блок короткометражного проєкту "Любов — це..." (2004), розглядаючи його як спробу молодого покоління українських кінематографістів знайти власну формулу вічної загадки почуттів. Автор оглядає низку новел, відзначаючи жанрове розмаїття: від психологічного етюду "Берег" Костянтина Денесюка до кліпової естетики "Крістіни і Дениса..." Дмитра Попова. У тексті підкреслюється спільна для молодих режисерів тенденція — констатація дефіциту любові, опис її руїн або імітації замість самого почуття. Критик звертає увагу на замкненість героїв у помешканнях через обмежені бюджети, звернення до образів "ущербних" людей та заміну щирих емоцій рекламними штампами або іронічним абсурдом.