Ще у II ст. до н. е. видатний грецький історик Полібій ремствував з приводу того, що його колеги оминають мовчанням особистісні
риси державних діячів, хоча оповідь про людей - повчальніша для читачів. Проте і до сьогодні теза Полібія не є самоочевидною для дослідників. Серед професійних істориків доволі поширене Переконання, буцімто біографічні деталі цікавлять, здебільшого, широку публіку, натомість історична наука має зосередитися на важливіших, універсальних речах. На початку ХХ ст. навіть увиразнився чіткий розподіл ролей: "науковці писали історію, а джентльмени - біографію". Впливовий історик тих часів Е. Мейєр був упевнений, що біографічне письмо не може розглядатись як одна із форм власне науково-історичної діяльності. Для істориків філософії це означало, що справді академічним може вважатися лише дослідження ідей філософів, а їхніми біографіями належить займатися белетристам.