Автор аналізує загрози, що несуть біографічному підходу в історії філософії структуралізм в цілому і, зокрема, теза про "смерть автора". Показується, що насправді ця теза не усуває біографічний аспект з історико-філософського дослідження, а скоріше застерігає біографа від такої поширеної помилки, як спрощене, однобоке витлумачення образу свого героя. Незважаючи на численні теоретичні заяви та практичні дії, які робив один з найвпливовіших прихильників цієї тези (М. Фуко) з метою усунути можливість біографічного погляду на себе, інтерес до його особистості не вщухає вже не одне десятиліття. В цьому плані його шлях є одним з яскравих прикладів принципової парадоксальності, що властива біографіям багатьох справжніх філософів: вони щосили намагаються вийти за межі власної суб’єктивності, завдяки чому врешті-решт отримують рідкий привілей – інтерес до того, якою була їх власна суб’єктивність.