У статті розглянуто руйнацію в середині XVIII ст. Запорозького Коша як громади усної соціальної комунікації. З ’ясовано суперечність між маргінальним становищем писарів і писаного слова в рамках традиційних інституцій та значущістю їхнього справжнього впливу на січове життя, породжену маніпулюванням формулою колективного порятунку в умовах зовнішніх загроз. Встановлено стійкий та інерційний характер сприйняття січовою громадою грамотних та писаного слова у якості «джерела зла».