10.01.01 - українська література

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/12085

Browse

Now showing 1 - 10 of 10

Есеїстичне письмо і поетика межових форм в українській літературі 1920-их років
(2009) Іванова, Н. С.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Національний університет "Києво- Могилянська академія". – Київ, 2009. Дисертація висвітлює жанрову специфіку есеїстичного письма в українській літературі 1920-их років. Матеріалом дослідження стали теоретичні статті, маніфести, рецензії, виступи, публічні листи й відозви, памфлети, передмови, коментарі, прологи М. Хвильового, М. Йогансена, Ю. Шпола, О. Слісаренка, В. Юринця, В. Коряка та інших письменників і критиків. Серед аналізованих зразків виділено тексти межової жанрової природи, в яких інтелектуалізм і розмислове начало взаємодіють із художнім образом, естетичною складовою. Названі ознаки вважаються ключовими для есею. Водночас показано, що спосіб авторської репрезентації у критиці та маніфестології 1920-их років у багатьох випадках був протилежним до наративної настанови есею. Відтак на перший план виходили інші риси есеїстичного письма: естетизація авторського образу, вишуканість думки, художня винахідливість, культурологічна асоціативність, застосування іронії та парадоксу для емоційного й інтелектуального залучення читача до діалогу
Пісня пісень у літературі українського Бароко: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2015-06-12) Максимчук, Ольга
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук (спеціальність 10.01.01 - українська література). У дисертаційному дослідженні проаналізовано тематичні комплекси (топоси, образи, мотиви), якими представлена біблійна книга Пісня пісень у літературі українського Бароко.Серед них: топос весняного оновлення природи (П. п. 2:11–13), розповідь про загубленого коханого, представлена як топос і мотив (П. п. 3:1–4, 5:6–8), образи замкненого саду (П. п. 4:12), долинної лілеї чи польового цвіту (П. п. 2:1–2), опис вроди нареченого та нареченої (біблійний "васф" – П. п. 4:1–7, 5:10–16, 6:4–10, 7:1–10). Джерельну базу дослідження складають тексти Лазаря Барановича, ЙоаникіяВолковича, ЙоасафаКроковського, Іоана Максимовича, СамоїлаМокрієвича, Антонія Радивиловського, Григорія Сковороди, Кирила ТранквіліонаСтавровецького, Димитрія Туптала, Стефана Яворського та ряду анонімних авторів. Простежено зв’язок між інтерпретацією деяких тематичних запозичень із Пісні пісень та екзегетичними практиками християнських теологів. Тлумачення алюзій на старозавітну книгу в текстах українських авторів XVII–XVIII ст. прокоментовано з огляду на поширену з часів Середньовіччя герменевтичну схему чотирьох сенсів Святого Письма. До уваги взято впливи релігійних шукань доби на вітчизняну літературу зазначеного періоду. Сприйняття Пісні пісень українськими бароковими авторами висвітлено в контексті культурних та суспільних тенденцій епохи.
Феномен алієнації в українській прозі 1920–1940-х років: автореферат
(2015-06-12) Полюхович, Ольга
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. У дослідженні зроблено спробу комплексного осмислення феномену відчуження в українській літературі 1920–1940-х років. У прозі 1920–1930-х років простежується руйнівний (деструктивний) різновид явища алієнації, що підтверджено аналізом текстів Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Юрія Яновського, Михайла Івченка, Євгена Плужника, Валер’яна Підмогильного та Олекси Слісаренка. "Безґрунтовний романтик", головний герой текстів 1920-х років Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Бориса Антоненка-Давидовича та Михайла Івченка, є відчуженим від звичного часопростору, але не пристосованим до пореволюційного світу. Феномен алієнації розглянуто також у контексті екзистенціалістської проблематики філософського самогубства на прикладі "Повісті без назви" Валер’яна Підмогильного та роману "Чорний Ангел" Олекси Слісаренка. В українській прозі 1940-х років, зокрема в творах В. Петрова-Домонтовича, Юрія Косача та Ігоря Костецького, відчуження пов’язане з поняттям гри та настановою на споглядання. У літературі періоду Мистецького Українського Руху цю проблематику осмислено як алієнацію митця на тлі епохи, інтелектуальний вагабондизм (твори В. Домонтовича); філософію чину, відчуження і споглядання (тексти Юрія Косача); плинну ідентичність в оповіданнях Ігоря Костецького. Конструктивний (плідний) тип алієнації – прикметна риса текстів письменників-мурівців: у їхніх творах відчуження може співвідноситися з частиною простору свободи.
Еволюція творчості Бориса Тенети: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2016) Стороженко, Ліна
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2016. Дисертація є першим в українському літературознавстві комплексним дослідженням літературного доробку Бориса Тенети як цілісної художньої системи. У роботі відтворено віхи життя та творчу біографію письменника; досліджено джерела та шляхи формування його світогляду. З’ясовано значення літературної організації "Ланка"–МАРС у становленні українського письменства періоду «розстріляного відродження» та її вплив на творчість Бориса Тенети. Досліджено критичну рецепцію творчого доробку літератора у різний час (1920-і–1930-і рр.; 1950-і–2010-і рр.). Окреслено періоди творчості письменника (1924–1927 рр.; 1928–1935 рр.). Виявлено особливості художньої еволюції поезії митця; простежено рух домінантних мотивів та образів у ліриці Тенети-поета. Визначено форми жанрово-стильових модифікацій прози письменника та з’ясовано основні закономірності її художньої еволюції (від модерністської новели, через випробування соцреалізмом, до історичного роману). Осмислено своєрідність світоглядно-естетичних новаторських пошуків письменника; проаналізовано індивідуальний стиль автора у контексті розвитку української літератури 1920-х–1930-х рр.
Моделі урбаністичного простору в сучасній українській прозі: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2016) Грищенко, Олександр
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Національний університет "Києво- Могилянська академія", Київ, 2016. Дисертація присвячена дослідженню урбаністичного простору в сучасній українській прозі, інтерпретації проблем історичної пам’яті, впливу урбаністичної глобалізації на людину, провінційності як ідилії тощо. У трьох розділах дисертації розглянуто теоретико-методологічне зацікавлення міським простором, показано його тісний зв’язок із антропологією, історією, психологією, соціологією. Урбанізм сучасної прози є одною з її суттєвих характеристик. Міський простір інтерпретується як своєрідний резервуар культурної пам’яті. Архітектура прочитується як книга, записана в камені, як свідчення минулого. Споруди вписуються в певні локальні історії. З урбанізмом пов’язана модель спогаду, який треба відреставрувати, пізнати коди, підшукати ключі. Нагромаджувачами і носіями пам’яті представлено колекції, насамперед книгозбірні. Колекціонерство і колекція можуть по-різному позиціонуватися щодо приватного та публічного простору. Просторова організація урбаністичної прози утверджує й акцентує саме поняття відкритості, освоєння культури, важливості порозуміння з іншим, толерантності і поваги до різних традицій.
Еволюція творчості Бориса Тенети: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2016) Стороженко, Ліна
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2016. Дисертація є першим в українському літературознавстві комплексним дослідженням літературного доробку Бориса Тенети як цілісної художньої системи. У роботі відтворено віхи життя та творчу біографію письменника; досліджено джерела та шляхи формування його світогляду. З’ясовано значення літературної організації "Ланка"–МАРС у становленні українського письменства періоду «розстріляного відродження» та її вплив на творчість Бориса Тенети. Досліджено критичну рецепцію творчого доробку літератора у різний час (1920-і–1930-і рр.; 1950-і–2010-і рр.). Окреслено періоди творчості письменника (1924–1927 рр.; 1928–1935 рр.). Виявлено особливості художньої еволюції поезії митця; простежено рух домінантних мотивів та образів у ліриці Тенети-поета. Визначено форми жанрово-стильових модифікацій прози письменника та з’ясовано основні закономірності її художньої еволюції (від модерністської новели, через випробування соцреалізмом, до історичного роману). Осмислено своєрідність світоглядно-естетичних новаторських пошуків письменника; проаналізовано індивідуальний стиль автора у контексті розвитку української літератури 1920-х–1930-х рр.
Моделі урбаністичного простору в сучасній українській прозі: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2016) Грищенко, Олександр
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Національний університет "Києво- Могилянська академія", Київ, 2016. Дисертація присвячена дослідженню урбаністичного простору в сучасній українській прозі, інтерпретації проблем історичної пам’яті, впливу урбаністичної глобалізації на людину, провінційності як ідилії тощо. У трьох розділах дисертації розглянуто теоретико-методологічне зацікавлення міським простором, показано його тісний зв’язок із антропологією, історією, психологією, соціологією. Урбанізм сучасної прози є одною з її суттєвих характеристик. Міський простір інтерпретується як своєрідний резервуар культурної пам’яті. Архітектура прочитується як книга, записана в камені, як свідчення минулого. Споруди вписуються в певні локальні історії. З урбанізмом пов’язана модель спогаду, який треба відреставрувати, пізнати коди, підшукати ключі. Нагромаджувачами і носіями пам’яті представлено колекції, насамперед книгозбірні. Колекціонерство і колекція можуть по-різному позиціонуватися щодо приватного та публічного простору. Просторова організація урбаністичної прози утверджує й акцентує саме поняття відкритості, освоєння культури, важливості порозуміння з іншим, толерантності і поваги до різних традицій.
"Карпатський текст" у творчості Василя Герасим'юка: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2018) Лаюк, Мирослав; Кісельова, Людмила
Дисертаційне дослідження є першою в українському літературознавстві спробою системного комплексного аналізу "карпатського тексту" у творчості Василя Герасим'юка. У роботі окреслено термінологічне поле тексту, критерії визначення базових категорій, напрями його інтерпретації та аналізу; проаналізовано семіотику "локального тексту" та історію формування й дослідження "карпатського тексту". "Карпатський текст" Василя Герасим'юка, як і будьякий інший текст, у його герменевтичному тлумаченні, є "дійсністю, орієнтованою на розуміння". З'ясовано, що він постає як рухома система з позасистемними значеннями, представлена впорядкованим рядом знакових структур, що складають певну цілісність. У дисертаційній роботі чільну увагу приділено дослідженню семіосфери цього тексту, виявленню засобів формування семіотичного простору як текстової реальності, інтерпретаційне поле якої збагачується читачем. Визначено, що "карпатський текст" у Василя Герасим'юка постає виразником його естетичних та етичних настанов, своєрідним "посилом людству", тому тут відбувається зміна традиційних "локальних" характеристик, вирізняються "локуси смислоутворення" та "смислознищення"; Карпати набувають значення нової Axis Mundi – вертикалі оновленого міфопростору, тоді як "горизонталлю" є міфологічна Ріка – Дніпро. У роботі проаналізовано контамінації ключових міфологем та процес взаємодії "карпатського тексту" з "київським текстом", наслідком чого є набуття "карпатським текстом" всеукраїнського смислового наповнення. Оскільки базовою ознакою художнього мислення Василя Герасим'юка є міфологізм, з'ясовано, що здійснювана "карпатським текстом" "міфоініціація" дозволяє чітко визначити часопросторові ознаки, інваріантні міфологічні та символічні структури, а також виявити ритуальні інтенції тексту, проаналізувати засоби його ритуалізації. Виявлено: історія краю, держави й світу є віддзеркаленою у родинній історії поета; "поетична географія", що визначає ієрархічне структурування простору; деталізація і каталогізація культурних явищ, предметів побуту, ситуацій та типів; "філософія імені" – ось основні аспекти дослідження структурних, семантичних та символічних вимірів "карпатського тексту" В. Герасим’юка. Вивчено способи представлення історії роду Василя Герасим'юка, яка стає віддзеркаленням історії України. З'ясовано, що історична вісь "карпатського тексту" будується на одночасному поєднанні легенд і міфів з "реальними" історичними подіями; водночас, Герасим'юк у світовій історії вибирає тільки ті події, що мають стосунок до історії його роду та його землі; частково заміщує історією роду світову й біблійну історію; схематизує їх та контамінує. Герасим'юків "Карпатський текст" стає основою для постання нового націєтворчого історіософського міфу. Важливу роль в організації художніх структур "карпатського тексту" відіграє характер осмислення зв'язків людини й природи. Для з’ясування основних аспектів цих стосунків досліджено, яким чином Герасим’юк означує побутові аспекти життя людини-карпатця; це також стосується звичок і рис менталітету місцевих, їхнього говору, предметів щоденного життя. Отож, через означення простору та учасників опозиції "свої" // "чужі", через використання Герасим'юком різноманітних засобів ритуалізації відбувається ритуально-міфологічне структурування "карпатського тексту" та виявляється його телеологія: по-перше, переведення у вічність "слова", яке зникає у часі ("слово" тут має також значення "чину"); по-друге, залучення "магічних помічників", у тім числі власних книжок; по-третє, "естетичний та етичний посил людству" (за І. Дзюбою). Визначення інтертекстуальних реляцій – наступний етап дослідження "карпатського тексту". Виявлено, що поетика Василя Герасим'юка відзначається частим залученням до тексту мотивів, парафраз, відкритих чи прихованих цитат із творів інших авторів. Якщо говорити про інтертекст В. Герасим'юка – то це широка палітра українських і світових авторів різних часів, фольклор, звернення до попередніх власних творів та до різних видів мистецтва; усе це органічно вплітається до "карпатського тексту", підсилюючи його константні символічні значення. Здійснено концептуальний аналіз поезії Герасим'юка в контексті дослідження семіосфери "карпатського тексту" поета. Визначено, що базові концепти творчості Василя Герасим'юка вбирають у себе весь його культурний досвід і представляють авторське бачення світу, стаючи основою "карпатського тексту". Так, визначено й проаналізовано такі ключові концепти: "земля", "повітря", "вода", "вогонь", "поет", "слово", "музика", "Молода", "гуцули", "танець", "кахлі", "суха різьба" і "серпень за старим стилем", взаємозв'язки між ними. Оскільки концепти генерують асоціативний процес смислотворення, то ними означується не тільки концептосфера творчості поета (і "карпатського тексту"), а також її зв’язки з національною концептосферою (власне, національна концептосфера і постає як сума цих "локальних" концептосфер). У роботі доведено, що "карпатський текст" Герасим'юка інтертекстуально апелює до "всеукраїнського", а також стає підґрунтям формування української ідентичності. Визначено, що "карпатський текст" Василя Герасим'юка формувався ще в перших поетичних книжках, вибудовувався впродовж десятиліть і зміг перетворитися на цілісну семіотичну систему. Простежено основні етичні й естетичні константи творчості Василя Герасим'юка. З'ясовано, що особливістю Герасим'юкового "карпатського тексту" є відкритість його багатошарової динамічної структури, а онтологія, аксіологія, телеологія цього тексту підтверджують його органічність і художню цілісність. Визначено, що така ситуація зумовлена передусім тим, що поет сам є носієм карпатського етосу, але так само він зданий фокусувати різні культурно-історичні, фольклорно-етнографічні образи цього краю, об'єднувати та трансформувати їх. У роботі доведено, що "карпатський текст" Василя Герасим'юка є поліфонічною системою, де "діалогічність" передбачає "метамовний аналіз", а будь-який фрагментарний інтекст апелює до "семіотичного цілого". Текстуальний аналіз показав, що творчість Василя Герасим'юка є взірцем поетичної цілісності в сучасній українській літературі, що засвідчують повторюваність тем і мотивів, їхня наскрізність, повсюдне анонсування наступних текстів і апеляція до попередніх, "програмовість" творчості. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у роботі вперше комплексно досліджено "карпатський текст" у творчості Василя Герасим'юка, доведено його цілісність, визначено контексти розуміння, зв'язки з культурною традицією та міру самобутності цього тексту. Також виявлено його передісторію – означено етапи постання "карпатського тексту" в українській літературі. Уперше здійснено концептуальний аналіз поезії Василя Герасим'юка в контексті дослідження семіосфери "карпатського тексту" поета. Практичне значення дисертації полягає в означенні нового аспекту дослідження поезії Герасим'юка та окресленні підходів до вивчення "карпатського тексту" в українській літературі. Це дозволяє, по-перше, осмислити творчість поета в контексті української культурної традиції; подруге, обґрунтувати необхідність сприйняття і тлумачення всього корпусу поетичних текстів Василя Герасим'юка як складної системної цілісності (що необхідно враховувати при виданні та коментуванні його творів). Результати представленого в дисертації теоретичного та практичного аналізу можуть бути використані дослідниками "локальних текстів" української літератури та культурної семіосфери в цілому, сприятимуть осмисленню ритуально-міфологічних інтенцій художнього тексту та архітектоніки естетичного дискурсу.
"Карпатський текст" у творчості Василя Герасим'юка: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2018) Лаюк, Мирослав; Кісельова, Людмила
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Київ, 2018. Дисертація присвячена комплексному дослідженню "карпатського тексту" у творчості Василя Герасим'юка, доведенню його цілісності, визначенню контекстів розуміння, зв'язків з культурною традицією та міри самобутності цієї поезії. Розкрито онтологічні, аксіологічні, телеологічні аспекти "карпатського тексту" Василя Герасим'юка, висвітлено його передісторію та етапи формування. Проаналізовано структуру, семантику та символіку цього тексту. Визначено особливості часопросторової організації, характер взаємодії образних структур, ритуально-міфологічні ознаки та інтертекстуальні реляції. Здійснено концептуальний аналіз поезії Герасим'юка в контексті дослідження семіосфери "карпатського тексту" автора.
Рецепція барокової драми в українській літературі ХХ ст. у контексті типології стилів : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(2021) Пелешенко, Наталія; Моренець, Володимир
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література – Національний університет "Києво-Могилянська академія", 2021. У дисертації вперше комплексно проаналізовані дуалістично-циклічні концепції культурно-історичних змін, які зародилися в європейській гуманітаристиці наприкінці ХІХ – першої половини ХХ ст., а їхня наукова рецепція тривала протягом усього ХХ ст. Вони передбачали чергування двох опозиційних типів художнього мислення: класицистичного (ренесансний, реалістичний) і барокового (середньовічний, романтичний). Цими визначеннями перелік опозиційних типів не вичерпувався, арсенал їхніх назв був достатньо великий: аполлонівський / діонісійський, орфічний / діонісійський, аполлонівський / фаустівський, раціоналістичний / ірраціоналістичний, первинний / вторинний, середньовічний / просвітницький, класицистичний / маньєристичний, монологічний /діалогічний, секулярний /сакральний, денний /нічний тощо. Для ХХ ст. як простору різних культурних світів, що неминуче зіштовхуються, надзвичайно актуальним є розкриття "діалогу культур" (за В. Біблером) Бароко, модернізму і постмодернізму. Діалогічний простір їхніх текстів чи діалогічний дискурс (за Ю. Крістевою) породжує процес читання текстом однієї епохи тексту попередньої, який деконструюється і стає основою для нового текстового утворення. Отож, простеження свідомої чи інтуїтивної, безпосередньої або прихованої комунікації текстів одного типу становить спосіб розкриття і розуміння кожної з культурних епох та систематизації мистецьких і, зокрема, літературних явищ. Увагу в роботі зосереджено переважно на іманентній чи формальній парадигмі мистецтвознавця Г. Вельфліна, в межах якої формувалася типологія бароко як стилю епохи. До неї зараховуємо "теорії хвиль" Ю. Кшижановського, Е. Курціуса, Д. Лихачова, Ю. Лотмана, І. Чернова, Д. Чижевського, Ф. Шміта тощо. Також аналізуються основні положення історіософської концепції В. Петрова, яка зосереджується на питаннях циклічності та дискретності епох, що, як і теософська концепція М. Бердяєва про "нове середньовіччя", виникла в означених часових рамках і в тому ж культурно-філософському дискурсі, який становили концепції Г. Гегеля, Ф. Ніцше, Х. Ортеги-і-Гасета, О. Шпенглера, Дж. Тойнбі та інших мислителів . Типологічному вивченню мистецьких і літературних явищ присвячені дослідження сучасних літературознавців: С. Андрусів, Д. Горбачова, І. Заярної, архиєпископа Ігоря Ісіченка, М. Кодака, П. Михеда, В. Моренця, Д. Наливайка, О. Новик, М. Сулими. Циклічні теорії розвитку національних літератур більшості дослідників, у працях яких не можна не помітити зацікавлення і захоплення літературою бароко, зумовлені різними філософськими системами, естетичними смаками та методологічними засадами, видаються варіантами ідеї дуалістичної природи духовного буття, що його підвалинами, за Ніцше, є діонісійський дисонанс і аполлонівська сила просвітлення. У роботі стверджується, що дуалістично-циклічні теорії, поширені протягом ХХ ст. у європейській гуманітарній думці є релевантними для інтерпретації літературних творів, де «відживлюється» (М. Павлишин) текст барокової доби і зокрема, шкільного театру і вертепу. Демонструючи дієздатність теорії "культурних хвиль" (за Д. Чижевським), ми розширюємо інтерпретаційні поля творів української літератури ХХ ст., де простежується рецепція драми XVII-XVIII століть як одного із найяскравіших виявів барокового стилю на теренах України (М. Сулима), репрезентатора українського бароко (П. Левін), що було пов’язане з культивуванням театральності як парадигматичної ознаки Бароко в усіх сферах культурного життя епохи. Український бароковий театр із пророслою на бароковому ґрунті античною моделлю theatrum mundi ("світ – театр") та її засадничим мотивом vanitas ("все марнота марнот") приваблював митців наступних культурних епох, орієнтованих на нереалістичне письмо та творче освоєння спадку Бароко. У дисертації окреслюються особливості рецепції та трансформації принципів поетики барокової драми в літературі ХХ ст. і творчості окремих письменників. Доведено, що бароковий текст актуалізувався в українському письменстві ХХ ст. із утвердженням модерністських чи постмодерністських стильових тенденцій, типологічно близьких до епохи бароко. Барокове театральне дійство як концепт, як тема чи метафора відтворювалося в літературі, яка декларувала формальне та ідейно-змістове оновлення, на різних текстових рівнях: формальному, тематичному, сюжетному, ідейному, образному тощо. Це зумовлено тим, що поетика барокової драми впливала як на мистецтва своєї доби, так і на наступні культурні епохи «нереалістичного» типу. Тобто, бароко "входило" в українську літературу ХХ ст. кількома хвилями тоді, коли визрівала комунікаційна взаємодія художніх епох ререалістичного типу, або, як сказав би А. Дж. Тойнбі, коли "дім" нашого письменства був готовий до барокових гостин. У літературі першої половини ХХ ст., яка розвивалася у контексті модернізму з його настановою на ірраціональне, впливи культури бароко були немов інтуїтивними, здавалося, що довільно залучалися сюжетні колізії, теми, мотиви, образи, принципи поетики, зокрема, шкільної та вертепної драми для оновлення змісту та модернізації форми художнього твору. Знаковим був формальний експеримент, що сприяв прокладанню нових шляхів у мистецтві, орієнтованих на відхід від реалістичних практик. Не відкидався і змістовий рівень, який має корелювати з формою. Теоретиком і практиком таких процесів був Лесь Курбас, на досягнення якого взорували драматурги МУРу І. Костецький та Ю. Косач. Але поряд із "підсвідомим" простежується і "свідомий" шлях рецепції барокового тексту письменниками, які шукали нову форму для вираження засад нової естетики. Ю. Лавріненко взірцем підсвідомого потягу до культури бароко називає П. Тичину, свідомого – М. Бажана. Ця теза літературознавця і учасника творчого життя перших десятиліть ХХ ст. в Україні дуже важлива для підтвердження нашої думки про «підсвідому» бароковість модернізму та "свідому" орієнтацію на бароковий культурний досвід митців другої половини ХХ ст. У літературу другої половини ХХ ст. бароко "поверталося" з творчістю письменників 1960-1980-их рр., стильову манеру яких відносимо до химерної прози, що перебувала як під впливом модерністської традиції (О. Ільченко, В. Дрозд), так і виявляла елементи постмодерністської поетики (В. Земляк, В. Шевчук). "Відживлення" бароко у 1990-их сигналізувало про прихід у вітчизняне письменство постмодерністських тенденцій, що найперше асоціюється із прозовими текстами Ю. Андруховича, який яскраво демонструє постмодерністський принцип гри культурними кодами, обирає для неї найяскравіші, найвпізнаваніші риси літератури і мистецтва Бароко (алегоричність, антитетичність, синтетичність, форму поетичних іграшок та інше). У письменстві другої половини ХХ ст. помічаємо звернення як до змістового і тематичного рівнів барокових творів, філософсько-естетичних категорій, символічної і алегоричної образності, барокової метафоричності, так і формальних пошуків. У процесі дослідження виокремлюються типологічні риси барокової драми, представлені в творах української літератури ХХ ст. Серед найпоширеніших є орієнтація на вертикальний (іноді й горизонтальний) триярусний поділ сцени чи скриньки (небо-земля-пекло); введення інтермедій (інколи взятих із записів XVII-XVIII ст., а переважно створених за бароковою моделлю); використання хору як форми художньої умовності та машинерії (deus ex machina), тобто технічних конструкцій, які "забезпечували" вирішення конфлікту за допомогою чудесної сили; активне залучення елементів comedia del’arte (комедії масок). Також це прийом «театру в театрі»; жанровий і мистецький синкретизм; алегоричні образи, позбавлені барокової усталеності та ієрархічності; семантичні опозиції (життя/смерті, добра/зла, світла/темряви, верху/низу, внутрішнього/зовнішнього); актуалізація концептів театру, гри, вистави, сцени, ярмарку, карнавалу, мотивів theatrum mundi (весь світ – театр) та Vanitas (від лат. "Vanitas, vanitatum, et omnia vanitas"), що перекладається як "марнота марнот і все марнота", та є актуалізацією в бароковому просторі головного лейтмотиву книги Еклезіаста). До аналізу залучені тексти українських письменників ХХ ст. від 1900 до 1996 років, зокрема, містерія Панаса Мирного "Спокуса", драматичні твори Людмили Старицької-Черняхівської "Вертеп" і "Милость Божа", опис вистав і теоретичні праці Леся Курбаса, п’єси А. Паніва «Червоний вертеп. "Травневі інтермедії" та В. Ярошенка "Менажерія, або Шпана", повість А. Любченка "Вертеп", п’єси "Спокуси несвятого Антона", "Близнята ще зустрінуться", "Дійство про велику людину" І. Костецького та "Дійство про Юрія Переможця" Ю. Косача, роман "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця" О. Ільченка, дилогія В. Земляка "Лебедина зграя" та "Зелені Млини", роман "Три листки за вікном", п’єси "Вертеп" і "Свічення" В. Шевчука, роман Ю. Андруховича "Переверзія". Результати, представлені в дисертації, можуть бути використані в історико-літературних студіях, присвячених як стильовим течіям ХХ ст., так і творчості окремих письменників, а також у компаративістичних дослідженнях. Матеріал дисертації може використовуватися при розробці університетських курсів із проблем історії та теорії літератури, зокрема, теорії інтертекстуальності, компаративістики тощо.

Browse

Browsing 10.01.01 - українська література by Issue Date

Results Per Page

Sort Options