The Right of Access to Non-State Dispute Resolution in the Legal Order of Larger Europe: A Yardstick to Harmonise Approaches to State and Non-State Dispute Settlement in Ukraine
Loading...
Date
2021
Authors
Marmazov, Vasyl
Pushkar, Pavlo
Journal Title
Journal ISSN
Volume Title
Publisher
Abstract
The Ukrainian legal thought has traditionally regarded the right of access to justice as a right of access
to the State court, or to State managed or controlled procedures for dispute settlement. One of the main
reasons for that was that the non-state, or uncontrolled by the State dispute settlement was not formally
permitted, prohibition being imposed by the Soviet system and even to a certain extent during the period
of domination on parts of the territory of the modern Ukraine, of the various externally imposed
requirements of various legal systems in force at the material time. Non-state dispute settlement in its
traditional forms, mainly based on the custom, was also left outside the attention in the pre-Soviet times
and could not find its dignified place between accessible schemes and instruments for dispute settlement.
Moreover, the understanding that justice delivery for the parties to the dispute should remain within State
monopoly, became commonly accepted as from 1996. The adoption of the Constitution of Ukraine to a
certain extent perverted approach to settlement of conflicts, focusing on the main role for the State courts,
to these ends. In particular, the courts are having “direct jurisdiction” over any dispute, this led to
perception of pre-trial settlements as unnecessary, even as regards those that remained in force, notably,
the commissions on labour disputes that were recognized in the case-law of the European Court as equating
in legal force to binding and enforceable legal instruments. Thus, the traditional historical approach to
seeing judicial examination of disputes as an exceptional step in dispute settlement, in the absence of
agreement or settlement by the parties, notably through mediation, arbitration or conciliation, various
forms of third party involvement, steadily disappeared. However, alternative examination of disputes is
returning back to its original standing. It is gaining its place in the discussions on the judicial reform and
reform of the system for settlement of disputes. This reform is far from being finalised and possibly has not
even started in practice. The new approach to settlement of disputes, aimed at breaking the principle of
State monopoly on examination of disputes and seeing State dispute settlement by court as an exception,
is still not firmly entrenched into the mentality of lawyers, public servants, judges, law enforcement
employees and politicians in Ukraine. Thus, the article suggests and points out to importance of taking
into account with these changes of a wider European perspective. Such a perspective should relate not
only to theoretical and practical advantages of the non-state dispute settlement, but also provides that the
privatisation of the dispute settlement procedures and breaking the state monopoly on it, is a part of wider
international obligations, also being a part of the supranational legal order of the European Union. This
obligation of Ukraine is also seen as part of the requirements stemming from the Council of Europe law.
Both the EU law and the Council of Europe provide for extensive soft law recommendations, legal
principles, which are formed by the case-law of the European Court of Human Rights. Such an approach
provides that alternative means of dispute settlement, including arbitration, do not run contrary to the
principles of human rights with regard to fair judicial proceedings. On the contrary, they could be seen as
a highly relevant actual means of dispute settlement for any modern European society, built on the
principles of respect to rule of law and human rights.
В українській правовій думці право доступу до правосуддя традиційно розумілося лише як право доступу до державного суду або ж до державних чи контрольованих державою процедур урегулювання спорів. Однією з причин такого розуміння є те, що недержавне або ж неконтрольоване державою врегулювання спору не дозволялося в радянські часи. Недержавне врегулювання спорів у його традиційних формах також залишалося поза увагою в дорадянські часи іне знаходило свого місця серед доступних схем та інструментів урегулювання спорів. Більше того, розуміння того, що правосуддя для сторін спору має залишатися тільки в державній монополії, набуло поширення з 1996 року. Прийняття Конституції України дещо викривило підхід до врегулювання конфліктів, відводячи головну роль державним судам. Зокрема, суди мають безпосередню юрисдикцію над будь-яким спором, а процедури досудового врегулювання спору стали непотрібними, навіть ті, які залишалися чинними, наприклад, комісії по трудових спорах. Таким чином, традицій-ний історичний підхід до подання спорів на розгляд судді у винятковому випадку, коли їх неможливо було вирішити за допомогою альтернативних способів, у тому числі засобами медіації, арбітражу чи із залученням третіх осіб, поступово зник. Однак альтернативне вирішення спорів частково повертається нині в межах судової реформи та реформування системи врегулювання спорів. Ця реформа ще далека від завершення, а може, ще навіть іне почалася. Новий підхід до врегулювання спорів, спрямований на відхід від принципу державної монополії на вирішення спо-рів, поки що не закріпився у свідомості правників, державних службовців, суддів, працівників правоохоронних органів чи політиків в Україні. У статті наголошується на важливості врахування під час змін ширшої європейської перспективи. Така перспектива стосується не лише теоретичних і практичних переваг недержавного врегулювання спорів, але й передбачає, що система недержавного та альтернативного вирішення спорів – це міжнародне зобов’язання в наднаціональному правовому порядку Європейського Союзу. Таке зобов’язання посідає чільне місце і в системі права Ради Європи. Обидві системи мають широкий набір підходів, побудованих на рекомендаційних нормах м’якого права, на принципах права, які формуються судовою практикою Європейського суду з прав людини. Цей підхід передбачає, що альтернативні способи вирішення спорів, зокрема арбітраж, не суперечать принципам прав людини щодо справедливого судочинства. Навіть навпаки, вони стануть кориcним інструментом вирішення конфліктів для будь-якого сучасного європейського суспільства, побудованого на принципах поваги до верховенства права.
В українській правовій думці право доступу до правосуддя традиційно розумілося лише як право доступу до державного суду або ж до державних чи контрольованих державою процедур урегулювання спорів. Однією з причин такого розуміння є те, що недержавне або ж неконтрольоване державою врегулювання спору не дозволялося в радянські часи. Недержавне врегулювання спорів у його традиційних формах також залишалося поза увагою в дорадянські часи іне знаходило свого місця серед доступних схем та інструментів урегулювання спорів. Більше того, розуміння того, що правосуддя для сторін спору має залишатися тільки в державній монополії, набуло поширення з 1996 року. Прийняття Конституції України дещо викривило підхід до врегулювання конфліктів, відводячи головну роль державним судам. Зокрема, суди мають безпосередню юрисдикцію над будь-яким спором, а процедури досудового врегулювання спору стали непотрібними, навіть ті, які залишалися чинними, наприклад, комісії по трудових спорах. Таким чином, традицій-ний історичний підхід до подання спорів на розгляд судді у винятковому випадку, коли їх неможливо було вирішити за допомогою альтернативних способів, у тому числі засобами медіації, арбітражу чи із залученням третіх осіб, поступово зник. Однак альтернативне вирішення спорів частково повертається нині в межах судової реформи та реформування системи врегулювання спорів. Ця реформа ще далека від завершення, а може, ще навіть іне почалася. Новий підхід до врегулювання спорів, спрямований на відхід від принципу державної монополії на вирішення спо-рів, поки що не закріпився у свідомості правників, державних службовців, суддів, працівників правоохоронних органів чи політиків в Україні. У статті наголошується на важливості врахування під час змін ширшої європейської перспективи. Така перспектива стосується не лише теоретичних і практичних переваг недержавного врегулювання спорів, але й передбачає, що система недержавного та альтернативного вирішення спорів – це міжнародне зобов’язання в наднаціональному правовому порядку Європейського Союзу. Таке зобов’язання посідає чільне місце і в системі права Ради Європи. Обидві системи мають широкий набір підходів, побудованих на рекомендаційних нормах м’якого права, на принципах права, які формуються судовою практикою Європейського суду з прав людини. Цей підхід передбачає, що альтернативні способи вирішення спорів, зокрема арбітраж, не суперечать принципам прав людини щодо справедливого судочинства. Навіть навпаки, вони стануть кориcним інструментом вирішення конфліктів для будь-якого сучасного європейського суспільства, побудованого на принципах поваги до верховенства права.
Description
Keywords
alternative dispute resolution methods, access to justice, right to a fair trial, human rights, rule of law, pre-trial settlements, examination of conflicts, mediation, article, альтернативні способи вирішення спорів, доступ до правосуддя, право на справедливий суд, права людини, досудове врегулювання, вирішення конфліктів, медіація
Citation
Marmazov V. The Right of Access to Non-State Dispute Resolution in the Legal Order of Larger Europe: A Yardstick to Harmonise Approaches to State and Non-State Dispute Settlement in Ukraine / Vasyl Marmazov, Pavlo Pushkar // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. - 2021. - Т. 7. - С. 33-43.