Докторська школа імені родини Юхименків
Permanent URI for this collection
Browse
Recent Submissions
Now showing 1 - 5 of 225
- Item4,5-дифункціоналізовані [1,2,3]-триазоли в синтезі нових [1,2,3]-триазолоанельованих піридинів, діазепнів та тіазепінів : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Сирота, Наталія; Вовк, МихайлоДисертаційна робота присвячена створенню ефективних та препаративно зручних методів синтезу 4,5-біфункціоналізованих похідних 1,2,3-триазолу та дослідженню їх синтетичного потенціалу в процесах конструювання біопривабливих похідних [1,2,3]-триазолоанельованих середніх гетероциклів. Розроблено оптимальні умови одержання 4-(N-Boc-аміно)-1,2,3-триазол- 5-карбальдегідів, 4-аміно-1,2,3-триазол-5-карбонових кислот, 5-аміно-N-(2,2- диметоксиетил)-1Н-1,2,3-триазол-4-карбоксамідів та 4-(N-Boc-аміно)-1Н-1,2,3- триазолкарботіоамідів – перспективних будівельних блоків для побудови нових функціональнозаміщених типів конденсованих триазолів. Встановлено, що взаємодія 4-(N-Boc-аміно)-1,2,3-триазол-5- карбальдегідів з пентан-2,4-діоном (ацетилацетоном), малонітрилом, циклічними кетонами та β-дикетонами в умовах реакції Фрідлендера приводить до утворення функціоналізованих та карбоциклічних похідних [1,2,3]триазоло[4,5-b]піридинів, а циклоконденсація із пропандіовою (малоновою) кислотою або 2,2-диметил-1,3-діоксан-4,6-діоном (кислотою Мельдрума) дає 5-оксо-4,5-дигідро-1Н-[1,2,3]триазоло[4,5-b]піридин-6- карбонові кислоти. Показано, що 5-аміно-N-(2,2-диметоксиетил)-1Н-1,2,3-триазол-4- карбоксаміди в розчині мурашиної кислоти за кімнатної температури схильні до внутрішньомолекулярної циклізації у 5-гідроксизаміщені [1,2,3]триазоло[4,5-е][1,4]діазепіни. Виявлено, що синтезовані 5-гідроксивмісні триазоло[4,5-е][1,4]діазепіни при дії S-нуклеофільних реагентів легко перетворюються у відповідні 5- сульфанілтриазолодіазепіни, які також можуть бути отримані однореакторним перетворенням N-функціональнозаміщених амінотриазолкарбоксамідів в метановій (мурашиній) кислоті за присутності S-нуклеофілів. Селективне відновлення функціональних гідроксильної та карбонільної груп 5-гідрокси[1,2,3]триазоло[4,5-е][1,4]діазепінів було вдало використане для синтезу тетра- та гексагідротриазолодіазепінів. З'ясовано, що аміногрупи тетрагідро- та гексагідро[1,2,3]триазоло[4,5- е][1,4]діазепінів суттєво відрізняються за своїми хімічними властивостями. Так, 4,5,6,7-тетрагідро[1,2,3]триазоло[4,5-е][1,4]діазепін-8(3Н)-они при дії ангідридів карбонових кислот ацилюються виключно по атому N4 з утворенням моноацильованих похідних, натомість гексагідротриазолодіазепін дає діацетильовану похідну. Запропоновано новий підхід до похідних 1,4,6,7- тетрагідро[1,2,3]триазоло[4,5-е][1,4]діазепін-5,8-діону, який полягає в трансформуванні 4-аміно-1,2,3-триазол-5-карбонових кислот під дією гідрохлориду етилгліцинату в присутності надлишку карбонілдіімідазолу (СDI) у відповідні аміди та внутрішньомолекулярній циклоконденсації останніх у цільові продукти при знятті захисної N-Boc-групи та обробленні NаОЕt. Послідовним літіюванням n-BuLi та тіокарбамоїлюванням алкілізотіоціанатами 4-(N-Boc-аміно)-1,2,3-триазолів розроблено зручний метод отримання відповідних 5-тіоамідів. Їх селективне S-алкілювання етилбромоацетатом та подальше дебокування стало ефективним варіантом синтезу похідних нової гетероциклічної системи [1,2,3]триазоло[4,5- e][1,4]тіазепіну. Наукова новизна одержаних результатів. Показано, що препаративно доступні 4,5-біфункціоналізовані похідні 1,2,3-триазолу є зручними синтетичними скафолдами для побудови перспективних для біомедичних досліджень триазолоанельованих гетероциклів. Знайдено, що циклоконденсація 4-(N-Boc-аміно)-1,2,3-триазол-5- карбальдегідів із метиленактивними сполуками є ефективним методом отримання функціоналізованих та карбоанельованих триазоло[4,5-b]піридинів. Розроблено оригінальний варіант синтезу 5-гідрокси- та 5- сульфаніл[1,2,3]триазоло[4,5-е][1,4]діазепінів, що базується на внутрішньомолекулярній циклізації 5-аміно-N-(2,2-диметоксиетил)-1Н-1,2,3- триазол-4-карбоксамідів в розчині метанової (мурашиної) кислоти та при дії відповідно S-нуклеофілів. Визначено оптимальні умови селективного відновлення гідроксильної та карбонільної груп 5-гідрокситриазолодіазепінів отримання до відповідних тетрагідро- та гексагідро[1,2,3]триазоло[4,5-е][1,4]діазепінів, синтетичний потенціал яких було вивчено у реакціях ацилювання. Показано, що 4-(N-Boc-аміно)1,2,3-триазол-5-карбонові кислоти є принципово новими реагентами в двостадійному синтезі раніше невідомих триазоло[4,5-е][1,4]діазепін-5,8-діонів. Запропоновано препаративно зручний та ефективний шлях до похідних нової гетероциклічної системи [1,2,3]триазоло[4,5-e][1,4]тіазепіну, який передбачає 5-тіокарбамоїлювання 4-(N-Boc-аміно)-1,2,3-триазолів та подальше S-алкілування і внутрішньомолекулярну циклізацію отриманих 5-тіоімідатів. Практичне значення одержаних результатів полягає у створенні нових та препаративно доступних методів синтезу [1,2,3]-триазолоанельованих піридинів, діазепінів та тіазепінів, дослідженні їх хімічного та біологічного потенціалу. Методами біоскринінгу серед синтезованих сполук виявлено речовини із помірною антибактеріальною та протигрибковою активностями.
- ItemПринципи конструювання множинних художніх (Усе)світів у літературі середньовіччя й модерності : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Калитенко, Тетяна; Пронкевич, ОлександрАктуальність. Загадка законів Усесвіту є однією з тих, що повсякчас бентежить людську свідомість на кожному із етапів історичного розвитку. Цей тип зацікавлення та пошук відповідей відбивається у різних галузях життєдіяльності, зокрема і в явищах культури. Аналіз сучасного стану розвитку літератури й мистецтва надає такий масштабний висновок: художні світи й Всесвіти конструюються за допомогою принципу плюральності. Множинні структури (Все)світів стають основою багатьох художніх літературних історій та сюжетів: і фантастичних, і фентезійних, і кіберпанкових, і трилерних тощо. Також така схема розбудови Універсуму притаманна не лише мистецтву слова, а й жанровому кінематографу, галузі комп’ютерних ігор, графічній прозі, музиці, скульптурі, живопису, що вказує на гостру актуальність і затребуваність такої структури, яка може дати безліч варіантів та можливостей для вираження креативних ідей. Проте, як відомо, такий спосіб космогонії не є сучасним явищем, що зактивізувалося в 60-х рр. ХХ ст. разом із розвитком жанру наукової фантастики, наприклад. Бачення Всесвіту як множини альтернативних світів було притаманне епохам модерністі, середньовіччя і дохристиянським формам суспільства. Саме тому дослідження головних принципів розбудови таких плюральних (Усе)світів у літературно-історично-теоретичній перспективі допоможе краще зрозуміти процеси, що відбуваються у сучасній літературі, розкрити їхні механізми творення, а також функціональні особливості такої структури. Мета. Результат дослідження літературознавчих, культурологічних, історичних, теологічних, філософських та праць із інших галузей знань має обґрунтувати категорію "множинних художніх (Все)світів" як самостійне поняття, застосоване в теорії літератури. Також мета дисертаційної роботи передбачає створення нової схеми аналізу художніх літературних текстів, що вивчає їх з точки зору багатосвіття, а також практичне застосування цієї схеми на літературних зразках середньовіччя ("Старша Едда", Києво-Печерський патерик, "Внутрішній замок" Терези з Авіли) й модерності ("Мандри Ґуллівера" Джонатана Свіфта, "Калевали" Еліаса Леннрота, "Марсіанських хронік" Рея Бредбері). Предмет і об’єкт дослідження. Предметом поточної праці є категорія множинних художніх Всесвітів як окрема теоретико-літературна категорія. Об’єкт дослідження – способи структурування множинних світів у літературі середньовіччя і модерності. Методи. Враховуючи особливості мети дисертаційного проєкту, в роботу були залучені такі методи: компаративістика; структурний метод; полікритична методологія культурних студій; міфокритика; новий історизм; аналіз простору; close reading. Наукова новизна. Дисертаційна праця "Принципи конструювання множинних художніх (Усе)світів у літературі середньовіччя й модерності" вирізняється на тлі попередніх досліджень на дотичні теми тим, що намагається теоретично осягнути явище художнього багатосвіття, а також підібрати поняттєвий апарат, який відповідає запитам літературознавчої науки. Також робота є першою спробою в українському літературознавстві виокремити в струнку систему головні принципи, що формують множинну структуру художніх (Усе)світів. Низка цих принципів лягає в основу методології аналізу літературних текстів, які репрезентують плюральність художніх світів, що дає змогу по-новому перепрочитати відомі тексти. Теоретичне значення. Поточне дослідження прокладає місток між модальною логікою, що в 60-х рр. ХХ ст. ґрунтовно розробило поняття можливих світів, і літературознавством, акцентуючи увагу на літературно теоретичних засадах, дистанціюючись від логічних і філософських учень. Науково-практичне значення. З огляду на вищезазначені мету, об’єкт, предмет, методи, а також матеріал дослідження, в праці розроблена методологія аналізу множинних структур художніх (Усе)світів у літературних творах. Тож науково-практичне значення полягає у подальшому використанні його результатів у межах таких дисциплін як "Теорія літератури", "Історія світової літератури", "Історія української літератури" тощо. Перший розділ дисертаційного дослідження оглядає теоретичні засади, дотичні до поняття множинності світів, починаючи з літературознавчих шкіл і підходів. Діалогізм, поліфонія, компаративістика, історична поетика, міфокритика, рецептивна естетика, деконструкція – ці та інші галузі літературознавства яскраво демонструють багатоманіття світів у межах однієї структури, прямо не послуговуючись конкретним прикметником «множинний». Ця обставина зумовила розгорнути дослідження в бік середньовічної філософії, теології й астрономії, що більш докладно й повно вивчала Всесвіт як множину та нескінченність світів. Спираючись на вчення Миколи Кузанського та Джордано Бруна, модерні філософи, зокрема німецький класик Ґотфрід Ляйбніц, ще більше розвинули бачення Всесвіту як плюральності й обґрунтували його в своїх працях, що стали вирішальними у розбудові наукової думки середини ХХ ст. Найближче до вивчення множинності світів у гуманітаристиці підійшли модальні логіки. Яакко Гінтикка, Сол Кріпке, Девід Льюїз та інші науковці сформували й теоретично розвинули поняття можливих світів, що втілюються в судженнях, які протистоять «дійсному» світу/реальності в певний відрізок часу. Для ілюстрування гіпотез дослідники послуговувалися прикладами з художньої літератури: циклами текстів про Шерлока Голмса Артура Конан Дойля, «Пані Боварі» Гюстава Флобера; тож цілком органічним є те, що категорія можливих світів "перекочувала" із модальної логіки до літературознавства завдяки працям Цветана Тодорова, Умберто Еко, Томаса Павела, Любомира Долежела тощо. Далі в розділі, за допомогою попередніх теоретичних напрацювань, виокремлені головні принципи, що формують множинність художніх Усесвітів: конвенційність, ієрархія (соціально-політична, моральна, просторова) та взаємодія. Ця тріада принципів лягла в основу схеми нової методології аналізу, що допомагає не лише зафіксувати процес розбудови плюральної структури художніх світів на рівні моделей хронотопів й поділу простору на свій/чужий, а й глибше розглянути функціональні особливості кожної вище названої одиниці, закладеної в творі. У другому розділі дисертаційного проєкту, за допомогою нової методології, проаналізовано твори раннього середньовіччя ("Старша Едда"), високого середньовіччя (Києво-Печерський патерик) й проміжного періоду пізнього середньовіччя-ранньої модерності ("Внутрішній замок" святої Терези з Авіли). Результати аналізу продемонстрували ключову роль окремих топосів у конструюванні множинної художньої моделі Всесвіту та спрощення структури Всесвіту та увиразнення ієрархії всередині літературних творів, що реалізувалися в результаті переходу від поганського до християнського світогляду. У третьому розділі дослідження акцентується увага на модерному часі, за допомогою аналізу "Мандрів Ґуллівера" Джонатана Свіфта, "Калевали" Еліаса Леннрота і "Марсіанських хронік" Рея Бредбері – творів, що іще більше віддалені одне від одного в часі, світоглядах, географії, у національних культурах та способах нарації. Результати читання й осмислення текстів репрезентують заміну теологічно спрямованої свідомості на свідомість, що прагне до науки як до абсолюту. Також відмічено, що всередині текстів доби модерності яскраво зображується зміна конвенції всередині конкретного художнього Всесвіту, яка фіксує еволюцію людської думки й буття. У висновку підкреслено, що аналіз художнього багатосвіття не лише демонструє механіку конструювання цієї плюральності, а й репрезентує глобальну епістемну трансформацію.
- ItemХодіння до раю як жанр української середньовічної літератури : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Пелешенко, Олена; Павленко, ГаннаРобота присвячена дослідженню жанрових структур корпусу християнських апокрифів ранньовізантійського походження, сповненого чудесних та фантастичних елементів і зосередженого на описі складної й добровільної мандрівки до земного раю праведника за життя – "Ходіння Агапія до раю", "Ходіння Зосими до рахманів", "Повість про Макарія Римлянина". Упродовж усієї доби Середньовіччя викристалізовуватиметься його впізнавана топіка, а також морфологія; "райські" апокрифи почали перекладатися церковнослов’янською у ХІІ ст. та були засвоєні українською середньовічною літературою як самостійний жанр не пізніше ХV ст. Досі не простежено основних віх у рецепції мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі Х – ХVIII ст., не здійснено морфологічного аналізу сюжетно-тематичного комплексу й не досліджено його жанрової природи, що зумовлює актуальність роботи. Об’єкт дослідження – грецькі й українські списки "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", середньовічні апокрифічні й житійні тексти, присвячені мандрівці праведника до Едемського саду. У діахронному аспекті залучаються античні претексти означених творів, а в синхронному – західноєвропейські латиномовні саги з ідентичною жанровою структурою. Предметом дослідження є форми репрезентації мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі в межах середньовічної епістеми; індивідуальні жанрові формації досліджуваних пам’яток. Загальнотеоретичний вимір мети дослідження передбачає осмислення амбівалентності статусу середньовічного жанру на середохресті класифікаційного й рецептивно-комунікативного підходів крізь призму філософської епістемології, феноменології, рецептивної естетики, теорії інтертекстуальності й деконструкції. У вимірі історико-літературному здійснюється спроба дослідити жанрові структури апокрифічних ходінь до раю в українській літературі епохи Середньовіччя та способи існування в них античних претекстів у літературних "перетворених формах" поза межами власної епістеми. Методологічну базу роботи становлять загальнонаукові емпірико-теоретичні методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція, описовий), системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, поєднання елементів структуралістського (для здійснення морфологічного аналізу апокрифічного сюжету про мандрівку до раю в давній українській літературі), компаративного, порівняльно-історичного, культурно-історичного, герменевтичного методу для інтерпретації текстів. Використано теорію інтертекстуальності в її застосуванні до модусів середньовічного літературного процесу; когнітології, феноменологічного структуралізму Р. Інґардена, а також традиційних для літературознавства аналітичних стратегій (рецептивної естетики, наратології) та філософської епістемології (В. Біблер, Г. Башляр, В. Вельш, Т. Кун, М. Мамардашвілі) для дослідження феноменологічної природи жанрових структур християнських "райських" апокрифів. Інструментарій міфокритики, архетипної критики Н. Фрая, семіотичних методів дослідження простору (Р. Барт, Г. Башляр, У. Еко, Ю. Лотман, Л. Софронова, Б. Успенський) використано для висвітлення міфологічних джерел ходінь до раю та опису моделей райського простору в українській середньовічній літературі. Наукова новизна роботи зумовлена як методологічним підходом, так і ракурсом, під яким розглянуто об’єкт дослідження. Розроблено власну епістемологічну теорію жанрів і на матеріалі візантійських "райських" апокрифів та українських середньовічних ходінь до раю апробовано її інтерпретаційну користь для дослідження жанрових структур літературних пам’яток. Запропоновано розрізнення жанру як таксономічної абстракції й жанрової структури художнього тексту як єдиного способу здійснення оповіді в просторі інтертексту. На прикладі юдео-християнської апокрифіки доведено, що кожен твір мистецтва визначається сумою його претекстів і не вичерпується експліцитною структурою жанру, акумулюючи низку уламків імплицитних жанрів, породжених чужорідною епістемологічною ситуацією. За посередництва множини імпліцитних жанрів у мистецтві слова завжди присутні осередки інших типів раціональності та ідеологем, однак способи боротьби з Іншим докорінно відрізнятимуться в літературних дискурсах різних культурно- історичних епох. У роботі вперше зроблено спробу розв’язати проблему жанрової природи ходіння до раю крізь призму теорії "сліду" Ж. Дерріди. Корпус текстів, куди належать "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", визначено як автономну літературну таксономічну одиницю та схарактеризовано її на морфологічному й тематологічному рівнях; показано особливості її функціонування у візантійській культурі-донорі та жанровій системі давньої української літератури та питомого фольклору. Також ходіння до раю порівняно із західноєвропейським структурним аналогом – ірландським середньовічним імрамом, який являє собою двокомпонентний жанр-сюзерен (Д. Ліхачов) з "анфіладною" ієрархічною системою, посталий внаслідок взаємонакладання культурних кодів 1) власне ходіння (паломницької оповідки) та 2) утопії. Доведено, що жанрові структури ходінь до раю детерміновані слідом (Ж. Дерріда) паломницької, житійної прози, постгомерівських "одіссей", патерикових новел, географічних трактатів доби Античності, середньовічної утопії, які в точках перетину створювали нові осередки семіозису. Механізми рецепції мотивних комплексів апокрифів про мандрівку до віднайденого Едему в епоху Середньовіччя було досліджено як цілісне явище. Також проведено ретельний текстологічний аналіз перекладацьких стратегій українських списків. З погляду компаративної генології доведено, що ірландські імрами (включно з "Плаванням святого Брендана") та ходіння до раю візантійського походження мають ідентичну структуру двокомпонентного жанру-сюзерена, спираються на спільний фонд ранньохристиянської аскетичної та греко-римської географічної літератури, апелюють до спільного сегменту людського досвіду, конкурують за ту саму позицію в жанровій ієрархії (каноні) та послуговуються спільними біблійними тематичними ключами. Висловлено гіпотезу, що творці "Плавання святого Брендана" знали грецькі тексти про земний рай, проте в ірландської літератури – на відміну від української – не було потреби їхнього засвоєння на рівні окремого жанру; сама внутрішня форма культури не потребувала чужорідних аналогів того, що було добре розвинене в питомій. Коли релікти світогляду іншої релігійної традиції, як і елементи гумбольдтівської "внутрішньої форми мови", "заломлюються" об чуже, вони не можуть бути перекодовані знаками своєї традиції осмислено, тому або вилучаються за межі семіосфери, або замінюються на звичні для власного культурного часопростору образи. На позначення цього явища запроваджено термін дзеркальної міжжанрової взаємодії. Простежено співвідношення змісту й форми в експліцитному та імпліцитному жанрах середньовічного тексту. Застосовано триступеневий алгоритм аналізу жанрових структур художнього тексту: 1) феноменологічне наближення до жанрової структури твору; 2) інтертекстуальний аналіз; 3) епістемна реконструкція. Запроваджено терміни експліцитний жанровий шар, експліцитний жанр, імпліцитний жанр, сила опору криптограматичності літературного дискурсу, тип міжжанрової взаємодії, валентність жанрової матриці, внутрішня форма жанрового слова, міфологічне й комунікативне ядро тексту. Типи міжжанрової взаємодії були поділені на інтеграційні, інклюзивні, діалогічні, криптограматичні, дзеркальні; за ступенем подібності жанрових елементів – на морфологічні гомогенні й морфологічно гетерогенні; за формою зв’язку між жанровими елементами – та, що відбулася в межах однієї культури та епохи; у межах однієї епохи, але різних культур; у межах однієї культури (писемної традиції), але різних епох; у межах різних епох і культур.Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані в студіях з теорії та історії літератури, присвячених як порівняльній генології, так і рецепції жанру ходінь до раю в наступні періоди розвитку української та світової літератур в нероздільній єдності з культурно- історичною перспективою. Матеріал дисертації може використовуватися при розробці університетських курсів із актуальних питань історії, теорії літератури та компаративістики. У вступі дисертаційної роботи обґрунтовано актуальність дослідницького питання, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження. У першому розділі "Феноменологічна природа жанрових структур апокрифічного тексту" окреслено різницю між жанром та індивідуальною жанровою структурою художнього тексту, що дорівнює різниці між абстрактними одиницями мови (langue) та її мовленнєвими втіленнями (parole) – фонемою та звуком, лексемою та словом. Запропоновано розмежування предметів дослідження для діахронної й синхронної жанрології. Апокриф з погляду літературознавчої феноменології не є власне-жанром, а специфічною двовимірною рецептивною установкою, що передбачає 1) опозицію твору до християнського канону та 2) стимулює реципієнта до постійного звіряння прочитаного з біблійним текстом. Показано, що жанрова структура апокрифів, як і будь-якого середньовічного тексту в умовах панування культури, де авторитет домінує над авторством, визначається 1) предметом зображення, 2) сферою вживання, 3) сумою претекстів і архітекстуальних реакцій; «голосами» й "слідами" (В. Каляґа) попередніх транстекстуальних, трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій. Багатошаровість жанрової структури є іманентною рисою будь-якого твору, бо визначається слідами його претекстів і "битв" (Г. Блум) у просторі літературного канону. У синхронному зрізі жанрова структура складається з магістральної лінії конкретизації (експліцитного жанру) та множини імпліцитних жанрів, літературних "перетворених форм" (М. Мамардашвілі), що внаслідок міжжанрового діалогу втрачають свою форму, але існують у глибинному наративі твору як "застиглі змісти" (М. Бахтін). Маркерами-репрезентантами імпліцитних жанрів в тексті є авторські генологічні самоназви, цитати, сюжети, мотиви й образи, "предикативні герої". У другому розділі "Мотив мандрівки до земного раю в українській середньовічній літературі" розглянуто сотеріологічні виміри середньовічної картографії. Середньовічна утопія, прагнучи знайти докази існування Едемського саду в реальних земних ландшафтах, перебувала в постійному діалозі з античною картографічною традицією, космографічними трактатами, старо- й новозавітними апокрифами та фольклором. Доведено на підставі впізнаваних морфологічних і поетикальних особливостей, що ходіння до раю мають ознаки самостійного двокомпонентного жанру та не можуть ототожнюватися з жанровими різновидами 1) паломницької оповідки, 2) агіографічної прози, 3) есхатологічного видіння, 4) середньовічної утопії. Визначено особливості українських списків грецьких "райських" апокрифів: елементи візантійської екзотики задля екзотики редуковані, відчувається тенденція до уніфікації ботанічних та зоологічних видів, натомість символічна компонента посилюється. Апокрифи грецького походження могли як впливати на оригінальне письменство, так і переписуватися під його впливом. У третьому розділі "До питання внутрішньої форми жанрового слова: ходіння до раю та імрами" зроблено спробу вирішити важливу дефінітивну проблему сучасної медієвістики: розмежування морфологічно гомогенних східних і західних літературних подорожей до земного раю – візантійських (за їхнього посередництва й українських) ходінь до раю, укорінених у греко- римську традицію, та ірландських імрамів, що всотали в себе як досвід континентальної культури, так і питомі образи кельтської міфології. Розкрито специфіку дзеркальних міжжанрових взаємодій двох літературних таксономічних одиниць із тотожною морфологічною структурою.Завдяки запропонованій у дисертації епістемологічній теорії жанрів можна ствердити, що експліцитні та імпліцитні жанри визначаються сумами їхніх претекстів, а також трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій у просторі інтер- і метатексту. За цих обставин середньовічні жанри постають перед нами як резервуари епістемної пам’яті епох; як єдність у множинності голосів, де кожен текст є індивідуальною формацією різних жанрових ідентичностей, утримуваних у вертикалі культурної пам’яті.
- ItemСлово головної редакторки(2022) Шліхта, НаталіяПередмова до видання Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. Т. 5. (2022).
- ItemОлицькі зем'яни князя Станіслава Радзивила в останній третині XVI ст.(2022) Стафійчук, МаргаритаУ фокусі статті перебуває одна з груп клієнтели великого литовського маршалка (1592–1595) і жмудського старости (1595–1599) князя Станіслава Радзивила (1559–1599) – зем’яни Олицької волості. Серед іншого розглянуто суперечливе питання термінології та класифікації магнатської клієнтели, здійснено спробу реконструкції персонального складу, походження, обов’язків і майнового становища тієї категорії слуг, які на умовному праві посідали землю в межах володінь згаданого аристократа. Метою статті є аналіз групи олицьких "ленників" князя Станіслава Радзивила й висвітлення складних усталених зв’язків між патроном і представниками його клієнтели. Зокрема, підкреслено значення не лише матеріальних, а й символічних взаємин між контрагентами. Перша спроба представлення колективного портрета олицьких зем’ян виявила деякі цікаві закономірності й відкрила нове коло питань, які потребують подальшого дослідження.