У статті розглянуто еволюцію уявлень про специфіку методів наукового дослідження. Увагу
приділено як класичним підходам до визначення їхніх сутнісних рис, що містяться в працях
Аристотеля, Ф. Бекона, Р. Декарта, Е. Маха та К. Поппера, так і більш пізнім роботам Т. Куна,
М. Фуко та І. Лакатоса, де визначено структурні елементи дослідницької методології. Обґрунто-
вано доцільність використання ідей І. Лакатоса щодо наявності таких їхніх різновидів, як принципи
та правила, останні з яких поділяються на позитивну та негативну евристику, для розгляду
особливостей методологічних підходів різних учених, зокрема в галузі соціальних наук.