У статті проаналізовано практики найменування і перейменування центральних площ Києва від 1869 і до 1991 року як частину складної політичної історії української столиці після втрати Магдебурзького права і до відновлення незалежності. Підтверджено тезу, що такі практики за відповідних умов є політичною процедурою, детермінованою ідеологічними потребами; самі назви - політичними символами,що маніфестують певну політичну ідентичність і водночас є конструктором і частиною цієї ідентичності; а політично мотивоване переназивання вулиць - спільна риса усіх періодів революційних змін.