Статтю присвячено деяким проблемам, що виникають під час спроб побудувати позбавлену
внутрішніх суперечностей поетику кіно. Щоб уникнути глухих кутів міметичного розуміння мистецького
реалізму, варто звернутися до есенціалістської поетики Арістотеля. Але навіть за цієї умови
ілюзіоністська природа фікціонального кіно чинить опір її теоретичному осягненню.