В статті аналізується кінематографічний метод Олеся Саніна через призму вестернізації українського епосу в його знакових стрічках "Мамай", "Поводир" та "Довбуш". Автор розглядає спробу режисера інтегрувати "голлівудський двигун" — новітню технологічність та динаміку — у традиційні міфологічні сюжети. Особлива увага приділяється концепції простору: український Степ інтерпретується як аналог американського фронтиру, де межа між цивілізацією та диким полем стає місцем народження національної автентичності та особистої свободи.