Автор статті стверджує, що, незважаючи на неісторичність постмодернізму, проголошену
Ф. Джеймісоном, та описаний Ж.-Ф. Ліотаром крах метанаративів, котрі мали б обґрунтовувати
традиційне розуміння національних відмінностей, у постмодерній літературі кіберпанку спостерігаємо наявність великої кількості національних маркерів. Тому національне не лише не зникає зі
сторінок постмодерних текстів, а й гіпертрофується. Втім, національні маркери в аналізованих
романах Вільяма Ґібсона та Ніла Стівенсона функціонують як стереотипи, що вказують на вже
відсутні історії, перетворюючи їх на мозаїчні колажі розрізнених елементів.