Стаття є особистим спогадом актриси Валерії Чайковської про знакову виставу Київського театру юного глядача — "Любов, джаз та чорт" (1979) у постановці Миколи Мерзлікіна. Авторка ділиться переживаннями від творчого процесу, описує свій шлях повернення на сцену після важкої хвороби та акцентує на унікальній атмосфері "студійності" й духовного єднання акторського колективу. У центрі розповіді — постать режисера Миколи Мерзлікіна, чий метод пошуку парадоксів і "променя надії" допоміг створити одну з найпопулярніших вистав того часу, що залишалася в репертуарі майже десять років і здобула визнання далеко за межами України.