033 Філософія

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/35515
Освітньо-наукова програма: Філософія

Browse

Browsing 033 Філософія by Author "Менжулін, Вадим"

Now showing 1 - 2 of 2
  • Thumbnail Image
    Item
    Пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    (2023) Бакаєв, Микола; Менжулін, Вадим
    Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 – Філософія (03 – Гуманітарні науки). Національний університет "Києво- Могилянська Академія". Київ, 2023. Вибір теми дослідження обґрунтований широким філософським інтересом до пояснення і розуміння та великим методологічним значенням цих понять безпосередньо для філософії історії. Як показано у вступній частині роботи, впродовж останніх десятиліть у цій галузі відбуваються значущі трансформаційні процеси, що пов’язані з розвитком постаналітичної філософії історії та ще тільки очікують на систематичне осмислення. Заповнити цю прогалину покликана ця дисертаційна робота, яка присвячена дослідженню методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії у трьох аспектах: 1) історичному, 2) теоретичному та 3) прикладному. Центральним фокусом дослідження є виявлення філософсько-методологічного значення понять пояснення і розуміння у вказаних аспектах, а саме: встановлення історичних передумов філософсько-методологічного осмислення понять пояснення і розуміння; з’ясування розвитку відповідних методів у сучасній англомовній філософії; аналіз позиції постаналітичної філософії історії та визначення її специфіки у порівнянні з іншими різновидами філософії історії – аналітичної, яка зосереджена передовсім на історичному пізнанні, та континентальної, яка зосереджена здебільшого на історичному процесі; розгляд ролі методів пояснення і розуміння у методологічних розвідках постаналітичної філософії історії; розкриття прикладного значення вказаних методів. Зазначені три основні аспекти визначили також структуру роботи: кожному з аспектів постаналітичної філософії присвячено окремий розділ. У присвяченому історичному аспекту першому розділі роботи ("Історичні передумови методологізації понять пояснення і розуміння") йдеться про розвиток методів пояснення і розуміння у європейській (континентальній) та англомовній (аналітичній та постаналітичній) філософії упродовж XIX–XXI ст. А саме, у європейській філософії XIX ст. засновник позитивізму Оґюст Конт (1798–1857) обґрунтував застосування пояснення як методу пізнання, а один із провідних методологів історії Йоган Ґустав Дройзен (1808–1884) – застосування розуміння як методу історії (на противагу поясненню – як методу природознавства). Завдяки цьому у XIX ст. сформувалися важливі методологічні передумови для подальшого розколу філософії на аналітичну та континентальну. У континентальній філософії XX ст. розуміння стає центральним поняттям методології гуманітарних наук та філософської герменевтики (Вільгельм Дильтай (1833–1911), Мартин Гайдеґер (1889–1976), Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900–2002) тощо), а Дройзенова методологія історії, "історика" (нім. Historik), набула розвитку як теорія історії. В аналітичній філософії XX ст., Контове пояснення було осмислене як логіко-епістемологічне каузальне пояснення в рамках філософії та методології науки (у Карла Гемпеля (1905–1997) та Ґеорґа фон Вриґта (1916–2003)), а безпосередньо в межах аналітичної філософії історії як альтернатива каузальному було запропоноване наративне пояснення (Артур Данто (1924–2002), Френк Анкерсміт (нар. 1945) та інші). Зазначене дозволяє виокремити два напрямки у розвитку філософії історії – континентальна філософія історії (як герменевтична теорія історичного процесу, зорієнтована на розуміння) та аналітична філософія історії (як логіко-епістемологічна методологія історичного пізнання, зорієнтована на пояснення). В Україні вплив цього розрізнення відчувається й донині: пояснення і розуміння осмислюються здебільшого у контексті поляризації філософії на аналітичну та континентальну, логіко-позитивістську та гуманітарно-герменевтичну тощо. Натомість постаналітична філософія історії розвивається як поєднання континентальної теорії історії та аналітичної методології історії. Таким чином також уточнено поділ англомовної філософії XX–XXI ст. на аналітичну та постаналітичну: аналітична філософія зберігає звичне протиставлення пояснення і розуміння або підпорядковує останнє першому (як робить сучасний дослідник Карим Халіфа, вводячи поняття пояснювального розуміння), тоді як постаналітичній філософії притаманний баланс між поясненням і розумінням (прикладом цього є поняття ідеальної історіографії, яке вводить Константин Сандис). Постаналітична філософія є неформальною назвою для такого напрямку, який бере витоки з аналітичної філософії, але з 1980-х років відходить від неї, залучаючи континентальні джерела та проблеми до вже наявних аналітичних. Найбільш виразним представником постаналітичної філософії в цілому може вважатися Ричард Рорті (1931–2007), відомий, зокрема, методологічним обґрунтуванням жанрового розмаїття історіографії філософії. Власне у філософії історичного пізнання постаналітичні тенденції відображують розвідки таких сучасних дослідників, як Квентін Скіннер, Марк Бевір, Авіезер Такер, Джуліан Рис тощо. Історичний аналіз розвитку уявлень щодо методів пояснення і розуміння у філософії XIX–XXI ст., здійснений у першому розділі роботи, та теоретичний аналіз їх використання у постаналітичній філософії історії, здійснений у другому розділі ("Теоретичне осмислення методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історичного пізнання"), дають можливість побачити, як відповідні поняття спочатку стали ключовими моментами методологічної поляризації позитивістської та герменевтичної ліній філософування, а згодом – у постаналітичної філософії історії – втрачають звичне протиставлення і стають двома взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими елементами історичної рефлексії. Постаналітична філософія демонструє подолання розколу між поясненням і розумінням, поєднуючи ці методи, а отже і напрацювання аналітичної та континентальної філософії. В теоретичному плані, як з’ясовано у другому розділі роботи, пояснення постає для постаналітичної філософії історії як виразник історичної каузальності, яка перевіряється через історичні контрфактичності (загальний рівень аналізу), або ж як некаузальне (довільне) поєднання ідей та каузальна реконструкція життя на тлі цих ідей (індивідуальний рівень). Теоретичний аспект розуміння полягає для постаналітичної філософії історії в тому, що цей метод або дозволяє схопити загальний хід історії за лаштунками певних історичних каузальних зв’язків (загальний рівень аналізу), або ж історизує предмет дослідження як через предмет, так і через його контекст (індивідуальний рівень). В роботі також набули подальшого розвитку філософсько-методологічні настанови постаналітичної філософії історії, які реалізуються передовсім у таких різновидах історичних розвідок, як контрфактична історія (історія того, що могло статися), інтелектуальна історія й історія ідей, а також інтелектуальна біографія. Можливість застосування цих настанов була продемонстрована у третьому розділі ("Постаналітична модель пояснення і розуміння у філософії історичного пізнання: прикладне застосування") шляхом аналізу двох історичних прикладів, обраних автором, а саме: 1) Чорнобильської катастрофи 1986 р. – за допомогою контрфактичних припущень; 2) ідейної еволюції раннього Дмитра Донцова (1883–1973) – з використанням постаналітичних підходів в інтелектуальній історії та біографістиці. Застосування методу розуміння в обох прикладах полягає у формулюванні певних узагальнень, висновків на основі множини каузальних пояснень, а також з урахуванням контекстів для розкриття і подальшого розвитку каузальних та некаузальних пояснень щодо предмета дослідження. Отже, в усіх трьох аспектах методи пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії передбачають не лише баланс чи просте сполучення двох методів, а і їхню тісну взаємодію та взаємозалежність. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичну, так і практичну користь, адже можуть знайти застосування як у подальших філософсько-історичних розвідках чи дослідженнях щодо пояснення та розуміння, так і у практиці викладання різноманітних навчальних дисциплін з філософії історії, історії філософії, сучасної філософії тощо.
  • Thumbnail Image
    Item
    Феноменологічна концептуалізація досвідів війни : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    (2026) Амельченко, Олександра; Менжулін, Вадим
    Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 "Філософія" (03 ‒ Гуманітарні науки). — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Вибір теми дослідження зумовлено тривалим домінуванням у західній філософській традиції низки типових підходів до осмислення феномену війни, яким бракує пізнавально-методологічних інструментів, потрібних для врахування різноманітних досвідів проживання війни її свідками та учасниками. Зокрема, як показано у вступній частині роботи, якщо в суміжних галузях (наприклад, у дослідженнях із міжнародних відносин) останніми десятиліттями відбувається перехід від розуміння війни як продовження політики іншими засобами до її тлумачення крізь призму специфічних людських досвідів, то у філософії (передовсім — у рамках морально-філософської традиції) досі переважає розуміння війни як політичного явища, у якому людський досвід війни виведено на периферію подій війни. Панівним типом розуміння війни залишається морально-правовий, який оцінює війну передовсім як політичний акт у рамках певної норми, тоді як альтернативою цій настанові, яка повною мірою враховує індивідуальні досвіди проживання війни, постає феноменологічна філософія. Феноменологічна концептуалізація досвідів війни здійснюється в роботі в контексті феноменології проживання шляхом: 1) типологізації та класифікації провідних філософських поглядів на війну як морально-правовий, політичний та історико-соціокультурний феномен; 2) виявлення та оцінки евристичних потенціалів актуальних методологічно-пізнавальних підходів до філософського осмислення досвідів війни; 3) демонстрування ефективності застосування феноменологічного підходу на прикладі описів таких досвідів війни, як міграція, окупація та життя в умовах війни; 4) увиразнення значення феноменології проживання як екзистенційно-онтологічного проєкту в контексті феноменологічної концептуалізації досвідів війни. Зазначені чотири напрями розгортання дослідження визначили структуру роботи: кожному із зазначених рівнів осмислення феномену війни присвячено окремий розділ. У першому розділі ("Провідні філософські моделі осмислення війни: типологізація") відтворено найпоширеніші типи осмислення війни у філософській думці й запропоновано класифікацію відповідних концепцій. У межах морально-правового типу запропоновано виокремити такі філософські концепції війни: 1) нормативно-політичну, закладену в роботах Аристотеля (384–322 рр. до н. е.), Августина (354–430), Томи Аквінського (1225–1274) та розвинуту в працях Жана-Жака Русо (1712–1778), Імануеля Канта (1724–1804), Бертрана Расела (1872–1970), а також сучасних теоретиків справедливої війни, зокрема Майкла Волцера (нар. 1935 р.) та Джефа Макмахана (нар. 1954 р.), і представників дискурсивної етики, зокрема Карла-Ото Апеля, Юрґена Габермаса та Анатолія Єрмоленка, які оцінюють війну крізь призму певних моральних норм, але продовжують її розглядати передовсім як політичний акт; 2) політико-легітимаційну, представлену в філософії Джона Лока (1632–1704), який осмислював війну як легітимну форму реалізації державного суверенітету. У межах політичного типу виділено: 3) політичну концепцію війни Ніколо Макіавелі (1469–1527), Томаса Гобса (1588–1679), Карла фон Клаузевіца (1780–1831) та Карла Шміта (1888–1985), в якій війну визначали суто як функцію політики. У межах історико-соціокультурного типу виділено такі концепції: 4) національно-метафізичну, центральним виразником якої можна вважати Йогана Ґотліба Фіхте (1762–1814), який тлумачив війну як подію націотворення, але до якої також можна віднести Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770–1831), який вважав війну формою втілення Абсолютного Духу в історії; 5) економічно-історичну, у формуванні якої провідну роль відіграли праці Фридриха Енґельса (1820–1895) і Карла Маркса (1818–1883), які тлумачили війну я вираз класового конфлікту та як механізм у рамках ширшої соціально-економічної боротьби; 6) соціально-антропологічну, представлену в працях Сімони Вейль (1909–1943), оскільки вона інтерпретувала війну як структурний механізм, через який відтворюється соціальне панування; 7) аксіологічно-метафізичну, виявлену в працях Макса Шелера (1874–1928), який розглядав війну як привілейовану сферу реалізації цінностей нації; 8) формально-соціологічну, представлена в працях Ґеорґа Зімеля (1858–1918), який концептуалізував війну як посилену форму конфлікту, що парадоксально функціонує як спосіб соціальної інтеграці; 9) раціонально-інституційну, засновану Максом Вебером (1864–1920), який інтерпретував війну як вираз інституціоналізованих форм панування; 10) історико-соціологічну, представлену в працях Реймона Арона (1905–1983), який розглядав війну як вираз конкретної історичної конфігурації та етапу розвитку суспільства; 11) соціально-прагматичну, оформлену Вільямом Джеймсом (1842–1910), Джоном Дьюї (1859–1952), які аналізували соціальні умови війни та шукали її раціональні альтернативи. Здійснена типологічна класифікація філософських поглядів на війну наочно демонструє недооцінювання статусу окремих осіб як суб’єктів війни у панівних філософських підходах до осмислення цього феномену. В останніх суб’єктами війни є держава, нація, соціальні групи та класи, а також ті, хто має державну владу. Індивіди ж отримують суб’єктність у поодиноких випадках, і лише як абстрактні моральні дієвці. У контексті теперішньої російсько-української війни особливо разючою стає розбіжність таких поглядів із реальністю, адже в останній індивідуальна ініціатива окремих людей, зокрема волонтерів, добровольців та інших категорій громадян, спроможна генерувати справжню суб’єктність індивідів в умовах війни. У методологічно-пізнавальному плані, як з’ясовано у другому розділі роботи ("Війна як досвід: проблема суб’єктності"), до осмислення суб’єктності звичайних людей під час війни надають змогу наблизитися лише такі сучасні філософські підходи, як постструктуралізм, психоаналіз і феноменологія, адже пропонують відповідні концептуальні та методологічні ресурси. За підсумками аналізу тлумачень війни, наявних у представників цих підходів, виявлено низку позитивних альтернатив — тих концепцій війни, які долають обмеженість типових способів осмислення цього феномену, реконструйованих у першому розділі. Такими концепціями війни доцільно визнати: 1) антиполітичну, представлену поглядами Жиля Дельоза (1925–1995) та Фелікса Ґватарі (1930–1992), які демонстрували, що війна лежить в основі мирної політики й має потенціал знищити останню; 2) військово-політичну, представлену в роботах Еманюеля Левінаса (1906–1995) та Мішеля Фуко (1926–1984), які вважали, що війна лежить в основі (біо)політики; 3) насильницько-правову, виявлену у працях Жака Деріда (1930–2004), який вважав, що насилля є джерелом права; 4) психоаналітичну, представлену в працях таких авторів, як Зигмунд Фройд (1856–1939), Карл Ґустав Юнґ (1875–1961), Мелані Кляйн (1882–1960) та Анна Фройд (1895–1982), які простежували походження війни до неусвідомлених агресивних імпульсів, внутрішніх психічних конфліктів або потреби захищати матерів відповідно; 5) феноменологічну, представлену в працях Яна Паточки (1907–1977), який описував війну крізь призму фронтового досвіду. На основі аналізу особливостей застосування постструктуралістичного, психоаналітичного та феноменологічного підходів у роботі було зроблено висновок про перевагу феноменологічного підходу — як такого, що надає філософські засади для опису та концептуалізації безпосередніх досвідів війни. З огляду на сказане вище, у третьому розділі роботи ("Феноменологічний аналіз досвідів війни") на основі описів досвідів війни, здійснених із феноменологічних позицій, було концептуалізовано досвіди міграції, окупації та життя в умовах війни. Досвід міграції було визначено як розрив у тілесності, яка конституюється як продовження рідного дому; такий досвід також характеризується мисленням про власне життя як таке, що має завершитися вдома. В основу такого концептуального розуміння досвідів міграції лягли розвідки низки феноменологів, зокрема Сари Ахмед (нар. 1969 р.) та Карлоса Санчеса (нар. 1986 р.). Доробок Альфреда Шюца (1899–1959) формує підмурівок для розуміння «дому» як знайомого культурного життєсвіту, що надає коди та патерни, які важко відтворити за умов міграції. Досвід окупації підлягає концептуалізації як такий, що ставить під загрозу безпеку власного дому й може вимагати ризикувати власним життям задля її відновлення чи захисту. Підстави для такої інтерпретації надає здійснений у роботі аналіз автобіографічних праць Жана-Поля Сартра (1905–1980) та Моріса Мерло-Понті (1908–1961). Попри те, що фундаментально дім мав би слугувати прихистком і місцем переховування, досвід життя в умовах війни, як він описаний у працях вітчизняних дослідників, зокрема Вахтанґа Кебуладзе, Тетяни Огаркової, Володимира Єрмоленка та Володимира Приходька, може бути концептуалізований як досвід загроженості дому. Наголошення на значенні дому як прихистку, в якому вільно розкривається природа людини, допомагає увиразнити точку зору, відповідно до якої саме образ дому лежить в основі різноманітних досвідів війни. Тому в четвертому розділі ("Проживання як екзистенційно-онтологічна умова досвіду війни"), який відповідає четвертому рівню дослідження — екзистенційно-онтологічному, було здійснено концептуальну інтеграцію війни як онтологічної загрози. Основою для такого перевизначення війни стає феноменологічне тлумачення дому, розвинене на основі феноменології проживання Мартина Гайдеґера (1889–1976), Еманюеля Левінаса (1906–1995), Айріс Маріон Янґ (1949–2006) та Едварда Кейсі (нар. 1939 р.). Феноменологія проживання набуває істотного доповнення з урахуванням описів відчуття втрати, яке переживають ті, хто переселяється чи мобілізується через війну. Підстави стверджувати це дає феміністична критика феноменології проживання, запроваджена тією ж А. М. Янґ, та феноменологічні описи горювання, виявлені, зокрема, в працях Метью Реткліфа та Моріса Мерло-Понті. Розглянута в такому світлі, війна постає феноменом, що загрожує самому буттю людини, людській суб’єктності, стосункам з Іншим, створенню нових і збереженню старих смислів, існуванню культури та відповідної їй ідентичності, тілесності та життєсвіту кожного. Отже, на всіх чотирьох рівнях дослідження у дисертації було доведено, що саме феноменологічна філософія, зокрема феноменологія проживання, надає основу для розуміння війни як досвіду, в якому, попри усі загрози, які вона несе, здатна розкриватися суб’єктність людини. Про це свідчать описи й аналіз досвідів міграції, життя під окупацією, долучення до лав руху опору, мобілізації, проживання стану війни в місцях, наближених і віддалених від фронту тощо. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичну, так і практичну користь, адже можуть бути застосовані як у подальших філософських розвідках, присвячених осмисленню війни, так і у соціальній практиці, а також у викладанні різноманітних навчальних дисциплін із політичної філософії, філософії війни тощо.