Забезпечення прав затриманої особи згідно з кримінальним процесуальним законодавством України : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
Loading...
Date
2026
Authors
Артамонов, Мирослав
Journal Title
Journal ISSN
Volume Title
Publisher
Abstract
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" (08 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Дисертаційне дослідження присвячено розв’язанню наукової та практичної проблеми – забезпечення прав особи в контексті фактичного і юридичного затримання в кримінальному провадженні України. Сформульовано низку висновків і рекомендацій щодо регламентації затримання, алгоритму дій органів правопорядку під час затримання та забезпеченню прав затриманої особи, що мають стратегічне значення для гармонізації кримінального процесуального законодавства України з європейськими стандартами забезпечення прав осіб. Уперше запропоновано комплексний підхід до визначення теоретичних засад і практичних питань зазначеного предмета дослідження, з огляду на сучасні зміни в кримінальному процесуальному законодавстві України, що пов’язані з воєнним станом. З’ясовано співвідношення та відмінність понять "законність затримання" та "обґрунтованість затримання", встановлено, що їхнє правове значення та обсяг перевірки, яку вимагає Конвенція, є різним і потребують абсолютної чіткості визначення термінів, що містяться в статтях 207, 208 Кримінального процесуального кодексу України. Законність стосується відповідності національному закону та Конвенції загалом, а обґрунтованість – наявності достатніх фактів для підозри. Констатовано, що органи правопорядку (поліція, прокуратура тощо), які здійснюють затримання, зобов’язані переконливо обґрунтувати свої дії. Це не може бути їхнім суб’єктивним бажанням чи припущенням, це обґрунтування має ґрунтуватися виключно на конкретних, наявних фактах і відомостях, а не на загальних враженнях, чутках чи абстрактних міркуваннях. Факти мають бути доступними, відомими на момент затримання, об’єктивно свідчити про те, що затримана особа могла вчинити кримінальне правопорушення. Такий поріг є нижчим, ніж повне доведення вини (що є завданням суду), але вищим, ніж просто підозра без жодних підтверджень. За результатами дослідження, на підставі статті 5 Конвенції, з огляду на практику діяльності міжнародних судових інституцій, визначено ключові стандарти реалізації прав затриманої особи: затримання має ґрунтуватися на обґрунтованій підозрі, має бути вичерпний перелік законних підстав для позбавлення свободи; затримана особа має бути негайно доставлена до суду для перевірки законності й обґрунтованості затримання. Недопустимими є зволікання, навіть якщо вони пов’язані з організаційними складнощами чи тяжкістю інкримінованого кримінального правопорушення; затримана особа має право бути особисто заслуханою органом, який перевіряє законність її затримання. Навіть якщо рішення про арешт приймали заочно у зв’язку з переховуванням особи, після фактичного затримання вона має постати перед судом; національне законодавство повинно передбачати доступний та ефективний механізм оскарження законності затримання; у разі визнання незаконного затримання, особа повинна мати право на відшкодування завданої шкоди. Сформульовано визначення поняття затримання особи, згідно з яким це самостійний захід забезпечення кримінального провадження, який полягає у фактичному позбавленні особи свободи та особистої недоторканності уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді, суду або на підставі такої ухвали у випадках та в порядку, визначених цим Кодексом. Запропоновано затриманню особу присвятити окрему главу, як щодо кожного заходу забезпечення кримінального провадження в КПК України, а частину 2 статті 176 Кодексу виключити. Комплексно обґрунтовано необхідність термінологічного виокремлення затриманого як самостійного учасника кримінального провадження, що посилює процесуальну визначеність, створює чітку ієрархію та окреслює межі його статусу до моменту набуття статусу підозрюваного, підвищує рівень гарантій прав особи, що відповідає сучасним європейським стандартам. Надано чітку регламентацію законного затримання, передбаченого статтею 207 КПК України. Доведено, що таке затримання потребує встановлення жорсткого тригодинного часового ліміту на доставлення особи до органу влади. Акцентовано на розробленні механізму судового оскарження законності фактичного обмеження свободи окремими громадянами та нормативному закріпленні критерію безперервності переслідування, що дасть змогу трансформувати фактичний стан "де-факто" в легітимний статус "де-юре" з повним обсягом гарантій захисту прав людини з першої секунди фізичного затримання Обґрунтовано необхідність доповнення положень статті 208 Кримінального процесуального кодексу України формулюванням, яке вимагатиме одночасної наявності двох критеріїв: обґрунтованої підозри щодо особи (юридична підстава) та однієї з невідкладних фактичних умов/випадків, передбачених у частинах 1 або 2 статті 208 Кодексу (умова/випадок, що виправдовує відсутність ухвали слідчого судді). Встановлено, що правові обмеження особи під час затримання, які випливають із режиму тримання, такі самі значні, як і під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Це ефективний захід забезпечення кримінального провадження, водночас неправомірне затримання неминуче посягає на конституційні та конвенційні права осіб, цілком може призвести до їх порушення, бути причиною завдання істотної шкоди їх інтересам. Проаналізовано сучасний стан реалізації прав затриманих осіб й осіб, що підлягають обміну. Виявлено недоліки законодавчої техніки у формулюванні норм про колабораційну діяльність і процедурні прогалини у визначенні статусу учасників обміну. Увагу зосереджено на практичних аспектах порушення компетенції суб’єктів затримання в умовах воєнного стану як чиннику, що загрожує системі конституційних прав громадян. Посиленої уваги потребує наукове переосмислення моменту виникнення права на захист, який у чинній правозастосовній практиці надмірно формалізований та прив’язаний до актів офіційного документування затримання. Обґрунтовано доцільність відходу від вузького процесуального тлумачення цього інституту на користь концепції "фактичного підозрюваного". Для цього необхідним є розширення законодавчих меж дії принципу забезпечення права на захист, що передбачає поширення його на ситуації перевірки причетності особи до вчинення правопорушення або застосування будь-яких заходів примусу, що за своїми наслідками є ідентичними позбавленню свободи. Така гармонізація національної доктрини з положеннями міжнародного права дасть змогу ліквідувати правовий вакуум, що виникає між фактичним затриманням особи та її юридичним оформленням у статусі підозрюваного. Важливим аспектом наукового пошуку стала перевірки законності затримання як системоутворювального юридичного аудиту, що здійснює захисник. Професійний аналіз відповідності дій органів правопорядку матеріальним і процесуальним підставам, передбаченим статтями 208 та 211 КПК України, є первинним фільтром допустимості доказів. Активна наступальна тактика захисника на цьому етапі, що передбачає фіксацію часових розбіжностей у протоколах, підстав затримання без ухвали слідчого судді та контроль за належною реєстрацією моменту фактичного позбавлення волі, є передумовою ефективного судового контролю в порядку статті 206 КПК України. На підставі узагальнення сучасних міжнародних стандартів виокремлено обов’язкові вимоги до будь-якого затримання, зокрема наявність чітко визначеної законом підстави, відсутність свавільності (відповідність завданням, розумність, необхідність, пропорційність), негайне (без невиправданого зволікання) повідомлення особи про причини затримання зрозумілою їй мовою, негайне доставлення до незалежного судді (здебільшого протягом 48 годин, а за виняткових обставин – до 72 годин), автоматичний та швидкий судовий контроль законності затримання (habeas corpus), право на захист з моменту фактичного затримання, зокрема конфіденційне побачення із захисником, ведення протоколу затримання та реєстру всіх затриманих осіб. За результатами порівняльного дослідження законодавства різних систем, зокрема Австралії, Бразилії, Японії, Китаю та Індії, сформульовано висновок, що наша система наразі є прогресивнішою. Україні не слід копіювати окремі інструменти, водночас слід урахувати глобальні помилки. Водночас аналіз процесуальних кодексів країн Європейського Союзу (Німеччина, Польща, Франція) засвідчило, що Україна обрала максимально збалансований європейський шлях, де слідчий суддя є ключовим учасником кримінального провадження Розроблено й обґрунтовано пропозиції з удосконалення кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування, пов’язаних із проблемами забезпечення прав затриманих у кримінальному провадженні. Проведено анкетування слідчих Національної поліції України; опрацьовано матеріали кримінальних проваджень, під час розслідування і судового розгляду яких було виявлено слідчі й судові помилки; досліджено рішення Європейського суду з прав людини, постанови Великої палати та Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
Description
PhD thesis to obtain the degree of Doctor of Philosophy in the Programme Subject Area 081 "Law" (08 – Law). – National University of "Kyiv-Mohyla Academy", Kyiv, 2026. The dissertation research is dedicated to resolving a complex scientific and practical problem: ensuring individual rights within the context of factual and legal detention in the criminal proceedings of Ukraine. It formulates a series of conclusions and recommendations regarding the regulation of detention, the operational algorithm for law enforcement agencies during detention, and the protection of a detainee's rights. These findings hold strategic importance for harmonizing Ukraine's criminal procedural legislation with European standards for the protection of human rights. For the first time, a comprehensive approach is proposed to define the theoretical foundations and practical issues of the subject matter, accounting for contemporary changes in Ukraine’s criminal procedural legislation necessitated by martial law. The study clarifies the correlation and distinction between the concepts of "awfulness of detention" and "reasonableness of detention" (plausibility). It establishes that their legal significance and the scope of review required by the European сonvention on human rights (ECHR) differ and demand absolute terminological clarity within Articles 207 and 208 of the Criminal рrocedure сode (CPC) of Ukraine. Lawfulness pertains to compliance with national law and the Convention as a whole, whereas reasonableness concerns the existence of sufficient facts to justify the suspicion. It is established that law enforcement agencies (police, prosecution, etc.) executing a detention are obligated to provide a persuasive justification for their actions. Such justification cannot stem from subjective desire or conjecture; it must be based exclusively on concrete, existing facts and information, rather than general impressions, rumors, or abstract reasoning. The facts must be accessible and known at the moment of detention, objectively indicating that the person may have committed a criminal offense. This threshold is lower than the full proof of guilt (which is the court's task) but higher than mere suspicion unsupported by evidence. Based on the research findings and Article 5 of the Convention, and taking into account the jurisprudence of international judicial institutions, the key standards for implementing a detainee's rights are defined: detention must be based on reasonable suspicion, and there must be an exhaustive list of legal grounds for deprivation of liberty; the detained person must be brought promptly before a judge to review the lawfulness and reasonableness of the detention. Delays are impermissible, even if related to organizational difficulties or the gravity of the alleged offense; the detainee has the right to be heard in person by the authority reviewing the lawfulness of the detention. Even if an arrest warrant was issued in absentia due to the person absconding, they must appear before the court following factual detention; national legislation must provide an accessible and effective mechanism to challenge the lawfulness of detention;
in the event of unlawful detention, the individual must be entitled to enforceable compensation for damages. A definition of "detention of a person" is formulated: it is an independent measure of securing criminal proceedings, consisting of the factual deprivation of a person's liberty and personal integrity by an authorized official without a warrant from an investigating judge or court, or on the basis of such a warrant, in cases and according to the procedure defined by this Code. It is proposed to dedicate a separate chapter to the "detention of a person»"(similar to other securing measures in the CPC of Ukraine) and to repeal Part 2 of Article 176 of the Code. The necessity of terminological distinction of a "detainee" as an independent participant in criminal proceedings has been comprehensively substantiated. This distinction enhances procedural certainty, establishes a clear hierarchy, and defines the boundaries of the individual’s status until they formally become a "suspect". Such an approach increases the level of individual guarantees in alignment with modern European standards. A clear regulation of lawful detention as provided by Article 207 of the CPC of Ukraine is presented. It is proven that such detention requires a strict three-hour time limit for delivering the individual to a competent authority. Emphasis is placed on developing a mechanism for judicial appeal against the lawfulness of factual restriction of liberty by private citizens. Furthermore, the normative consolidation of the "continuity of pursuit"criterion is proposed, enabling the transformation of the "de facto" factual state into a "de jure" legitimate status with a full range of human rights guarantees from the very first second of physical apprehension. The study substantiates the need to supplement Article 208 of the CPCode of Ukraine with a provision requiring the simultaneous presence of two criteria: reasonable suspicion regarding the person (legal grounds) and one of the urgent factual conditions/cases provided for in Parts 1 or 2 of Article 208 of the Code (the condition/case justifying the absence of a warrant from an investigating judge). It is established that the legal restrictions imposed on an individual during detention, arising from the custodial regime, are as significant as those during the application of the preventive measure of remand in custody. While detention is an effective measure for securing criminal proceedings, unlawful detention inevitably infringes upon constitutional and Convention rights, potentially causing substantial harm to the individual’s interests. The current state of implementing the rights of detainees and persons subject to exchange (POWs/Exchangees) is analyzed. Deficiencies in legislative drafting regarding "collaborationist activities" and procedural gaps in defining the status of exchange participants are identified. Attention is focused on practical aspects of jurisdictional violations by detaining authorities under martial law, viewed as a factor threatening the system of constitutional rights. Special attention is paid to the scientific reappraisal of the moment the right to counsel arises, which in current legal practice is excessively formalized and tied to official documentation of detention. The expediency of shifting from a narrow procedural interpretation toward the concept of a "factual suspect" is substantiated. To achieve this, it is necessary to expand the legislative boundaries of the principle of ensuring the right to defense, extending it to situations where a person’s involvement in an offense is being verified or where any measures of coercion identical to deprivation of liberty are applied. This harmonization of national doctrine with international law aims to eliminate the «legal vacuum» that occurs between the factual apprehension and formal suspect status. A vital aspect of the research is the verification of the lawfulness of detention as a system-forming legal audit performed by the defense counsel. Professional analysis of compliance with substantive and procedural grounds (Articles 208 and 211 of the CPC) serves as a primary filter for the admissibility of evidence. The proactive tactics of the defense counsel at this stage-recording time discrepancies in protocols, challenging grounds for warrantless detention, and monitoring the proper registration of the moment of factual deprivation of liberty-are prerequisites for effective judicial control under Article 206 of the CPC. Based on an synthesis of modern international standards, mandatory requirements for any detention are identified: the presence of a clearly defined legal basis; absence of arbitrariness (compliance with objectives, reasonableness, necessity, and proportionality); immediate notification of the reasons for detention in a language the person understands; prompt delivery to an independent judge (typically within 48 hours, or 72 hours under exceptional circumstances); automatic and rapid judicial review of the lawfulness of detention (habeas corpus); the right to defense from the moment of factual apprehension, including confidential meetings with a lawyer; and the maintenance of a detention protocol and a registry of all detained persons. A comparative study of the legislation of various systems, including Australia, Brazil, Japan, China, and India, leads to the conclusion that Ukraine's current system is more progressive in several aspects. While Ukraine should not blindly copy specific tools, it must account for global errors. Furthermore, an analysis of the procedural codes of the European Union (Germany, Poland, France) confirms that Ukraine has chosen a highly balanced European path, where the investigating judge is a key participant in criminal proceedings. Proposals for improving the criminal procedural legislation of Ukraine and its application practices regarding the protection of detainees' rights have been developed and substantiated. The research involved surveying investigators of the National Police of Ukraine, analyzing criminal case files highlighting investigative and judicial errors, and studying the jurisprudence of the European Court of Human Rights, as well as rulings of the Grand Chamber and the United Chamber of the Cassation Criminal Court of the Supreme Court.
Keywords
затримання, заходи процесуального примусу, кримінальне провадження, кримінальне правопорушення, досудове розслідування, судовий розгляд, слідчий, дізнавач, прокурор, слідчий суддя, суд, кримінальна відповідальність, права особи, захист прав і свобод, дисертація, detention, securing measures (procedural coercion), criminal proceedings, criminal offense, pre-trial investigation, trial, investigator, inquirer (detective), prosecutor, investigating judge, court, criminal liability, individual rights, protection of rights and freedoms
Citation
Артамонов М. А. Забезпечення прав затриманої особи згідно з кримінальним процесуальним законодавством України : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії / Артамонов Мирослав Артурович ; наук. кер. Удовенко Жанна Володимирівна ; Національний університет "Києво-Могилянська академія", Міністерство освіти і науки України. - Київ : [б. в.], 2026. - 190 с. : табл. - Містить додатки.