009. Наукові підрозділи НаУКМА

Permanent URI for this community

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/12000
У цьому фонді розміщуються колекції Докторської школи, наукової бібліотеки, навчально-наукових центрів та інших наукових підрозділів НаУКМА. Створення колекції відбувається за зверненням до віце-президента з науково-навчальних студій Ольги Полюхович (olga.poliukhovych@ukma.edu.ua).

Browse

Browsing 009. Наукові підрозділи НаУКМА by Subject ""The Walk of Zosima to Rahman""

Now showing 1 - 1 of 1
  • Thumbnail Image
    Item
    Ходіння до раю як жанр української середньовічної літератури : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    (2023) Пелешенко, Олена; Павленко, Ганна
    Робота присвячена дослідженню жанрових структур корпусу християнських апокрифів ранньовізантійського походження, сповненого чудесних та фантастичних елементів і зосередженого на описі складної й добровільної мандрівки до земного раю праведника за життя – "Ходіння Агапія до раю", "Ходіння Зосими до рахманів", "Повість про Макарія Римлянина". Упродовж усієї доби Середньовіччя викристалізовуватиметься його впізнавана топіка, а також морфологія; "райські" апокрифи почали перекладатися церковнослов’янською у ХІІ ст. та були засвоєні українською середньовічною літературою як самостійний жанр не пізніше ХV ст. Досі не простежено основних віх у рецепції мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі Х – ХVIII ст., не здійснено морфологічного аналізу сюжетно-тематичного комплексу й не досліджено його жанрової природи, що зумовлює актуальність роботи. Об’єкт дослідження – грецькі й українські списки "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", середньовічні апокрифічні й житійні тексти, присвячені мандрівці праведника до Едемського саду. У діахронному аспекті залучаються античні претексти означених творів, а в синхронному – західноєвропейські латиномовні саги з ідентичною жанровою структурою. Предметом дослідження є форми репрезентації мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі в межах середньовічної епістеми; індивідуальні жанрові формації досліджуваних пам’яток. Загальнотеоретичний вимір мети дослідження передбачає осмислення амбівалентності статусу середньовічного жанру на середохресті класифікаційного й рецептивно-комунікативного підходів крізь призму філософської епістемології, феноменології, рецептивної естетики, теорії інтертекстуальності й деконструкції. У вимірі історико-літературному здійснюється спроба дослідити жанрові структури апокрифічних ходінь до раю в українській літературі епохи Середньовіччя та способи існування в них античних претекстів у літературних "перетворених формах" поза межами власної епістеми. Методологічну базу роботи становлять загальнонаукові емпірико-теоретичні методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція, описовий), системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, поєднання елементів структуралістського (для здійснення морфологічного аналізу апокрифічного сюжету про мандрівку до раю в давній українській літературі), компаративного, порівняльно-історичного, культурно-історичного, герменевтичного методу для інтерпретації текстів. Використано теорію інтертекстуальності в її застосуванні до модусів середньовічного літературного процесу; когнітології, феноменологічного структуралізму Р. Інґардена, а також традиційних для літературознавства аналітичних стратегій (рецептивної естетики, наратології) та філософської епістемології (В. Біблер, Г. Башляр, В. Вельш, Т. Кун, М. Мамардашвілі) для дослідження феноменологічної природи жанрових структур християнських "райських" апокрифів. Інструментарій міфокритики, архетипної критики Н. Фрая, семіотичних методів дослідження простору (Р. Барт, Г. Башляр, У. Еко, Ю. Лотман, Л. Софронова, Б. Успенський) використано для висвітлення міфологічних джерел ходінь до раю та опису моделей райського простору в українській середньовічній літературі. Наукова новизна роботи зумовлена як методологічним підходом, так і ракурсом, під яким розглянуто об’єкт дослідження. Розроблено власну епістемологічну теорію жанрів і на матеріалі візантійських "райських" апокрифів та українських середньовічних ходінь до раю апробовано її інтерпретаційну користь для дослідження жанрових структур літературних пам’яток. Запропоновано розрізнення жанру як таксономічної абстракції й жанрової структури художнього тексту як єдиного способу здійснення оповіді в просторі інтертексту. На прикладі юдео-християнської апокрифіки доведено, що кожен твір мистецтва визначається сумою його претекстів і не вичерпується експліцитною структурою жанру, акумулюючи низку уламків імплицитних жанрів, породжених чужорідною епістемологічною ситуацією. За посередництва множини імпліцитних жанрів у мистецтві слова завжди присутні осередки інших типів раціональності та ідеологем, однак способи боротьби з Іншим докорінно відрізнятимуться в літературних дискурсах різних культурно- історичних епох. У роботі вперше зроблено спробу розв’язати проблему жанрової природи ходіння до раю крізь призму теорії "сліду" Ж. Дерріди. Корпус текстів, куди належать "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", визначено як автономну літературну таксономічну одиницю та схарактеризовано її на морфологічному й тематологічному рівнях; показано особливості її функціонування у візантійській культурі-донорі та жанровій системі давньої української літератури та питомого фольклору. Також ходіння до раю порівняно із західноєвропейським структурним аналогом – ірландським середньовічним імрамом, який являє собою двокомпонентний жанр-сюзерен (Д. Ліхачов) з "анфіладною" ієрархічною системою, посталий внаслідок взаємонакладання культурних кодів 1) власне ходіння (паломницької оповідки) та 2) утопії. Доведено, що жанрові структури ходінь до раю детерміновані слідом (Ж. Дерріда) паломницької, житійної прози, постгомерівських "одіссей", патерикових новел, географічних трактатів доби Античності, середньовічної утопії, які в точках перетину створювали нові осередки семіозису. Механізми рецепції мотивних комплексів апокрифів про мандрівку до віднайденого Едему в епоху Середньовіччя було досліджено як цілісне явище. Також проведено ретельний текстологічний аналіз перекладацьких стратегій українських списків. З погляду компаративної генології доведено, що ірландські імрами (включно з "Плаванням святого Брендана") та ходіння до раю візантійського походження мають ідентичну структуру двокомпонентного жанру-сюзерена, спираються на спільний фонд ранньохристиянської аскетичної та греко-римської географічної літератури, апелюють до спільного сегменту людського досвіду, конкурують за ту саму позицію в жанровій ієрархії (каноні) та послуговуються спільними біблійними тематичними ключами. Висловлено гіпотезу, що творці "Плавання святого Брендана" знали грецькі тексти про земний рай, проте в ірландської літератури – на відміну від української – не було потреби їхнього засвоєння на рівні окремого жанру; сама внутрішня форма культури не потребувала чужорідних аналогів того, що було добре розвинене в питомій. Коли релікти світогляду іншої релігійної традиції, як і елементи гумбольдтівської "внутрішньої форми мови", "заломлюються" об чуже, вони не можуть бути перекодовані знаками своєї традиції осмислено, тому або вилучаються за межі семіосфери, або замінюються на звичні для власного культурного часопростору образи. На позначення цього явища запроваджено термін дзеркальної міжжанрової взаємодії. Простежено співвідношення змісту й форми в експліцитному та імпліцитному жанрах середньовічного тексту. Застосовано триступеневий алгоритм аналізу жанрових структур художнього тексту: 1) феноменологічне наближення до жанрової структури твору; 2) інтертекстуальний аналіз; 3) епістемна реконструкція. Запроваджено терміни експліцитний жанровий шар, експліцитний жанр, імпліцитний жанр, сила опору криптограматичності літературного дискурсу, тип міжжанрової взаємодії, валентність жанрової матриці, внутрішня форма жанрового слова, міфологічне й комунікативне ядро тексту. Типи міжжанрової взаємодії були поділені на інтеграційні, інклюзивні, діалогічні, криптограматичні, дзеркальні; за ступенем подібності жанрових елементів – на морфологічні гомогенні й морфологічно гетерогенні; за формою зв’язку між жанровими елементами – та, що відбулася в межах однієї культури та епохи; у межах однієї епохи, але різних культур; у межах однієї культури (писемної традиції), але різних епох; у межах різних епох і культур.Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані в студіях з теорії та історії літератури, присвячених як порівняльній генології, так і рецепції жанру ходінь до раю в наступні періоди розвитку української та світової літератур в нероздільній єдності з культурно- історичною перспективою. Матеріал дисертації може використовуватися при розробці університетських курсів із актуальних питань історії, теорії літератури та компаративістики. У вступі дисертаційної роботи обґрунтовано актуальність дослідницького питання, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження. У першому розділі "Феноменологічна природа жанрових структур апокрифічного тексту" окреслено різницю між жанром та індивідуальною жанровою структурою художнього тексту, що дорівнює різниці між абстрактними одиницями мови (langue) та її мовленнєвими втіленнями (parole) – фонемою та звуком, лексемою та словом. Запропоновано розмежування предметів дослідження для діахронної й синхронної жанрології. Апокриф з погляду літературознавчої феноменології не є власне-жанром, а специфічною двовимірною рецептивною установкою, що передбачає 1) опозицію твору до християнського канону та 2) стимулює реципієнта до постійного звіряння прочитаного з біблійним текстом. Показано, що жанрова структура апокрифів, як і будь-якого середньовічного тексту в умовах панування культури, де авторитет домінує над авторством, визначається 1) предметом зображення, 2) сферою вживання, 3) сумою претекстів і архітекстуальних реакцій; «голосами» й "слідами" (В. Каляґа) попередніх транстекстуальних, трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій. Багатошаровість жанрової структури є іманентною рисою будь-якого твору, бо визначається слідами його претекстів і "битв" (Г. Блум) у просторі літературного канону. У синхронному зрізі жанрова структура складається з магістральної лінії конкретизації (експліцитного жанру) та множини імпліцитних жанрів, літературних "перетворених форм" (М. Мамардашвілі), що внаслідок міжжанрового діалогу втрачають свою форму, але існують у глибинному наративі твору як "застиглі змісти" (М. Бахтін). Маркерами-репрезентантами імпліцитних жанрів в тексті є авторські генологічні самоназви, цитати, сюжети, мотиви й образи, "предикативні герої". У другому розділі "Мотив мандрівки до земного раю в українській середньовічній літературі" розглянуто сотеріологічні виміри середньовічної картографії. Середньовічна утопія, прагнучи знайти докази існування Едемського саду в реальних земних ландшафтах, перебувала в постійному діалозі з античною картографічною традицією, космографічними трактатами, старо- й новозавітними апокрифами та фольклором. Доведено на підставі впізнаваних морфологічних і поетикальних особливостей, що ходіння до раю мають ознаки самостійного двокомпонентного жанру та не можуть ототожнюватися з жанровими різновидами 1) паломницької оповідки, 2) агіографічної прози, 3) есхатологічного видіння, 4) середньовічної утопії. Визначено особливості українських списків грецьких "райських" апокрифів: елементи візантійської екзотики задля екзотики редуковані, відчувається тенденція до уніфікації ботанічних та зоологічних видів, натомість символічна компонента посилюється. Апокрифи грецького походження могли як впливати на оригінальне письменство, так і переписуватися під його впливом. У третьому розділі "До питання внутрішньої форми жанрового слова: ходіння до раю та імрами" зроблено спробу вирішити важливу дефінітивну проблему сучасної медієвістики: розмежування морфологічно гомогенних східних і західних літературних подорожей до земного раю – візантійських (за їхнього посередництва й українських) ходінь до раю, укорінених у греко- римську традицію, та ірландських імрамів, що всотали в себе як досвід континентальної культури, так і питомі образи кельтської міфології. Розкрито специфіку дзеркальних міжжанрових взаємодій двох літературних таксономічних одиниць із тотожною морфологічною структурою.Завдяки запропонованій у дисертації епістемологічній теорії жанрів можна ствердити, що експліцитні та імпліцитні жанри визначаються сумами їхніх претекстів, а також трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій у просторі інтер- і метатексту. За цих обставин середньовічні жанри постають перед нами як резервуари епістемної пам’яті епох; як єдність у множинності голосів, де кожен текст є індивідуальною формацією різних жанрових ідентичностей, утримуваних у вертикалі культурної пам’яті.