Питання цього дослідження виникло від зіткнення з повторюваним протиставленням у сучасній
гуманітаристиці, що перебуває під впливом перформативного, візуального і афективного поворотів, між значенням та інтерпретацією, з одного боку, та роботою і присутністю, з другого.
У статті відстежено інтелектуальні джерела цієї опозиції та розкрито її політичні ставки.
Стверджується, що два види виробництва – присутності і значення, не слід протиставляти, і річ
у тому, щоб балансувати між ними. Проаналізовано приклади із фільмів "Мовчання" Інгмара Бергмана і "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова, в яких мовчання використано в продуктивний
спосіб як одночасно опір інтерпретації і її провокування. Мовчання і присутність не обов’язково
скасовують значення, вони можуть збагачувати інтерпретацію.
The question which drives this enquiry emerged due to the curious recurrence of an opposition between
meaning and interpretation on the one side and doing or presence on the other. This opposition emphasized
in the current academic humanities within performative, visual and affective turns, is traced back to the
ground-breaking work by Gilles Deleuze and Felix Guattari Anti-Oedipus (1972), and even further to the
short seminal essay Against Interpretation (1964) by Susan Sontag. The two programmatic texts – each in
its own way and with its own vocabulary – perform somewhat self-contradictory intellectual gesture of
cancelling the quest for meaning, or, in terms of Hans-Ulrich Gumbrecht, producing presence. This
valorization of presence and silence is seen as a resistance not so much to interpretation per se, but to a
certain kind of interpretation based on Marxism and psychoanalysis developed by Louis Althusser and
Fredric Jameson (symptomatic reading). Yet, the article argues that these two types of production, the
production of presence and the production of meaning, should not be opposed so boldly to each other; it is
much more productive to see this opposition as a matter of balancing. The author analyzes the examples
from films, which use silence as a productive device of presence and meaning, of both resisting to
interpretation and instigating it (such as Silence (1963) by Ingmar Bergman and The Shadows of Forgotten
Ancestors (1964) by Serhii Paradzhanov). While the real stakes of this debate are left silent somewhere in
the political unconscious, the underlying agreement of a rather heated and militant debate between those
who defend interpretation and those who prefer to talk about silence is that presence and silence do not
necessarily have to cancel meaning; they can become moments that enrich an interpretation.
