12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень
Permanent URI for this collection
Browse
Browsing 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень by Subject "diocesan administration"
Now showing 1 - 2 of 2
Results Per Page
Sort Options
Item Правовий режим власності Православної церкви синодального періоду : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2019-04-26) Шмарьова, Тетяна; Якушик, ВалентинАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Національний університет "Києво-Могилянська академія". – Київ, 2019. На основі досягнень вітчизняної і зарубіжної науки історії права та держави, аналізу російського імперського законодавства, практики Цивільного касаційного департаменту Урядуючого Сенату, а також архівних і інших письмових джерел досліджено правовий режим власності Православної церкви синодального періоду. Розкривається поняття церковної власності та її видів, правове регулювання порядку та підстав придбання власності, реалізації правомочностей власників та обсяг майнових прав інституцій Православної церкви синодального періоду, захисту права церковної власності, а також роль і функції вищих та єпархіальних органів управління і контролю в сфері регулювання церковної власності.Item Правовий режим власності Православної церкви синодального періоду : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук(2019-04-26) Шмарьова, Тетяна; Якушик, ВалентинДисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень" (081 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська Академія", Київ, 2019. Дисертація є одним із перших у вітчизняній науці спеціальних комплексних досліджень, присвячених правовому режиму власності православної церкви за синодального періоду (1700-1917 рр.). Комплексність зумовлена трьома чинниками. Перший – здійснення юридичного аналізу фактичного матеріалу, який частково був об’єктом дослідження історичної науки, але такі дослідження характеризуються локальністю предмету, а також хронологічних та/або географічних рамок. Другий базується на синтезі доробку канонічної та світської наукової думки, використаної в контексті здійсненого дисертаційного дослідження. Третій чинник випливає із об’єкту дослідження, який узагальнено вбирає у себе всі види церковної власності, а також географічного ареалу – території Російської імперії. У роботі проаналізовано уживані щодо визначення церковної власності смислові конструкції та зроблено висновок про уніфікацію понятійного апарату на користь поняття, визначеного за допомогою прив’язки до суб’єкта права власності – церковна власність або церковне майно, які можуть використовуватися як синоніми. Також обґрунтовано існування церковної власності як окремого виду власності, проаналізовано теорії походження церковної власності, типологізовано об’єкти права церковної власності в контексті їхньої оборотоздатності й способів захисту. На підставі аналізу державно-церковних відносин від періоду зламу удільної системи та встановлення самодержавства у Московському князівстві зроблено висновок, що саме у цей період було закладено підвалини домінуючої ролі держави, і така модель в історичній науці отримала назву цезаропапізму. Державна домінанта підсилалась в результаті проведених Петром І реформ, наслідком яких було встановлення державного контролю над церковним майном, а також було проведено заміну патріаршого управління синодальним. Було створено державний орган – Святійший Синод, через який монархія здійснювала управління у сфері зовнішнього і внутрішнього життя церкви. Водночас при Св. Синоді було засновано посаду обер-прокурора, роль якої підсилилась у середині ХVІІІ ст. та залишалась суттєвою до кінця синодального періоду. Наслідком секуляризаційної реформи 1764 р. стало позбавлення архієрейських домів, церков і монастирів земельних володінь із одночасним введенням штатів (за класами), відповідно до яких провадилися регулярні виплати утримання від державної скарбниці. У ХVІІІ ст. результатом реформи став занепад чернецтва і монастирів, які відродилися у ХІХ ст. завдяки політиці надання індивідуальних дозволів на придбання землі, а також офірувань різними видами майна від монарших персон, юридичних і приватних осіб. Аналогічна реформа в українських землях була проведена на двадцять років пізніше, у 80-х рр. ХVІІІ ст. У роботі проаналізовано співвідношення термінів "канонічне право" і "церковне право". Церковне право розглядається як система норм походженням від верховної влади, з частковою імплементацією норм канонічного права. Церковним правом було врегульовано внутрішню структуру церкви, правовий статус окремих її інституцій, взаємовідносини з іншими церквами різних віросповідань, духовними центрами і державою, режим церковного майна, а також віднесені до відання православної єдиновірської церкви питання шлюбу, сім’ї, духовних заповітів, опіки й піклування. В результаті аналізу імперського законодавства і практики Цивільного касаційного департаменту Урядуючого Сенату було зроблено висновок про набуття окремими церковними інституціями статусу юридичних осіб – через визнання за ними майнової правоздатності, а також права бути позивачами і відповідачами в суді. На підставі аналізу ієрархічної структури православної церкви, ґрунтованої на канонічних правилах підпорядкування архієрейській владі, а також діючих за синодального періоду нормах законодавства, зроблено висновок про значну роль Св. Синоду, а також правлячих архієреїв і духовних консисторій у процесі реалізації окремими церковними інституціями повноважень власників. Така роль характеризувалась законодавчими ініціативами, заходами з уніфікації правозастосування, а також владно-розпорядчими та управлінськими функціями. Визначено способи набуття церковними інституціями права власності на об’єкти нерухомості – через дарування, пожертви, духовний заповіт, купівлюпродаж та внаслідок застосування правила земської давності. Набуття права власності на об’єкти нерухомості у Російській імперії було пов’язано із його визнанням державою (в законодавстві й у науковій літературі використовувався термін "укріплення права"). З’ясовано обсяг повноважень власників церковного майна щодо володіння і розпорядження ним, ступінь їхньої самостійності в процесі реалізації правомочностей власників, а також значний вплив на процес верховної влади, Св. Синоду та єпархіальних органів управління та контролю. Сформульоване на Соборі 1503 р. правило невідчужуваності церковних земель відтоді застосовувалось не у контексті неможливості експропріації церковної землі державою, але щодо неможливості церковним інституціям відчужувати належну їм землю самостійно. Для відчуження у всіх випадках потрібен був найвищий дозвіл. Церковні землі, будинки та оброчні (доходні) статті могли здаватися в оренду – при їхній низькій прибутковості й з дозволу єпархіального архієрея. Такого ж дозволу потребувало будівництво на церковній землі. Церковними домами визнавались приміщення храмів, каплички, будинки церковних училищ тощо. Їхнє будівництво було жорстко регламентовано – законодавством визначались не тільки будівельні умови і правила, але і заборона розташовувати поблизу церков шинки, харчевні й навіть храми інших конфесій. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що рухоме майно церкви, залежно від належності до речей сакральних або освячуваних, також підлягало жорсткій регламентації. Напрестольні речі були вилучені з цивільного обігу, за стародавніми канонічними правилами священні сосуди підлягали відчуженню тільки у випадках скрути, і то – у вигляді злитків, а не виробів. Ікони спадкувались без дорогоцінних риз, але ніколи – іновірцями. Убранство домових церков після смерті власника підлягало передачі найближчому храму, так же як речі старих або таких, що не підлягають ремонту церков. Окремий вид церковного майна становили грошові кошти. Захист церковної власності здійснювався судовим порядком на загальних підставах, оскільки власність церкви, на відміну від майна священно- і церковнослужителів, вважалась публічною. У 1902 р. сенатською практикою було змінено попереднє розуміння церковної землі як сакральної, а, відтак, невідчужуваної через не застосування до неї загального правила про давність. Захист церковної власності здійснювався також шляхом надання церкві преференцій у вигляді звільнення від стягнення окремих видів податків. На підставі аналізу державно-церковних відносин у Російській імперії зроблено науково обґрунтований висновок про недоцільність зрощування державних і церковних інституцій, а також державного контролю за внутрішнім і зовнішнім життям церкви як суспільного союзу. Роль держави на сучасному етапі має зводитися до встановлення правил створення, реєстрації та діяльності церковних структур, правовій регламентації церковного майна, а також, у разі потреби, наданні й обґрунтуванні преференцій щодо його оподаткування та захисту.