Його ім’я – свого роду кодовий знак, пароль. Цю мову розуміли всі. З легкої руки іменитих Миколу Яковченка називали «найнароднішим з народних», "генієм сміху", "блазнем із сумними очима"… Сам же він хотів бути схожим на Фернанделя, портрет якого висів у його робочому кабінеті. Певна річ, порівняння почесне і може доповнити докази причетності вітчизняного культурного простору до світового. Якщо так хочеться. А тим, хто любить, нічого доводити не треба: єднає спільний досвід складності національного життя. Його любили і прості робітники, і костюмери, і бутафори. До всіх Яковченко ставився однаково приязно і з повагою, і кожен тягнувся до нього – світлого, теплого, такого "свого".