Охтирська чудотворна ікона: простір і семіотика релігійного досвіду

Abstract

Запит на допоміжну чи каральну дію вищої сили в повсякденному бутті, а відтак і оповіді про незвичні явища, приписувані їй, супроводжують людину відтоді, відколи вона навчилася розрізняти буденне від "дивного". Натомість у християнському світобаченні, й то відразу після зародження християнства, деякі з таких явищ отримали назву чуда (гр. thauma, лат. тігасиїит), через яке оприявнюється Божий промисел над оречевленим світом. Богословське розуміння чуда як об’явлення волі Бога вперше сформулював бл. Авґустин, а пізніша схоластична теологія в особі Альберта Великого (t 1280) запровадила й дефініції на відрізнення "істинних" чуд, що сталися волею Бога (тігасиїит), від "дивовиж", спричинених Сатаною чи його посланцями (mirum, mirabilium); урешті, струнку теологічну інтерпретацію чуда запропонував Тома Аквінський: за його вченням, воно є знаком постійної присутності Бога у світі й даром, який допроваджує людину до особистого контакту з Богом. Смислові рамки, котрі дали би змогу проблематизувати обговорення релігійного світовідчуття, зокрема сприйняття ікони як знака, через який виражається божественна благодать, неможливо коректно "виставити" без емпіричного матеріалу - оповідей про конкретний досвід індивіда, отриманий у персональних і групових практиках, через взаємоперегук індивідуального й колективного.