Abstract:
Запит на допоміжну чи каральну дію вищої сили в повсякденному бутті,
а відтак і оповіді про незвичні явища, приписувані їй, супроводжують людину відтоді, відколи вона навчилася розрізняти буденне від "дивного".
Натомість у християнському світобаченні, й то відразу після зародження
християнства, деякі з таких явищ отримали назву чуда (гр. thauma, лат.
тігасиїит), через яке оприявнюється Божий промисел над оречевленим
світом. Богословське розуміння чуда як об’явлення волі Бога вперше сформулював бл. Авґустин, а пізніша схоластична теологія в особі Альберта
Великого (t 1280) запровадила й дефініції на відрізнення "істинних" чуд,
що сталися волею Бога (тігасиїит), від "дивовиж", спричинених Сатаною
чи його посланцями (mirum, mirabilium); урешті, струнку теологічну інтерпретацію чуда запропонував Тома Аквінський: за його вченням, воно є знаком постійної присутності Бога у світі й даром, який допроваджує людину
до особистого контакту з Богом.
Смислові рамки, котрі дали би змогу проблематизувати обговорення релігійного світовідчуття, зокрема сприйняття ікони як знака, через який виражається божественна благодать, неможливо коректно "виставити" без
емпіричного матеріалу - оповідей про конкретний досвід індивіда, отриманий у персональних і групових практиках, через взаємоперегук індивідуального й колективного.
