Парадоксальність естетичного в українській культурі XVII-XVIII століть

Abstract

У монографії поставлено питання про правомірність вживання терміну «естетичний» для характеристики явищ української культури XVII-XVIII ст. Два значення цього терміну - широке (почуттєве взагалі) і вузьке (особливий тип почуттєвого) - відкривають різні перспективи аналізу. Перше значення передбачає, що будь-які об’єкти почуттєвого споглядання, створені природою чи людиною, можна визначати як естетичні незалежно від історичного часу. Друге значення пов’язує естетичне з певним типом культури (модерним), у якому чуттєвість стає особливим предметом аналізу (естетика) і виховання (смак). Автор монографії дотримується другого значення і у першому розділі наводить аргументи на користь тлумачення естетичного як історичного феномена, інтегрованого в певну систему і характер культури. У другому розділі, проаналізувавши тексти Івана Вишенського, Теофана Прокоповича та Григорія Сковороди, автор обґрунтовує ключову роль опозиції простота / освіченість для культури ранньомодерного періоду та для виокремлення особливого типу чуттєвості, який стає ідеалом освічених людей. У третьому розділі запропоновано схему теоретичного аналізу (риторичне / естетичне) для виявлення кореляції між модерним поняттям естетичного та станом художніх практик - складання віршів, красномовство, образотворче мистецтво. Четвертий розділ присвячено експлікації теоретичних рефлексій чуттєвості в філософії Григорія Сковороди з метою з’ясування її внеску у формування особливого естетичного погляду на речі. У п’ятому розділі доведено, що «Енеїда» Івана Котляревського є цілком модерним літературним твором, написаним у манері невимушеної інтелектуальної гри і призначеним для освіченого смаку. У висновку зазначено, що в українській культурі XVII-XVIII ст. існувало дві протилежні тенденції: виокремлення почуттєвого як особливого аспекту культури та опір такому виокремленню заради збереження цілісності людського досвіду в усіх його проявах.