Київська академія. Випуск 013
Permanent URI for this collection
Browse
Recent Submissions
Item Києво-Могилянський аристотелізм в контексті другої схоластики(2016) Симчич, МиколаУ статті досліджується стосунок києво-могилянських філософських курсів XVII–XVIIІ ст. до аристотелівської традиції. Спочатку виставлено критерії, за якими його можна оцінити. Виділено два основних типи критеріїв: суб’єктивні і об’єктивні. Відповідно до перших, могилянці чітко визначали свою філософію як аристотелівську, перипатетичну або ad mentem Aristotelis. Є багато аристотелівських елементів в змісті та в структурі курсів, що задовольняють об’єктивні критерії. Так, логіка і фізика структуровані відповідно до традиційного порядку книг Аристотеля з цієї тематики. Всі основні концепти (ens, essentia і existentia; actus і potentia; materia і forma; чотири причини; 10 категорій тощо), на які спираються могилянські професори, походять від Аристотеля. У статті доводиться, що аристотелівські елементи прийшли в могилянські курси через схоластичну традицію, насамперед з єзуїтських філософських курсів того часу. Однак в окремих випадках, як-от лекціях Теофана Прокоповича, можна помітити глибшу обізнаність з творами Аристотеля.Item Вихованці Київської духовної академії брати Пархомовичі: освітяни, богослови, історики(2016) Кузьміна, СвітланаСтаттю присвячено з’ясуванню внеску вихованців Київської духовної академії у становлення культурних практик модерного типу на теренах Російської імперії другої половини XIX - початку XX століть. В основу дослідження лягли біографії та науково-богословська спадщина братів Пархомовичів - Василя (згодом архиепископа Афанасія), Андрія і Йосифа, чия діяльність у навчальних закладах, періодичних виданнях, наукових і громадських організаціях Бессарабії тривала майже 80 років (1853-1932). Систематизація фактичного матеріалу дозволила зробити висновок, що Пархомовичі належ али до групи регіональної інтелектуальної еліти, згрупованої довкола кишинівських архиєреїв, і брали активну участь у реалізації низки просвітницьких і місіонерських проектів. Хоч, по суті, вони були провідниками політики русифікації регіону, проте їхня діяльність об’єктивно сприяла формуванню інституцій та ознак модерного суспільства у Бессарабії. Це, зокрема: поширення освіти і розвиток місцевої школи за участі Пархомовичів як керівників і викладачів Кишинівської духовної семінарії, жіночого єпархіального училища та міських гімназій; їхня діяльність у місіонерських, просвітницьких, наукових та благодійних організаціях, що сприяла консолідації бессарабського суспільства; написання ними низки історичних досліджень, які лягли в основу регіональної свідомості та культурної ідентичності мешканців Бессарабії.Item Три мови, одне воєводство: письменність подільської шляхти у середині XVI століття(2016) Михайловський, ВіталійУ пропонованій статті зроблено аналіз власноручних розписок шляхти Подільського воєводства у поборовому реєстрі з 1563 року і з’ясовано, який був рівень письменності та якими мовами користувалися шляхтичі у середині XVI століття. У XVI столітті шляхта поступово почала відходити від традиційного способу життя - військової служби. Набуття нових навичок, серед яких і вміння писати, сприяло новим напрямкам кар’єри - посіданню різноманітних урядів. Розвиток судочинства та потреба заможній шляхті вести облік своїх маєтків, створили попит на осіб, що вміють писати. Законодавча вимога особисто посвідчити своє майно дає у руки дослідників унікальний документ щодо вміння шляхти писати. Серед 237 наявних у поборовому реєстрі розписок ми маємо справу з використанням трьох мов - латини, польської та руської у різних комбінаціях (де мова розписки і підпису може збігатися або ні). Не завжди шляхтич умів написати розписку власноручно, почасти його вміння писати було елементарним, а саме більш-менш вправно написати своєї ім’я та прізвище. Переважна більшість розписок написані латиною та польською, одна руською. Якщо представити наявні варіації мов, де на першому місці мова розписки, а на другому мова підпису, то у відсотках це виглядає так: лат., лат. - 57,54% випадків; лат., без підпису - 3,36%; лат., пол. - 5,04%; лат., рус. - 1,68%; лат., лат. + рус. - 1,26%; пол., пол. - 15,12%; пол., без підпису - 1,26%; пол., лат. - 1,26%; пол., рус. - 0,42%; рус., рус. - 0,42%. Серед осіб, що вміли писати переважали заможні та середньозаможні шляхтичі, урядники земського та ґродського судів, писарі неґродових замків (Скала, Зіньків), урядники, адміністратори маєтків та писарі неґродових старост та заможних землевласників, священики католицької та православної церкви. Один власноручний підпис залишила Анна Надольська, єдина жінка серед усіх платників побору. Специфікою Подільського воєдства була мала кількість осіб, що вміли писати, що пов’язано із загальною кількістю населення та шляхти зокрема, а також використання на письмі трьох мов - латини, як урядової, польської та руської.Item У пошуках "партнера", або як Олицька школа стала філією Замойської академії(2016) Бліндер, СтепанУ статті аналізується заснування Олицької семінарії/колегіуму в контексті намірів людей, що були до цього причетні. Зокрема, обговорено стан церковної освіти в Луцькій католицькій дієцезії кінця XVI - першої третини ст. та гіпотетичні причини закладення семінарії не в Луцьку, а в Олиці, малому приватному містечку Радзивилів. Під цим кутом зору розглянуто заходи зі створення нового навчального закладу його ініціатора, олицького препозита Францишека Ксаверія Заєрського, а також підтримку цієї ініціативи тогочасним власником Олики князем Альбрехтом Радзивилом. Висунуто припущення, що Олику було обрано місцем заснування нової школи, з одного боку, з метою "підготовки кадрів" (управлінських і церковних) для Олицької ординації Радзвилів, а з другого - аби уникнути конкуренції із Луцьким єзуїтським колегіумом. Проаналізовано організаційні засади функціонування Олицької школи як навчального закладу з "подвійним" - церковним і світським - статусом; окрему увагу зосереджено на причинах та обставинах перетворення Олицької школи у 1637 р. на академічну колонію Замойської академії та представлено характер взаємодії між олицьким осередком і Академією.Item "Азъ, Іерей...": "русская" мова метрычных кніг уніатськіх цэркваý Вялікага Княства Літоýскага XVII-XVIII стагоддзях(2016) Лісейчыкаý, ДзянісУ статті проаналізовано використання «руської мови» у церковних метриках, що їх провадили священики Унійної Церкви на білоруських теренах Великого князівства Литовського упродовж XVII-XVIII століть. Дослідження здійснено на матеріалі 100 автентичних метричних книг унійних храмів, які зберігаються в Національному історичному архіві Білорусі. Застосування методики аналізу, розробленої самим автором, дозволило встановити час і причини переходу діловодства конкретної парафії на польську мову, а зіставлення отриманих у результаті дослідження даних дало змогу виділити кілька умовних регіонів із різною інтенсивністю використання "руської мови". Було розглянуто також лексичні та орфографічні особливості мови записів до метричних книг і випадки використання кириличної та латинської графіки для передачі "руського" тексту. Статтю доповнено мапою парафій із зазначеням мови уживаного тут діловодства, переліком священиків, які використовували "руську мову" в метричних записах, та відповідними ілюстраціями.Item Haeretici prohibiti: заборонені книги у бібліотеці єзуїтського колегіуму в Перемишлі (за матеріалами інвентаря 1774 р.)(2016) Лоштин, НазарійСтаттю присвячено перелікові книг, заборонених для доступу у бібліотеці колегіуму Товариства Ісуса у Перемишлі. Ідентифікацію та аналіз цієї літератури здійснено на основі рукописного інвентаря бібліотеки, що його уклав у 1774 р., після ліквідації Товариства Ісуса, Станіслав Хмельовський. Загальна кількість книг Перемишльської бібліотеки охоплювала 6985 позицій, а до групи "haereteci prohibiti" було внесено 137 видань, з яких вдалося ідентифікувати 102. У статті ці праці умовно поділено на п’ять підгруп: 1) твори ренесансних гуманістів, 2) протестантські автори, 3) православні автори, 4) книги з окультизму, магії та демонології, 5) "книги таємниць". До першої підгрупи увійшли твори Еразма Ротердамського та Ніколо Мак’явелі, до другої - праці протестантських мислителів (Ян Гус, Мартін Лютер, Філіп Меланхтон, Жан Кальвін, Теодор Беза, Ян Крель та інші), до третьої - трактати Лазаря Барановича та Йоаникія Ґалятовського, до четвертої - книжки Мартіна Дельріо, Бартоломео Спіни, Ніколя Ремі та ін., до п’ятої - твори Джамбатісти делла Порта та Йогана Якоба Веккера. Реконструкція переліку заборонених книг у бібліотеці Перемишльського колегіуму дає змогу детальніше пізнати інтелектуальні запити духовенства, а також дослідити, які тексти єзуїти могли використовувати для полеміки з іновірцями.Item Від "додаткових класів" до "народного училища". Світський освітній заклад у Харкові 1775-1789 рр.(2016) Маслійчук, ВолодимирІсторія виникнення світських навчальних закладів, поява нової, світської освіти потребує детального дослідження. Створення у Харкові "додаткових класів" 1768 р. - одна з перших спроб на шляху до світської школи на Слобожанщині. Від початку вона залежала від світської влади і мала широку палітру предметів, утримувала сиротинець. Однак протягом другої половини 1770-х рр. заклад набув і мілітарних рис, чому сприяв директор Іван Колбек, хоча й зберіг "класи" малювання та співів, власну структуру, принципи функціонування та матеріальне забезпечення. На відміну від багатьох інших світських навчальних осередків, харківський продовжував діяти, незважаючи на адміністративні реформи та зміни в керуванні губернією. Це училище також підтримувало досить жваві зв’язки із Харківським колегіумом, доповнюючи його богословські дисципліни світськими. На кінець 1780-х рр. Харків, завдяки училищу і колегіуму, залишався провідним освітнім центром регіону, що певною мірою сприяло відкриттю згодом у цьому місті університету.Item Історичні студії у Львівській єзуїтській академії (1661-1773)(2016) Кметь, ВасильУ статті на прикладі Львівського єзуїтського колегіуму простежено тривалий процес поступового запровадження історичних студій до моделі шкільництва Товариства Ісуса. Ця модель, закріплена незмінним до ліквідації Товариства освітнім статутом 1599 р. "Ratio Studiorum", формально не передбачала викладання історії як самостійної дисципліни, однак певні знання про минуле учні отримували впродовж усього курсу навчання. У першій половині XVII ст. джерелом таких знань були тільки античні автори, чиї тексти слугували за взірець при вивченні латинської мови й риторики, а також за криницю набуття "eruditio". Разом з тим, оскільки в "Ratio Studiorum" не було прямих заборон щодо використання творів нової історіографії, викладачі могли проявляти власну ініціативу, аби давати молоді ширше коло знань. Зокрема, велику роль у поширенні такої "свободи викладання" зіграли бібліографічний порадник Антоніо Поссевіно (І вид.: Рим, 1593), де вперше радилося доповнювати лекції працями "нових" авторів, а також перший підручник нової історії для єзуїтських шкіл Ораціо Торселіні (І вид.: Рим, 1598). У Львові промовистим доказом зміни ставлення до історії стали написані в 1660-х рр. перші праці професорів колегіуму Мацея Велевича та Яна Зуховича з описом актуальних подій. Тоді ж, під тиском запитів суспільства, у курсах риторики стали виопуклювати політичне ораторство - з акцентом на необхідних у тогочасному його жанрі знаннях генеалогії, геральдики, історичної географії, історії права та "національного минулого". Ці новації знайшли продовження упродовж кінця XVII - середини XVIII ст. у низці праць львівських професорів та в уживанні ними західних підручників історії (у статті те й те детально розглянуто). У такий спосіб запровадження у Львові з 1739 р. історії як окремої ділянки студій стало логічним підсумуванням перемін, що поступово нагромаджувалися.Item "Сεй сосудъ ко употреблεнію свящεныѧ води соωрудися": до характеристики ректорства Теодосія Ґуґуревича(2016) Яременко, ВасильІсторія Києво-Могилянської академії другої половини XVII ст. інколи залишається небагатою навіть на конкретні факти щодо професорів та ректорів того часу. Одна із таких маловивчених постатей - ректор Теодосій Ґуґуревич (1680-і рр.). Ще від 1860-х рр. історики надають Теодосію нищівні характеристики, вказуючи на його нібито аморальність та доведення навчального закладу і Братського монастиря до цілковитого зубожіння. Єдине джерело таких висновків - незадовільна характеристика з листа єпископа Теофана (Прокоповича), написаного аж 1736 р. Ціла низка Прокоповичевих тверджень викликають сумнів щодо їхньої достовірності. А підсилює підозру у некоректності висновків Теофана напис на срібній водосвятній чаші, виготовленій коштом Братського монастиря за ігументсва там Ґуґуревича. Аналіз гравіювання вказує, що немає підстав вести мову про цілковиту убогість обителі, при якій діяв Могилянський колегіум. Такий висновок дає змогу не лише критично оцінити негативні характеристики Прокоповича керівництву колегіуму, а й поміркувати про причини, що підштовхнули архиєпископа до нищівної критики.